Де Коцюбинський і Франко зустрілись з Параджановим…

Де Коцюбинський і Франко зустрілись з Параджановим…

Аналітика
1361
Ukrinform
Верховина - це «Тіні забутих предків». Саме тут знімав свій фільм за твором Коцюбинського Сергій Параджанов

Ще в школі помітив: Михайло Коцюбинський, в сонмі так званих дореволюційних українських класиків вирізняється – дозволю собі таке визначення – інтелектуальною прозою. Особливо Intermezzo: «Десять чорних кімнат, налитих пітьмою по самі вінця. Вони облягають мою кімнату. Я зачиняю двері, наче боюся, що світло лампи витече все крізь шпари. От я і сам. Навкруги ні душі. Тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза своєю стіною. Воно мені заважає. Що там?»… Погодьтеся, це не мова решти письменників, що писали для простого народу мовою того ж таки простого народу…

ЖАБ'Є

Мене така зверхність земляка тішила. Річ у тому, що мій рідний дід знав Михайла Михайловича. У 30-тисячному Чернігові початку минулого століття культурні, скажемо так, люди просто не могли не бути між собою знайомими; до того ж Коцюбинський працював у Чернігівському губернському земстві просто поряд із моїм же прадідом. І лише одне бентежило.

Дід якось переказав одну плітку, що блукала в ті часи губернським містом. Оті самі «культурні люди» вперто переповідали, що твори за Коцюбинського писала його дружина Віра Устимівна – жінка вольова, розумна, із непоганою, як на той час, освітою, здобутою на природничому факультеті петербурзьких Вищих Бестужевських жіночих курсів. До всього - із певним революційним "бекграундом". Не те, щоб від зміни авторства знижувались якість чи художнє значення відомих із дитинства творів, але ж, але ж, але ж…

"Проблему" я вирішив навіть не в Чернігові, а у Верховині. Звивиста логіка полягала ось у чому. У відпустку я зібрався в Карпати. Карпати – це гуцули, а гуцульська столиця – це, як стверджував Іван Франко – Жаб'є, яке з 1962 року змінило назву на Верховину. Верховина ж – це «Тіні забутих предків». Саме в цьому районі знімав свій фільм за твором Коцюбинського Сергій Параджанов. Який, до речі, сидів у зоні під Комунарськом у Луганській області, але це вже інша історія.

…У Верховину автобус в'їжджав під таку зливу, що, здавалось, Черемош вийде з берегів, і відпустку доведеться проводити на острові. Але обійшлося. Уже на автостанції інтенсивність дощу знизилась до рівня «помірний», і я, кинувши речі в кімнаті, понісся до Музею гуцульської магії, що розташувався на моїй же вулиці з промовистою назвою Жаб'євський потік. Сподівався домовитись з кимось із місцевих мольфарів про сонячне «вікно» на час перебування в цьому історичному селищі.

Музей стоїть саме там, де і має бути прихисток для всякої бісовщини: на самісінькій околиці, впритул до гори, порослої смерековим лісом. От тільки тут не виявилось нікого, хто б міг моєму горю зарадити. Юна Ганнуся, що підміняла свою досвідчену матір (теж Ганнусю… пардон, Ганну Миколаївну) пояснила, що Статут мольфарства не рекомендує припиняти опади протягом травня й червня, а отже…

На календарі якраз був червень. Перспектива просидіти таку коротку відпустку під дахом у місці, де прямо з вікон можна було бачити недеї (дикі верхи гір; поцупив слівце в Коцюбинського) аж ніяк не тішила. Довелось самому припиняти кліматичне неподобство. Кому цікаво, можу поділитись технологією. Отже. Здіймаєте руки вгору, вивертаючи долоні убік хмар і з гнівним докором (докір обов'язково має бути щирим!) вдивляєтеся в небо: мовляв, ну де ж ваша обіцяна в піснях карпатська гостинність?! Все. Можете йти готуватись до завтрашнього походу.

ТАКЕ КІНО

…Планом походу було, окрім усього іншого, відвідання музею «Тіні забутих предків». Власне, сюди я теж завітав у перший же день. На годиннику була десь третя, та доглядачка музею Галина (вона так представилась), від спілкування відмовилась. «Мені корову плекати треба. І телята», – відказала вона. Домовились на ранок. Уранці з'ясувалось, що це не зовсім той музей. Цей дім колись належав Петрові Сорюку, місцевому гуцулу, який надав притулок на час зйомок Сергію Параджанову.

Галина якось прохопилась, що до Сорюків режисер переїхав (з готелю) «після конфлікту з Іллєнком». Юрій Іллєнко був оператором світового шедевру; потім сам став відомим режисером. Знявши, поміж іншим, стрічку «Лебедине озеро. Зона» в тому самому Алчевську (Комунарську), де сидів Параджанов.

Або такий епізод, про який я раніше не чув:

- Гуцули співали, гуляли. Озвучували кіно. Приходили в своїй одежі. Показували багато своїх тих обрядів - і надали тому фільму колориту, духу, автентики. Вони мали великі гроші. Якщо участь у масовці коштувала 4 тодішніх карбованці, то вони ще по карбованцю отримували за одежу. За те, наприклад, що треба було привезти з собов вівци, там, ци корову, ци коня чи ще шо треба було. Параджанов ходив із Сорюком на весілля, на забави. Про похорони розказували. Зимовий прит, коли хоронять старого Палійчука. Коли йдуть на Пушкар (тепер там вишка телевізійна). Це сніги, холодно, це мороз. Труну везуть конями, а люди ззаду мали смуткувати. Параджанов каже до гуцулів: «Чому ви не плачете, не сумуєте? Що це за похорони?!» А гуцули: «Чому ми маємо голосити, як труна порожня?» І Параджанов знімає кожух, лягає в ту труну - і почали люди плакати, приповідати… Бо в нас гуцули приповідають за покійником. Просто треба було людям підказати - ніхто ж не вчив їх акторській майстерності.

Я помітив, що пані Галина, яка ще вчора розмовляла зі мною, скажемо так, усередненою українською, сьогодні перейшла на гуцульську говірку. Складність у її розумінні полягає не так у використанні декількох невідомих нам слів, як у вимові цілком знайомих. Фонетику яких не знаєш, як передати сучасним правописом. Утім, для мене проблемою була не так її вимова, як те, що обставини зйомок, нехай і видатного, фільму мене цікавили значно менше, ніж перебування в цих краях і створення повісті моїм земляком Михайлом Коцюбинським.

Ні, я в курсі, що Михайло Михайлович народився у Вінниці, до якої ні я, ані мої предки не мають жодного відношення – це одне. Але ж писав свої найвідоміші повісті український класик у Чернігові. І помер там. Діду було вже 23, коли Чернігів прощався з Коцюбинським. Пригадую, як після перегляду якогось радянського «шедевру», де класика, буцімто за його заповітом, ховають без попів, дід обурився: «Але ж я сам ішов за гробом, і попи були!»

РОДОВІД

Ну, кіно - то ж кіно.

- Скажіть, чому в Параджанова у фільмі всі гуцули – чорняві, смагляві…

- Є навіть багато зразків монголоїдності наших горян. Така домінанта: карі очі, смаглява шкіра. Мигдалевидний розріз очей. Підвищена "мохнатість" у жінок. Кажуть, що то є яскравий татарський генотип. Можливо, навіть печенізький. Є окремі села на Гуцульщині – той же Печеніжин, де Довбуш народився.

Згадувана вище Ганна Миколаївна, з якою я теж поспілкувався того ж дня, з концепцію смаглявості й кароокості гуцулів погодилась частково, вказавши на фотографії мольфарів, розвішаних по стінах її музею:

- Ось Андрій Нечай був синьооким. З русявим волоссям. В окулярах ходив усе життя…

- Може, приблудив звідкись із долини?

- Ні. Чого? Ось наступний, що я розказувала, Андрій Денисович - невисокий на зріст, білобрисий. А взагалі мольфари пішли від шаманів; ті шамани, які заселилися в Карпати, вони були італійцями. Саме з Італії вони мігрували, осіли тут; оце від них пішла магія.

Заразом вона назвала прототип мольфара Юри з твору Коцюбинського: Олексій Тарадуда… якщо кому цікаво.

У Музеї Гуцульщини, офіційному державному закладі, його директор поділився версією про подніпровське походження своїх земляків – мовляв, це ті язичники, які не сприйняли віри, що її нав'язував Володимир, і втекли від нього подалі в Карпати. Зате тепер більш ревних християн годі й шукати. А в Рахові (це вже Закарпаття) таксист, який віз мене до центру Європи, повідомив, що справжній гуцул має бути білявим. Так я таємниці походження мешканців краю і не дізнався. Зате з'ясував, що всі вони вважають себе українцями і є переконаними патріотами своєї держави. Це головне.

ГРУШКА БІЛЯ ГРОБУ

Класика – принаймні в моїх очах – реабілітувала Ганна Луцюк, директорка Дому-музею Івана Франка у Криворівні (найближче від Верховини село, якщо їхати трасою на Косів). До речі, вона підтвердила, що не лише чернігівські обивателі підозрювали Коцюбинського в літературній підтасовці. До такої думки схиляються й деякі сучасні літературознавці. Та цього не може бути, бо цього не може бути ніколи.

- Скажіть, Коцюбинський до Криворівні приїздив з дружиною?

- Ні, він завжди приїжджав сюди сам.

- Ну, це означає, що свої твори Михайло Михайлович писав сам. Бо так передати гуцульський колорит могла лише людина, яка особисто занурювалась у це середовище, піднімалась на полонини і навіть овець доїла. У струнці…

- Висловлювання Івана Франка «Ось Жаб'є, гуцульська столиця», гоноровиті верховинці втілили в камені та металі двічі. Один раз - на в'їзді в селище збоку Криворівні, другий - в самому центрі. Проте сам Іван Якович віддавав перевагу більш «провінційній» Криворівні.

- Іван Франко приїжджав у це село дванадцять років поспіль – з 1901 по 1914 роки, щоліта – ну, там, крім двох років. Спочатку він жив за річкою – була така хата Проця Мітчука, а вісім років – у хаті, де ми зараз. Хата Якіб'юка. Він оту половину віддавав Франкові - на літо й осінь. Франко приїжджав і сам, і з сім'єю. Ну, а вже в 1910-му, 11-му й 12-му сюди приїжджав Михайло Коцюбинський. Він саме відпочивав на острові Капрі, і, повертаючись звідти, заїхав у Криворівню. А ще до того йому листи писав етнограф і фольклорист з Тернопільщини Володимир Гнатюк. Той у кожному листі наполягав: «Поїдьте в Криворівню. Поїдьте в Криворівню». От він і заїхав…

Франко жив тут; Коцюбинський – за річкою (Чорний Черемош), у хаті дяка Михайла Мойсейчука. Та хата збереглася; там живе звичайна сім'я, однак одну кімнату вони виділили під музей Коцюбинського і Володимира Гнатюка. Вони там жили удвох. Письменник багато подорожував горами, піднімався на полонини. Коли заходив до Франка, вітався чисто по-гуцульськи: «Як ви днували, годний пане?» – «Гаразд. Як ви?» Завжди в них були такі цікаві зустрічі.

- Коцюбинський піднімався в гори. Є така в нас гора Брескул, він і туди сходив. І весь Чорногірський хребет обійшов. І ото, що в «Тінях забутих предків» описано… От коли Іван помирає, де люди граються біля покійника. Це у горах в нас далеко є село Голови. Померла жінка. Там тоді в Головах вчителював Лука Гарматій. На той час такий прогресивний культурно-громадський діяч. То він запропонував Коцюбинському піти… У нас це називається «посижінє» – коли людина помирає, приходять люди ввечері, сидять собі біля покійника, щось говорять… Тепер. А отоді якраз проводились різні ігри. То він як прийшов, як побачив оті ігри…

По листах Коцюбинського можна писати його щоденник. Він кожного дня писав їх до своєї дружини. То він написав на другий день, що цілу ніч не міг спати, бо побачив такий різкий контраст: лежить покійник посеред хати, а тут люди так граються, що аж під труною підлога хитається. То були якісь спеціальні ігри, які тільки на посижіню гралися. Також те «грушка» називалось.

Може, від слова «гратись»…

Михайло Бублик, Сєвєродонецьк.

Фото автора


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-