Закон про мову: щит чи летальна зброя?
Перш за все зазначу: я є стійким прихильником того, щоб в Україні всі її громадяни говорили українською. І на цій – залізобетонній – підставі виступаю категорично проти провокаційної затії деяких народних обранців, які проштовхують у Раді чергові «мовні» законопроекти. Обґрунтування просте: користі від них не буде жодної, а от нездорові настрої в суспільстві вони можуть збурити. Власне, вже збурюють…
На дошкульне запитання, чи читав автор ці законопроекти і що там знайшов недоречного, відповім запитанням у відповідь: а хто з тих, що ревли на сепаратистських збіговиськах у Донецьку, Луганську, Харкові чи Сімферополі у лютому-березні 2014-го, був знайомий зі змістом Закону №5029-VI (Ківалова-Колісниченка)? Або, принаймні, із коротеньким законопроектом 1190, яким Рада цей закон скасовувала? Ревіння не припинилось навіть після того, як в.о. президента Турчинов гучно пообіцяв ветувати свіжоспечений закон. Та де і коли натовп керувався логікою і здоровим глуздом?!
Сенс у прийнятті нового закону про мову міг би бути, якби автори керувались логікою Макара Нагульнова: «Пущай контра голову подымает – поднятую голову рубить легче». А що? Відрядять оті тридцять, чи то вже шістдесят ГО, які виступили на підтримку «мовних» законопроектів, загони своїх активістів на Схід – і «пущай» вони всякому, хто замість «зупинка» скаже «останівка», тут-таки й рубають голову. На мобільній колоді. Ятаганами. Хліба від того більше не стане, зате емоцій від таких видовищ народу вистачить на кілька прийдешніх поколінь. Боюсь лише, не вистачить кровожерності слабкодухим інтелігентам.
А більш за все мене розчулили аргументи на кшталт: «А от у Франції (Польщі, Литві) мовні закони діють». Хлопці (й дівчата), я щось пропустив? Невже Англія вирішила переглянути підсумки Столітньої війни і вдерлась в Аквітанію?! А французький фронт під Бордо тримають, переважно, англомовні вихідці з Мартиніки та Реюньйона? Як у нас під Станицею та в Авдіївці відсотків на 80 - російськомовні бійці.
Переймати європейський досвід – це похвально. Але тільки у всій його (досвіду) повноті – або якщо там і тут умови тотожні. Скажімо, з Україною в сенсі мовних практик найбільш тотожною є Ірландія. Тільки там наслідки англійського панування можна порівняти з тим, що в нас насадила Московія. То як на «Смарагдовому острові» справи з державною мовою?
Все чудово: офіційних мов – дві, причому ірландською володіє аж 43 відсотки населення. А на Західному узбережжі уряд навіть заборонив використовувати англійську на вивісках. І деякі програми на телебаченні ведуться мовою корінного населення. Тільки не думайте, що я тут іронізую – сто років тому нею володіло не більше 15%.
А от іще приклад – правда, не європейський. Хоча… Ікона світового реформаторства, прем’єр Сінгапуру Лі Куан Ю якось зізнався: «Ми використовували ті переваги, які Великобританія залишила нам: англійську мову, юридичну систему, адміністрацію, позбавлену партійних пристрастей…». Тим часом, англійська – мова колонізаторів. Не кажучи вже про юридичну та адміністративну системи. Я не про корисність наслідування колоніальної системи – я про те, що слід обережніше оперувати прикладами міжнародного досвіду. Хоча розширення сфери вживання англійської нам точно не завадило б.
* * *
Гадаю, слід визначитись, що для нас важливіше: негайне прийняття радикального закону «про мову» – чи реальне її поширення в усі сфери життя. «Шашечки – чи їхати?» І якщо ви вже наполягаєте на використанні французького досвіду, то чи не варто скористатись прикладом міністра Людовіка XV Анн-Робер-Жака Тюрго?
Французькі пейзани середини XVIII століття сприймали картоплю приблизно так само, як сімдесят років потому її сприйняли удільні та державні селяни півночі Московії. Спроби влади насильно засадити Поволжя та Урал цим овочем, як відомо, наштовхнулись на масові (до півмільйона людей) збройні бунти. А що у Франції? Ось розповідь Олександра Герцена: «Знаменитий Тюрго, бачачи ненависть французів до картоплі, розіслав усім відкупникам, постачальникам та іншим підвладним особам картоплю на посів, суворо заборонивши давати селянам. Разом із тим, він повідомив їм таємно, щоб вони не перешкоджали селянам красти на посів картоплю. За кілька років частина Франції обсіялася картоплею».
Іншими словами, набагато продуктивніше, і без ризику масових збурень (не важливо, миттєвих чи відкладених – адже значна частина «російськомовних» вважатиме себе ущемленими) застосовувати економічні методи замість поліційних. Доплати, податкові пільги, державні премії, поїздки до українців закордоння або, хоча б, до галичан і буковинців. І не доплачувати тим, хто вперто не бажає вивчати українську. Але для цього геть не потрібен Закон – достатньо захованих у паперових надрах «Урядового кур’єра» постанов Кабміну або взагалі назовні непомітних наказів міністерств і відомств.
Без законів теж не обійтись, але вони мають стосуватись змін до вже чинних законів. Я б залишив запропонований авторами додаток до ст. 338 Кримінального кодексу «Наруга над державними символами», де до Державного Прапора, Державного Герба і Гімну України додається «публічне приниження чи зневажання державної мови». Особливо ж мені подобається пропозиція внести зміни до статті 9 Закону України «Про вибори народних депутатів України». А саме: «1. Депутатом може бути обраний громадянин України, який… володіє державною мовою відповідно до рівня, визначеного Національною комісією зі стандартів української мови». Ну, і так далі.
* * *
До речі, про економічне заохочення. Мені довелось останнього тижня прочитати багато проникливих слів про те, як гнобили і нищили нас через нашу мову впродовж сотень років. А от про те, чи треба віддячити тим українцям, які на Сході й Півдні працювали на розвиток та прославляння рідної мови, не почув жодного слова. Хоча б могли згадати бодай Василя Голобородька. Український поет зі світовим ім’ям жив у самому серці Донбасу – під Алчевськом. Квартиру в Луганську він отримав стараннями отого самого Єфремова, якого тепер судять за державну зраду, натомість «рідна» українська влада про нього забула, і він, біженець на своїй землі, вимушений у 72 роки винаймати житло в Ірпіні. Жоден із тих 33-х депутатів, що народили законопроект на захист державної мови, не поцікавився: «А де живе наша національна гордість? У яких умовах?»
Ну, кому потрібен такий закон, якщо він навіть людей із таким доробком на мовній ниві не намагається захистити (там про це – взагалі ні півслова)?! От для чого він потрібен його авторам – я, здається, здогадуюсь. Справа в тім, що, власне, воно й так було зрозуміло: для забезпечення дотримання нового закону знадобиться величезна розгалужена мережа контролерів. А як інакше, якщо «вільно володіти державною мовою зобов’язані» купа народу, починаючи від Президента і аж до «медичних працівників державних та комунальних закладів охорони здоров’я». Плюс - не менша кількість кандидатів на всі ці посади. Вимоги ж «щодо відповідного рівня володіння державною мовою… визначає Національна комісія зі стандартів державної мови» (ст. 7-8).
На вершині піраміди – Національна комісія (хто мені пояснив би, на біса вона потрібна, коли в країні діє Інститут української мови НАН України?); далі йде Центр української мови (питання те саме: «На біса?..»), який організовує і проводить «іспит на рівень володіння українською мовою». Ви уявляєте собі вакханалію, якою супроводжуватиметься подібна екзаменаційна сесія для мільйонів (!) чиновників та претендентів? А потім невідворотно почнуться не менш запеклі з’ясування стосунків із екзаменаторами тих, хто не пройде іспитів.
А яка це бездонна корупційна годівниця… Чи хтось матиме нахабство заявити, що до цієї… мережі потраплять самі лише Квінкції Цинциннати?
Умовно я б розділив прихильників цього документа на дві категорії. Перша – цілком можливо, ті, хто сподівається злупити з цього чималу корупційну ренту. Друга – це здебільшого ті україномовні діячі культури (та їхнє оточення), хто давно втратив пасіонарність, не покладається вже на власний талант і сподівається додати авторитету з допомогою спеціалізованої державної інституції.
Так, зі спогадів. За двадцять років журналістської кар’єри я бачив у Луганську Юрія Андруховича 1 (один) раз, Любка Дереша 1 (один) раз і один раз Юрія Покальчука (візити Сергія Жадана не рахуються – він уродженець Луганщини). Із Покальчуком у місцевій газеті «Молодогвардеец» ми влаштували інтернет-конференцію – злива запитань, зацікавленість була шаленою. Я і не здогадувався, що така кількість луганчан читала «Озерний вітер»… Пан Юрій обіцяв приїжджати ще, та, на жаль, десь за два роки помер. А до того, очевидно, тяжко хворів…
* * *
Напевно, я багато кого з класиків прогавив, але тим не менш – Донбас із його потенційно семимільйонною аудиторією практично не цікавив ні культурних діячів, ані проукраїнських (як вважалось) політиків. Частіше за всіх навідувався до своїх рухівців В’ячеслав Чорновіл, але тільки до березня 1999-го. Тож місцеве українство мусило варитись у власному соку. «Соку» виявилось недостатньо, аби мову зробити модною. Престижною. Між іншим, саме цього бояться московські «ліберали», які, за браком перспектив у себе на батьківщині, мріють стати нашими проводирями. Думаю, переб’ються. Не з їхнім багажем сюди сунути.
Власне, ми – прямі нащадки тих, хто навчив Московію і письма, і красного письменства. Якщо для Ломоносова «Граматика» Мелетія Смотрицького стала «вратами учености», то Достоєвський «та іже з ним» вийшли з «Шинелі» Гоголя. І це не перебільшення видатного епілептика: після Пушкіна російська література майже вийшла на широкий європейський шлях – і змушена була різко повернути на «Миргород», а далі - взагалі на губернське місто NN з його мертвими душами…
Наша проблема – комплекс меншовартості. Ми ніяк не дійдемо очевидної думки, що самі здатні нав’язувати свою волю ворогові. У мовному питанні – насамперед. А почати слід із простого. Скажімо, з питання: як російською буде «в Україні». «На» чи «в»? Всі чули, як на нього відповідають і Медведєв, і ліберали з «Еха Москви». Неправильна відповідь. Адже «їхнє все» Олександр Пушкин не тільки вважав, але й писав – і друкував – правильно:
Незапно Карл поворотил
И перенес войну в Украйну.
Або:
Старик Палей из мрака ссылки
В Украйну едет в царский стан.
Хтось подумає, що так поетові знадобилось, аби дотримати розміру вірша. Але ось із цілком прозового коментаря до тексту поеми: «…Последний в виде нищего ходил из Польши в Украйну и обратно». То що, московські «метри» Пушкіна авторитетом не вважають – чи елементарно не читали?
Наостанок ще раз підтверджу свою позицію: українською мовою має володіти кожен громадянин України. Це буде його щит, а в деяких випадках – ще й летальна зброя.
Михайло Бублик, Сєверодонецьк.
