Багатозначне мовчання

Блоги
695
Ukrinform
Фільм «Мовчання» Мартіна Скорсезе був одним із моїх найбільших очікувань у 2016.

Настільки, що перед переглядом стало справді лячно: враженням судилося обернутися або повним захватом, або величезним розчаруванням.

Проте дон Скорсезе не підвів, тож - захват і суцільний позитив! Шар філософських проблем, що їх порушив у своєму романі Сюсаку Ендо, вражає своєю масштабністю. Зіткнення і співіснування релігій, культур і світоглядів, складні та суперечливі стосунки їх носіїв, перенесення на чужий грунт геть відмінної релігійної доктрини та її «місцеве» сприйняття представниками різних соціальних верств...

Фото: КиноПоиск

Не забудемо і про питання, що також залишається донині нагальним і складним: пересит вірою, втома від необхідності завжди бути готовим до жертви заради інших і повної відмови своєму «я» в усьому. Крім того, мимовільне запаморочення марнославної за своєю природою людської натури від значущості власного месіанства.

Фото: КиноПоиск

Нарешті, ще одне актуальне і вічне питання стійкості у вірі та компромісів, на які можна піти, не зраджуючи її, але рятуючи тим самим життя інших. Де тут межа, за якою починається зрада самого себе, яку вже не виправдаєш жодною шляхетною метою?

Проблематика книги цим далеко не вичерпується, і завдання, які стояли перед Скорсезе, ускладнювалися в рази. Адаптувати подібний сюжет для великого екрану, одночасно зберігши дух першоджерела і видовищність, здавалося практично неможливим навіть для таких визнаних метрів. Але майстер на те і майстер, щоб приймати такі серйозні виклики, яким став для кінематографа роман Сюсаку Ендо. І тепер я переконаний, що коли «Мовчання» і можна було перенести на великий екран, то краще за Скорсезе цього не судилося зробити нікому - як в минулому, так, певен, і в майбутньому. Схожі відчуття у мене були востаннє після перегляду «Парфумера» Тома Тиквера, коли для адаптації складного для кіно тексту Патріка Зюскінда було прийнято низку неймовірних за своєю точністю сценарних і режисерських рішень, що забезпечили картині видовищність і зберегли всі основні акценти твору німецького письменника. Звичайно, порівнювати «Парфумера» і «Мовчання» некоректно, це різні історії, але складність завдань при їх кіноадаптації можна порівняти.

При роботі над «Мовчанням» Скорсезе зміг домогтися потрібного ефекту, приділивши головну увагу діалогам і наповненню змістом кожного з них. Це дало результат: кожне слово у фільмі влучає в ціль і грає важливу роль у загальній мозаїці кінооповіді.

Фото: КиноПоиск

Другою складовою стали вдалі великі плани героїв, які розповідають про них часто не менше і навіть більше, ніж слова. А в картині є ще й низка блискуче знятих споглядальних сцен, теж блискуче передають внутрішній стан і переживання персонажів. Те, як працював тут із камерою оператор Родріго Прієто, гідне набагато більшого, ніж «Оскар». Мені скільки завгодно можуть розповідати про те, який клас показав у «Ла-Ла Ленді» Лінус Сандгрен й у мене немає підстав вважати ці похвали незаслуженими, але, на як на мене, те, що зробив у «Мовчанні» Прієто, мало куди більш вирішальне значення для успіху цієї картини, аніж робота Сандгрена у Шазелла, де просто правильно і з потрібної точки зняли те, що повинні були зняти. Говорити про те, що камера змогла там розкрити або хоча б показати якогось героя з несподіваного боку, навряд чи можна.

Фото: КиноПоиск

В контексті складності літературного першоджерела не дивує і тривалість фільму Скорсезе. Його прихильність до «великих часових форм». загальновідома, але в даному випадку, думаю, річ не в цьому. У картині важливо було розкрити всіх персонажів, показати їхню еволюцію максимально детально і докладно, де важливе значення має навіть, здавалося б, незначна подія в житті того чи іншого героя. Водночас під час перегляду жодного разу не виникає відчуття розтягнутості, дія ні провисає, інтрига зберігають аж фіналу, який теж продуманий ретельно і здається безальтернативним.

Фото: КиноПоиск

Акторські роботи у «Мовчанні» можна розділити, та й то вельми умовно, на геніальні та відмінні. Геніально зіграв у картині Ендрю Гарфілд. Жарт Папи Римського про те, що Гарфілд, так зігравши священика, тепер зобов'язаний піти в монастир, - навіть не здається жартом. Його отець Родріго немовби уособлює все спокуси, сумніви і випробування, через які проходять не тільки ченці і священнослужителі, а й усі, хто сповідує християнську віру. Бог кожному дає хрест до снаиги, але хрест отця Родріго заважкий навіть для священика. Його віру випробовують на міцність все жорсткіше і жорсткіше, а одним з апогеїв, звідки навряд чи взагалі можна вийти із чистим сумлінням, стає дилема «блюзнірство чи людські життя». Після такого болісні сумніви в Божій волі на тлі страждань і переслідувань, яким піддаються японці-християни, спокуса гордістю (коли ти мало не один на всю країну опікуєшся місцевими християнами, це більш як неминуче), почуття туги, відчаю і безвиході, які накривають отця Родріго все частіше і частіше, скидаються на дитячі забавки. І те, що Гарфілд перейнявся матеріалом, видно з перших кадрів. Образ отця Родріго у нього в постійному русі, не залишається статичним бодвй хвилину, кожної миті в його душі -  боротьба із сумнівами та спокусами. Все це Ендрю майстерно передає на екрані.

Фото: КиноПоиск

Майже на одному рівні зіграв із ним отця Гарупе Адам Драйвер. До «Мовчання» його роботи в кіно залишали у мене змішані почуття. У «Дж.Едгарі» Адам був непоганий, у «Дружбі і жодного сексу?» він загубився, а у восьмому епізоді «Зоряних воєн» виглядав «слабкою ланкою». Після картини Скорсезе сумнівів у таланті Драйвера в мене не залишилося: дует із Гарфілдом у нього вийшов відмінний, але Адам добре виглядає і як самостійна фігура.

Чудову роль зіграв у стрічці і Ліам Нісон. Тут вона у нього порівняно невелика, але запам'ятається сильніше за деяких його головних героїв, настільки зумів розкритися в ній Ліам.

Сильно відіграли і японські актори. Залишаються в пам'яті практично всі їх персонажі, навіть задіяні в коротких епізодах. Але особливе враження справили ролі християн. У цьому зв'язку ще напевно, довго розмірковуватиму над парадоксом, що червоною ниткою проходить через весь фільм: японські християни іноді виявляються  стійкішими і міцнішими у вірі за тих, хто їм цю віру приніс. Так, вони розуміють і інтерпретують її досить своєрідно, але тим не менше. Дуже серйозна і цікава інформація для роздумів.

Фото: КиноПоиск

Підбиваючи підсумки, можна тільки сказати, що «Мовчання» Мартіна Скорсезе точно вартувало витрачених на нього років. Результат більш як переконливий.

Головне фото: КиноПоиск

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-