Москвофільство. Що породжувало легіони мовних відступників? - 03.02.2017 01:05 — Новини Укрінформ
Москвофільство. Що породжувало легіони мовних відступників?

Москвофільство. Що породжувало легіони мовних відступників?

Блоги
2949
Ukrinform
З нагоди уродин видатного фізика і перекладача Івана Пулюя (02.02.1845-31.01.1918)

НАЦІЄТВІРНА ФУНКЦІЯ МОВИ

В РЕЦЕПЦІЇ Івана ФРАНКА та Івана ПУЛЮЯ

Панівний у мовознавстві прагматично-соціяльний підхід до трактування основної функції мови як комунікативної вимагає негайного вмотивованого перегляду. Не лише сьогоднішня російсько-українська війна (2014-2017 рр.), але й багатостолітній бездержавний шлях функціювання української мови у ролі самої держави і нації виводить на передній план зовсім не комунікативну функцію мови, а її націєтвірний і державотвірний характер, про що системно в діяхронії йдеться у монографії "Мова – краса і сила: суспільно-креативна роль української мови в ХI-ХIХ ст." [8]. Ця думка в мовознавстві, і зокрема в соціолінгвістиці, не є несподіваною чи новою, проте, на жаль, вона не набула засадничого класичного трактування щодо функційного поля мови, тому нагадуємо: "Мова – це не інструмент комунікації, і комунікація це не інструмент буття, якщо бути абсолютно точним, то – комунікація є буттям, а буття, отже, є тільки те нетілесне, у якому тіла заявляють про себе одне одному як такі" [2, с. 149]. Серед українських мовознавців-класиків найкраще це висвітлив О. Потебня: мова "...не тільки найкраща, але і найпевніша ознака, за якою ми пізнаємо народ, і разом з тим єдина, незамінна нічим і безсумнівна умова існування народу – це єдність мови" [5, с. 118].

Аналіз націєтвірної функції мови на прикладі спадщини двох видатних постатей Івана Франка та Івана Пулюя – поліглотів, перекладачів, суспільних діячів, що творили в пору дуже гострого політичного, а згодом воєнного протиборства за самостійність Української Держави на межі ХIХ – початку ХХ століття, а також у час формування об'єднавчого літературного стандарту української мови – має неабияке значення для зміни ієрархії класичного трактування функцій мови з начебто основної – комунікативної на реально основну і визначальну – націєтвірну.

Мовознавчі погляди Івана Франка були об'єктом дослідження багатьох мовознавців, проте в контексті націєтвірної ролі мови особливе значення має монографія Т. Панько "Мова і нація в естетичній концепції І. Франка" [4], натомість спадщину І. Пулюя – перекладача епохальної Біблії 1903 року – досі не аналізовано на предмет його мовного світогляду та націєтвірної функції мови. Чому об'єктом аналізу є мовний світогляд і зокрема націєтвірна функція мови цих двох постатей відразу? По-перше, це найпотужніші інтелектуали Галичини та всієї України, по-друге, блискучі знавці української мови та поліглоти, по-третє, антагоністи в трактуванні вартости перекладу Біблії 1903 року та абсолютні однодумці в розумінні визначальної націєтвірної функції мови. Саме ця синтеза вможливить побачити тодішню і сучасну епоху крізь призму лінгвального й лінгвістичного протистояння і єднання, суперечностей і порозумінь і, врешті, переконливо виведе мову на шлях очільниці всіх наших національно-визвольних змагань.

Попри мовно-сакральну полеміку навколо перекладу Біблії, ці два велети незалежно один від одного виписали свою гармонійну засадничу спільність у трактуванні мови як націєтвірної сили, а не засобу спілкування; у розвиткові мови на народній основі як запоруки національної єдности та потребі розриву з церковнослов'янською традицією; в аналітиці внутрішніх процесів мовно-національного відступництва як основної причини відсутности сильної нації і держави.

Франко серед перших в аналітичному історичному розрізі розкрив основну, зовсім не комунікативну функцію мови, – а націєтвірну й репрезентативну: "...слово, те марне летюче слово, найбільше, бачилось би, хвилевий і нетривкий витвір людського духу, проявило чудодійну силу, починає двигати з упадку ту масу, якій, бачилося, не було рятунку" [15, с. 396]. Він аргументовано накреслив історичну траєкторію залежностей соціолінгвального розвитку: належність різних частин України до різних імперій спричинилися до відсутности єдиної літературної мови [18, с. 368]. Про староукраїнську мову – символ нашої історичної тожсамости без держави – висловився хрестоматійно: "... ця мова була своєрідним і органічним витвором тогочасних політичних і національних відносин, а також засобом освіти та жвавого духового розвою протягом майже чотирьох століть" [14, с.171-172], вона "попередила новочасне відродження південноруської нації, розпочате Іваном Котляревським при кінці 18 віку" [11, с. 226-227]. Ці міркування мислителя – фактично виведена формула мовно-суспільного детермінізму з пріоритетною й визначальною функцією мови в суспільному поступі – функцією націєтворення й соборности: "От тут літературна мова, мова школи, церкви, уряду і письменства робиться справді репрезентанткою національної єдности, спільним і для всіх діялектів рідним огнивом, що сполучає їх в одну органічну цілість" [16, с. 207].

Кінець ХVIII ст. для України й 30-ті роки для Галичини І. Франко назвав "епохою народною" і власне через те "жива народна мова" запанувала в літературі. На це були свої ідеологічні та суспільно-політичні причини: "Приплив нових відносин, політичних і соціяльних (таких як включення всіх частин Южної Руси в склад великих культурних держав з розвинутим мілітаризмом, грошовою господаркою і всевладною, нівелюючою бюрократією) і нових ідей (таких як ідея народности, демократизму, рівноправности станів) витворив звільна нову епоху в історії южноруської літератури, епоху народну, що, почавшися з кінцем ХVIII віку для України Лівобережної, а з 30-х років нашого віку для Червоної Руси, триває й досі... Ся нова епоха характеризується поперед усього питанням живої народної мови в літературі..." [13, с. 45-46]. Ознаменувала цю епоху "Енеїда" І. Котляревського – "вдатна проба піднести людову українську мову до висоти літературного твору, що був гідний знайтися в похіднім куфлі Наполеона" [11, с. 259].

Суголосні з Франковими думки висловлює Іван Пулюй – мовотворець у царині наукових та сакральних текстів. Після довготривалих митарств із видруком Старого Заповіту І. Пулюй вдруге, після двадцятитрирічної павзи, звертається до Головного управління у справах друку в Петербурзі з вимогою дозволу поширити Біблію на Великій Україні, завважуючи на кількох засадничих речах мовно-національного розвитку українського народу та мововбивчої політики Російської імперії. Науковець викриває дикунську поведінку Росії, з огляду на Емський указ 1876 року, що дозволяє переклад Біблії всім народам імперії, як наприклад монголам і татарам, проте не українцям [6, с. 259-260]. І сам же розгорнуто розкриває причину такого рішення: саме рідне слово українського народу "одно тілько може підняти всенародню просвіту на Україні, а тим самим воскресити духовні сили до життя культурного, видвигнути нарід з неволї духовної і социяльної, та забезпечити йому добробут а державі тривкий спокій і потугу" [6, с. 260]. Себто мислитель у соціолінгвальному контексті формулює основну націєтвірну функцію мови, за якої на певному історичному зрізі ототожнюються поняття мови – нації – держави. Звідси й російські заборони як страх перед українським національно-державним сепаратизмом, звідси й вороже ставлення до народної мови навіть ще в другій половині ХIХ ст. з боку москвофільських клерикальних кіл Галичини, з якими стикнувся Пулюй, видаючи свій "Молитовник". Саме мову він трактує як мету й сутність нашої самостійности: "Кождий наш чоловік знає, що ціль наша єсть: вибороти свому народови поважне становисько між іншими народами, та не заржавілими спісами чубатих дідів наших, а живим словом, русько-українською мовою" [6, с. 50].

Обох мислителів об'єднувала думка про фундаментальний і об'єднавчий характер народної основи для розвитку української мови й обов'язковий розрив із "церковщиною", себто церковнослов'янською мовою, що від часів хрещення Руси не просто гальмувала поліфункційний розвиток народної української мови, але ділила суспільство на посвячених у чужу й мертву мову і вторинних, не посвячених у неї. Чималі пласти цієї мови осіли в староукраїнській мові, яка в пору Пулюя-Франка виродилася в москвофільське язичіє – символ української неспроможности й залежности. Сам Франко еволюціонував від москвофільського язичія у часописі "Друг" до народної мови з імперативом "від Дністра на Дніпро, з Заходу на Схід" (М. Зеров) і сам розповів про це в передмові до збірки "З вершин і низин": "Що в моїх давніших віршах мова не все чиста, це ще тим легше зрозуміти, що я особисто переходив деякі такі ступні розвитку (а хто в Галичині не переходив їх в тім часі!), де панувало намагання притлумити почуття живої чистої мови, котре ще змалку було у мене сильно розвите. На мені в мініятюрі повторилося те, що в великім розмірі бачимо на всій галицько-руській літературі: школа, граматика і спори язикові прибили і закаламутили чистоту народної мови" [17, с. 20-21]. Потребу народномовної основи літературної мови І. Франко обґрунтовує тяглістю мовно-історичної традиції, а саме функціюванням питомої української мови в сакральних творах, починаючи від Пересопницького Євангелія і логічно триваючи в народному епосі ХVI століття та в українських інтермедіях та віршах ХVII-ХVIII ст. [16, с. 206]. Цю соціодіяхронну думку мислитель розвиває на противагу до тривалого культивування так званої "мертвеччини", що проступала з тодішніх галицьких граматик "від Могильницького до Огоновського" – все це через "незнання живої народної мови" [16, с. 206].

Натомість Іван Пулюй на власному гіркому досвіді пережив мовну війну з греко-католицькими москвофілами, що засуджували й забороняли друк його "Молитовника" народною мовою. Пулюєва наступальність в обороні свого перекладу вражає. Розуміючи несприйняття його праці греко-католицькою церквою, що тонула в церковнослов'янщині й москвофільстві, він закликає: "Також коли б вороги наші виступили проти нас, то виступім и ми проти них" [6, с. 70]. На початку 1872 року "Молитовник", що був перекладений Пулюєм задля "двигнення руського народу" [6, с. 70], не тільки побачив світ, але й за шість років спричинився до напрацювання в гурткові греко-католицьких священиків під проводом д-ра С. Сембратовича (згодом галицького митрополита) аж трьох "Молитвенників народніх рускіх" (1878 р.) [7, с. ХХII-ХХIII]. Так важкопрохідна піонерська праця Івана Пулюя проклала дорогу українській народній мові до Молитви й спричинилася до формування "новоукраїнського сакрального стилю" [3, с. 178]. Натомість церковнослов'янську мову видатний фізик назвав розплідником "московських байстручат" і "...гряз[зю], якою закинули Москалі докрінери наші найкращі жерела народнёі жизні, се болото, крізь яке тілько де не де продреться слабе жерело живущої води" [6, с. 51].

На схилі літ видатний фізик згадує, що в половині минулого століття "мертва лїтературна руська мова не давала духовим силам нашого народу піднятись із занепаду, а тим самим і нищила усї дороги, що ведуть до добробуту і щастя. Скрізь по Галичинї і на Україні панувала тоді або тая мертва мов, видумана в монастирських писарнях, або мова польська, або московська. Наша інтелїгенция, люди мирські і духовні соромились розмовляти рідною мовою, і погорджували тисячилїтним словом предків наших. Під такий то час 1870-го року брались ми з покійним другом Кулїшом до літературного дїла з думкою, вибороти для погордженої "хлопської" мови почесне місце найперше в церкві і на амбонї, а потім ще й в науцї" [6, с. 473]. І вибороли! Пулюй наголошує на вкрай несприятливій зовнішній політичній атмосфері, а також неготовності українського суспільства приймати народну мову як найвищу цінність у духово-культурному й політичному розвиткові.

Серед третьої засадничої мовної спільности між Франком-Пулюєм – їхнє неприховане усвідомлення дуже низького рівня мовно-національного самоусвідомлення самих українців, що породжувало легіони мовних відступників і, врешті, призвело до такого мовно-літературного й політичного явища як москвофільство, яке Франко назвав "національним парадоксом" та "національним гібридизмом" [9, с. 25]. Цю проблему мислитель розглядає в контексті контрреволюційного десятиліття, що наступило після 1848 року, зокрема вторгнення російської армії в Угорщину й придушення революційного повстання. На цій хвилі геополітичного випробування тодішня русько-українська інтелігенція, "будучи безхарактерною і безідейною" та підлою в зневірі в відроджувану українську силу, повністю зійшла на москвофільські рейки: "Тепер уже все вітчизняне здавалося дрібним і ганебним, інтереси простого народу не вважалися вартим уваги, розмовляти "селянською мовою", а, щобільше, класти цю мову в основу новостворюваних шкіл, літератури, використовувати її як засіб спілкування між інтелігенцією, оголошувалось божевіллям і нікчемністю, "бо в Росії вже маємо готову і багату літературу" [14, с. 188-189].

У статті "Двоязичність і дволичність" (1905 р.), крім політичного контексту галицького москвофільства, І. Франко трактує перехід на мову колонізатора як моральне виродження, а примітивне виправдання послуговуватися мовою окупанта називає "шиночком дуже нечистих інтересів" і "вербунком на службу темним силам" [10, с. 544]. І прикладом цього є не лише безславні тепер письменники й діячі І. Наумович, А. Петрушевич, І. та Я. Головацький, Б. Дідицький та ін., але прославлюваний досі М. Гоголь, "який на довгі десятки літ збаламутив саме чоло української інтелігенції, сплодивши фікцію, що інтелігентна, вища література може бути лише на російській мові, а українська мова надається лише для популярної, простонародної літератури" - і, зокрема, через це зречення рідної мови зазнав глибокої депресії й божевілля [10, с. 546].

Ще гарячішим оскаржувачем всеукраїнського москвофільства був І. Пулюй, що гальмівну силу у розвиткові української мови вбачав у гібридній малоросійській інтелігенції: "Ми Русини-Українці ославили себе по Европі тим, що нам ніщо не приходить ся так тяжко робити, як те, що тілько від нас самих залежить. От би Вам на доказ тілько один факт, що украінська інтелігенція і досі цвенькає у себе дома по-московськи, хоч і декламує за батьком Шевченком, що "у своїй хаті своя воля..." [6, с. 224]. Саме ці видатні мислителі мали найвище право на найпекучішу критику українців, бо для визволення свого народу зробили більше, ніж той народ здатен був собі уявити: це духово-культурне, інтелектуальне, ментальне визволення.

Отож обидва мислителі – Іван Франко та Іван Пулюй – чітко визначили націєтвірну функцію української мови в діяхронії та синхронії, у силовій орбіті якої перебував її діялектний, народний характер (усупереч церковнослов'янщині та язичію) і свідоме ставлення мовців до своєї мови (усупереч поширеним і ганебним явищам мовно-національного відступництва). Найважливіше, що саме ці два мислителі через свою життєтворчість і націєтвірний стрижень мовного світогляду є найкращими лінгвістичними дороговказами в третьому тисячолітті.

Ірина Фаріон
На фото - Іван Пулюй

Блоги УП

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>