Диявол у вишневому саду: П'ятий день Одеського кінофестивалю
У нових конкурсних картинах соціально-психологічний реалізм набув магічного виміру.
У фільмі «Метаморфозис» Сергія Тарамаєва та Люби Львової впізнавані типажі і ситуації непоказної пострадянської дійсності сплітаються з чеховськими мотивами та образами страшних казок. Світ російських садиб постає похмурим простором виродження і насильства, а старомодні манери і вишукана лексика їхніх мешканців здатні ввести в оману лише на короткий час - насправді тут практично не залишилося ні раневських, ні лопахіних.
Місце знищених класів і прошарків зайняли нащадки катів і донощиків, в чиїх серцях панують сон та мла. І коли в одному з епізодів з'являється наймогутніший представник цього світу, він виявляється позбавленим всякого покриву культури (як, власне, і одягу), постаючи чимось середнім між гопником та гірським тролем.
Дивна дружба центральних персонажів стрічки, молодого піаніста і 11-річної дівчинки, також може здатися проявом протиприродних потягів, насправді вони відчувають себе чужими в цьому зловісному колдовському краю і отримують можливість з нього вирватися лише у спілкуванні один з одним.
За усією удаваною безпросвітністю представленої картини, у фільмі Тарамаєва та Львової можна побачити і надію на порятунок, адже володарі цього темного царства - подібно будь-яким диктаторам, -виявляються не настільки невловимими, як вважають самі.
Слідом за цим билинним злом був представлений кошмар сучасної цивілізації. У німецькому «Привіт з Фукусіми» Дорріс Деррі дія розгортається на безлюдних руїнах, заражених радіацією. При цьому залишені техногенною катастрофою руйнування відтіняють наслідки душевних бур. Персонажі стрічки - літня гейша, яка повернулася доживати віку в своє зруйноване стихією житло, і молода німкеня, яка приїхала в Японію, щоб знайти розраду від особистих негараздів у допомозі ближнім, які пережили гірші напасті. Їхні складні стосунки ніби символізують моральну капітуляцію представників Заходу, які вирушають на Схід у пошуках духовності, яку втратили самі - днем німкеня покірно навчається у досвіченої повії хорошим манерам, а ночами, прагнучи відвернути місцевих привидів, обсипає себе японської сіллю проти духів, навіть не намагаючись створити хресне знамення.
Привиди минулого з'являлися і в короткометражній секції національного конкурсу. Стрічка Володимира Тихого «Дідусь» зображує зачароване село, загублене десь на краю всесвіту українського поетичного кіно. Населяють його діди й баби, які, незважаючи на похилі роки, не тільки не готуються до відходу в кращий світ, але і благополучно залишають потомство, маленьких старих. Ці тіні незабутих предків сприймаються як саркастичний коментар до мертворожденої творчості деяких вітчизняних кінематографістів, які намагаються відтворити мотиви класичних шедеврів, а також як метафора українських політичних реалій.
Навпаки, у фільмі Нарімана Алієва «Sensiz» («Без тебе» татарською) саме пам'ять про минуле, любов до померлих людей і вірність традиціям скріплюють сімейні зв'язки, наповнюють людські відносини теплотою і взаємною підтримкою.
Картина Олексія Радинського і Томаша Рафи «Люди, які прийшли до влади» - про тих, чиї уявлення про минуле складаються з пропагандистських вигадок і ксенофобських стереотипів. Відштовхуючись від історичних міфів, герої стрічки, активісти сепаратистських рухів Донбасу намагаються реалізувати прагнення до змін в їхньому розумінні.
Однією з найоригінальніших кінорефлексій на події на сході країни стала стрічка «24» Станіслава Битюцького, кінокритика, який бере участь у національному конкурсі разом з роботами Юрія Грицини та Катерини Горностай, на творчість яких багато шанувальників кіно свого часу звернули увагу завдяки його критичним розборам і похвалам.
Герої фільму - однолітки української незалежності, які пройшли звичний для наших співвітчизників шлях з рідної провінції в Київ. Вони відчувають себе у столиці чужими і проводять вечори в орендованій квартирі, спостерігаючи за вікнами сусіднього будинку і розповідаючи один одному вигадані історії про реальних людей, яких бачать в просвіт між шторами. Відштовхуючись від власного досвіду, вони намагаються представити переживання тих, чий переїзд в інше місто був продиктований не просто економічними причинами чи професійним марнославством, а необхідністю рятувати своє життя втечею, залишивши все знайоме і дороге.
Слідом за кіноессе Битюцького про сплетіння реальності й вимислу, ігрового і документального, особистого і глобального відбувся показ художньої стрічки, присвяченої подібним темам і яка відрізняється в деякому сенсі не меншою творчої зухвалістю. Картина «Моя бабуся Фанні Каплан» Альони Дем'яненко за сценарієм її чоловіка Дмитра Томашпольського, яка увійшла в повнометражну секцію національного конкурсу, стала чи не найбільш оригінальним твором на історичну тематику в пострадянському кінематографі України.
Звертаючись до особистості демонізованої радянськими істориками есерки, автори не намагаються спростувати одні міфи іншими, а змушують глядача сумніватися у самій можливості відокремити правду від брехні у спогадах очевидців та документах, гіпотезах дослідників та іконографічних образах, знайомих з дитинства. В основний сюжет вплетені флешбеки, справжні чи вигадані спогади героїні, її фантазії і псевдодокументальні інтерв'ю з нашими сучасниками, які розкривають нові подробиці життя Каплан («...це була реальна історія чи сімейна легенда?»).
Героїня стрічки однаковою мірою далека від образів божевільної контрреволюціонерки та відважної месниці. Пригоди Фанні Каплан за версією Дем'яненко і Томашпольського несподівано виявляються продовженням історії шекспірівської Джесіки, блудної дочки Шейлока, яка розплачується за співучасть у пограбуванні турботливого батька. Легковажна і довірлива, егоїстично зациклена на своїй любовній пристрасті, героїня в гонитві за невірним коханим потрапляє в хиткі декорації Великої історії, простір відображень, які не відрізняються від оригіналів, збігів та двійників. Розповіді про дитину Фанні, яка вижила, здаються не більш правдоподібними, ніж запевнення, що їй самій вдалося уникнути страти, хороший Ілліч зустрічається з поганим Іллічем, а зайці, яких останній перебив прикладом, оживають, щоб врятуватися втечею вплав.
Творці стрічки показують, як важко відокремити сімейні драми від національних катаклізмів, а їхня відмова представити власну версію центральної події біографії Каплан немов підкреслює переконаність, що історична істина незбагненна.
Олександр Гусєв
Фото: http://oiff.com.ua/
