Юрій Винничук, письменник
Поезія належить молодості, а хто пише після 35 - впадає у глибокий маразм
25.06.2016 08:30 3620

- Справа у тому, що у ті "дрімучі", 70-80 роки, коли я не мав де публікуватися, завжди щось писав. У мене є кілька розпочатих романів, які я ніяк не можу закінчити. У тому числі, вже була якась частина написаного про львівського ката. А вже пізніше, після того, як було видано "Танго смерті", я переглядав списки студентів-українців, які навчалися у європейських університетах XVI -XVIII століть. Цікавився, яким чином вони себе іменували. Так ось, хтось писав - рутенос, інший - роксоланос, але й були такі, хто писав - українець. І це дуже важливо, бо, наприклад, росіяни кажуть, що українці як такі, з'явилися тільки на початку 20-го століття, як самоусвідомлена нація, а до того ніхто ні про яких українців не чув. Навіть у Солженіцина є теза, що мовляв, українців вигадала австрійська розвідка, аби насолити росіянам і тому подібне. І от, коли я переглядав ті списки, то одного з тих студенів вирішив зробити героєм свого майбутнього роману. І то все якось було спроектовано на ті нотатки про львівського ката, так і пішла робота над новим романом.

- Завжди дивуюся вашому вмінню детально описати картини того чи іншого історичного відтинку, що дозволяє читачу ніби "пірнути" у минуле. Звідки такі деталізовані, образні описи тогочасся?

- Передусім, скажу, що мені було цікаво писати цей роман, адже я досліджував невідомі для себе терени. Це і медицина XVII століття, і нотатки про катівське ремесло. Багато сидів у польських бібліотеках, читав "Лондон. Біографія" Пітера Акройда.

- Але це ж Лондон?

- Так, це книжка про життя Лондона, але у ній ідеться про той час, що і в моєму "Аптекарі", і про Львів, тут є певна тотожність. Хотілося описати це місто зі своїми звуками, фарбами, запахами, емоціями, переживаннями, побутовими подробицями. Скажімо, "Танго смерті", це одна справа. Я вже жив у ті часи, про які там ідеться - це спогади батьків, родичів, живих свідків тих подій. Тому й писалося, у деякій мірі, легко. З "Аптекарем" було важче, потрібно було перечитати великий масив літератури, архівних документів, у тому числі й тих, які стосуються не тільки Львова, але й інших європейських середньовічних міст. Бо часто мандрівники у своїх щоденниках Львів порівнювали з окремими містами Європи, наприклад, із Венецією. Ось так і відтворював середньовічне життя міста. І це все було для мене дуже цікаво.

- Як би це делікатно сказати, але чи не здається вам, що роман дещо, при всій своїй інтризі й непередбачуваності сюжетної канви, має певний відтінок, не те що "сірого", але похмурого...

- А я це й не приховую. Зрозуміло, роман похмуріший від попередніх, бо зображає не зовсім естетичні речі. Але він не історичний, а написаний на історичному тлі, адже там є і "чорт", і "відьма".

- Була необхідність ввести таких "персонажів"?

- Коли в романі немає таких, як ви кажете, фантасмагоричних персонажів, то він не буде сповна відображати картину того часу. Адже люди тоді у це все вірили. Вивчав хроніки старого Львова, то там видно, що йдеться і про добрих, і про злих духів.

- Тобто, це був світ тогочасних людей?

- Саме так. От, коли козаки взяли в облогу Львів, то всі жителі "побачили" у небі Святого Івана з Дуклі, який благословив Львів і зупинив атаку козаків. І це не було марево якоїсь однієї людини, це всі описували, вірили, що дійсно це все бачили.

Або ж знову таки, під час львівської облоги у місцевій катедрі нібито "молилися" покійні єпископи за порятунок Львова. Більше того, їх "бачили" і описали у хроніках.

А в Польщі, наприклад, ви не повірите, ще наприкінці дев'ятнадятого століття навіть видавалась "Газета метафізична", яка закликала читачів надсилати історії про духів. І народ надсилав.То як я міг змалювати моїх героїв без цього всього тла, середовища, світу, в якому вони тоді жили?

- А чи не забагато у романі "гіпернатуралізму", опису речей, як кажуть, "не для слабкодухих"?

- Є певна картина життя зі своїми приємними і неприємними для нас речами. Я хотів показати Львів того часу таким, яким він був, використовуючи і, можливо, для когось привабливі чи непривабливі описи. Зрештою, пригадайте "Парфумера" Зюскінда. А що, там нема трупів, бруду, смороду того середовища, в якому народився герой оповіді? Усе це там є.

- Як на мене, "Аптекар" - певною мірою енциклопедія середньовічної львівської медицини, знахарства, міського устрою, торгівлі, судочинства. Чи не здається, вам, що читачу важко розрізнити, де історична правда, а де художній вимисел?

- Відверто вам кажу, коли пишу, у мене багато сумнівів, часом мучуся зі всім тим. Розумієте, є правда історична, а є правда роману. І досить часто правда роману перемагає. От зараз "Аптекаря" перекладають на Заході. Так ось, не думаю, що німці будуть сумніватися у тому, що річка Полтва була судноплавною, і там навіть були пірати. Бо їхнє уявлення про Україну дуже ефемерне. Тому будь-яка вигадка для багатьох може звучати як історичний факт.

- Одразу скажу, що "Аптекар" недокінчений, буде ще й друга частина. Перша закінчується тим, що починається повстання Богдана Хмельницького, і козацькі війська підходять до Львова.

- Узагалі, ви відразу визначаєте долю свого героя, його, так би мовити, "фатум", чи змінюєте життєву історію безпосередньо під час написання книги?

- Пишу таким чином, що не знаю, що далі буде. Бо мені по-іншому не буде цікаво. Можливо, це дивно і смішно, але так воно є насправді. Переконався, що ті речі, які дуже довго і ніби добре обдумав, я їх ніколи так і не написав. Бо вже знав, що воно буде, і то мені абсолютно нецікаво.

- А чому так стається?

- Може, це від того, що я більше читач, ніж письменник. Тому, вважаю, має бути цікаво, перш за все, мені, а тоді вже більша вірогідність, що буде цікаво і читачам. Цей процес у мене часто стихійний. От зараз я завершив частину нового роману. "Клуб сімейного дозвілля" запропонував написати колективний роман, де першу частину написав Жадан, другу - я, а далі - Курков, Карпа, Фоззі, Кокотюха та інші письменники. Кожен пише по сорок тисяч знаків. Мені дістався період, про який ідеться у романі - тридцяті-сорокові роки минулого століття. Я все це здав у видавництво, але зупинитися вже не міг і пишу далі. Ось так виникають і живуть персонажі, сюжети…

- А якщо повернутися до ваших перших книг, то як ви ставитеся зараз до того, колишнього Юрія Винничука і теперішнього?

- Був якийсь період, юнацький, коли я писав різні там речі, які не мали жодного шансу на публікацію. Я навіть маю три книжки "про мене, коханого" - "Діви ночі", "Весняні ігри в осінніх садах" та "Груші в тісті". Я там описав деякі свої пригоди, бо так уже сталося, що у мене життя видалося досить насиченим.

Але якось так вийшло, що деякі з цих книг відігравали та й зараз відіграють роль певного психологічного посібника. Бо там, наприклад, описано, що робити, коли втрачаєш коханого чи кохану, і як вийти з того стресу. Пригадую, як на одній із презентацій до мене підійшла гарна дівчина і сказала, що я їй просто врятував життя. У неї була дуже складна ситуація, але прочитала мою книгу і змінила свій стан. Порада: не треба відмовлятися, коли кличуть на здибанки, навіть із тим, хто тобі не подобається, бо у нього є друзі, а в тих друзів є теж друзі, коло розширюється, і можна зустріти того, хто вам потрібен.

- А от, бувало так, що описна в книжці історія у вашому житті зіграла злий жарт?

- Буває так, що все, про що колись писав, іноді збувається. Розумієте, коли пишу, я себе не стримую ні в чому. Не раз кажу і юним літераторам: пишіть відверто і не соромтеся нічого.

- Якось знаходжу… А переважно читаю зарубіжну літературу - в польських і чеських перекладах, намагаюся менше читати російськомовної, бо вона на мене "тисне", і я потім, коли пишу, виловлюю у своїх текстах різні словесні "блохи". А чеська і польська літератури абсолютно не агресивні, то я часто в Польщі та Чехії, коли там буваю, купую їхні книжки. Також передплачую журнали типу "Всесвіту", які виходять у Польщі та Чехії. А з українських письменників я читаю тих, кого й усі. Та їх не так і багато, таких письменників. Це - Жадан, Забужко, Андрухович, Прохасько, Іздрик…

- А яка книга для вас є особливою, яку вважаєте шедевром?

- Таких є книг багато. Наприклад, переклади Миколи Лукаша - "Декамерон", "Гаргантюа та Пантагрюель", це ті книжки, які час від часу перечитую, купаючись у цій розкішній мові, підзаряджаючись ними. Але я люблю середньовічну літературу в гарних перекладах, просто кайфую, читаю окремими порціями, як ніби чай ковтками п'ю. Все це настроєве, наче у такі хвилини підключаюся до якогось акумулятора.

- Часто у ваших книгах є гумористичні моменти, ви їх самі вигадуєте, чи десь вони траплялися у житті?

- Я коли пишу, сам часто сміюся. Бо ж правду кажуть, якщо письменник не проронив сльози у трагічних епізодах своєї книги, то й читач не заплаче. Не можна якось відсторонено писати, адже твої герої тобі близькі, ти часом зливаєшся з ними, думаєш, так як вони, живеш їхнім життям, переживаєш їхні емоції.

- Кілька слів про літературний діалог між молодими українськими письменниками та старшим поколінням. Яким вам бачиться майбутнє молодої української літератури, що її чекає, скажімо, через 10- 20 років?

- Скажу відверто, у нас літературного, позафестивального життя немає. Нема фахових журналів, не існує літературної критики.

У світі це виглядає інакше. Там усі недільні випуски газет мають вкладки про театр, кіно, літературу. Хоча у нас до Другої світової війни, особливо у Львові, таке практикувалося. Це і "Діло", і "Наш час" - мали такі вкладки.

Нам здається, ніби у нас багато письменників. Насправді, це не так. Ось, наприклад, в Ісландії, де є 250 тисяч мешканців, там є 250 письменників, тобто один письменник на тисячу жителів. Скажімо, у Тернополі - 230 тисяч мешканців, та нема тут 230 письменників, немає. Хоча, зрозуміло, не йдеться про кількість, але все ж. А щодо молодої генерації, то постійно спілкуюся з молодими літераторами, маю навіть своє молодіжне середовище літераторів у Львові, зустрічаємось у "Дзизі".

- До еротичної літератури у нас дещо пригальмоване ставлення. Бо якщо зарубіжний письменник дозволяє собі якісь детальні описи чогось еротичного, то це нормально, а якщо український, то його можуть звинуватити у збоченстві чи в чомусь іншому. Про мене так і писали - "цей збоченець зі Львова…". Так само й у фільмах. Деякі зарубжіні стрічки дивлюся недубльовані, бачу, що там багато нецензурних слів. Але дивний парадокс: вони матюкаються у фільмах, але не матюкаються в автобусах чи на вулиці, а в нас - навпаки. Так я не знаю що краще, мабуть, коли у фільмах.

- От ми зараз смакуємо біле сухе вино. А що для вас алкоголь? Чи не є він стимулом для процесу творення?

- Алкоголь - джерело притлумлення натхнення. Часом склянку вина люблю випити. Іноді щось у творчому процесі гальмується, то я беру книжку і читаю, читаю, і воно проходить. Для мене розслаблення - це поїздка на море. Туди їздимо щороку. Переважно - у Хорватію. Дружина - за кермом "Тойоти". Я не керую і не хочу, бо мав би купу різних завдань, а на це все потрібен час. Ще для мене відпочинок - це приготування їжі.

- Навіть так? Читаючи вашу книгу "Галицька кухня. Історія, рецепти та обличчя", чомусь думав, що приготування страв - для вас це копіткий, складний і скрупульозний процес.

- От, я склав книгу кулінарних рецептів. По суті, все, що там є, я готую сам. Тобто, це книжка, перепущена через голову і шлунок. Як мають гості прийти, то готую і відповідну страву. А так - щось для сім'ї, то різне готую. Маю таку міні-пекарню, пляцки печу, хліб, палюшки роблю з картоплі й сиру. М'ясо запікаю з рисом...

- Такі знайомі ще з дитинства страви, відчувається галицько-волинська, тернопільська кухня.

- Так, мій тато з Лановецького району, з Бережанки на Тернопільщині, мама - з-під Кременця, з села Підлісне. Дід був в УПА. Ну а ми зараз із сім'єю живемо у власному будинку у Винниках, під Львовом.

- Як бачиться звідти, з Винників, що під Львовом, проблема Донбасу?

Вірю, що все там, на сході закінчиться позитивно для України

- Думаю, що нам Бог дав таке випробування. Звичайно, жертви - це біда, трагедії. Але це - нарешті нагода відірватися від Москви. Бо раніше багато хто не уявляв собі, як таке може бути, що ми житимемо окремо.

Але які ми брати? Це просто маразм! Ніде у світі не існує народів-братів. Переважно усі народи-сусіди між собою пересварені, десятиліттями існують взаємні претензії.

Але вірю, що все там, на сході закінчиться позитивно для України. Санкції щодо Росії роблять свою тиху справу, і рано чи пізно вони звідти ступляться. Тільки питання, що тоді з отим "добром" робити? Але я оптиміст. До речі, Майдан почався восени 2013 року, а "Український тиждень" ще за рік до цих подій попросив мене написати якусь сатиричну річ. Я і написав на дві сторінки таку п'єску "Останній бункер" - про останнє пристановище Януковича, коли народ захоплює Межигір'я, як вони втікають…

- Там, пам'ятаю, деякі з ваших персонажів вистрибують із вікна, але не розбиваються об землю, а перетворюються у бульки і злітають в небо й там, високо, беззвучно лускають…

- Саме так. І знаєте, мені дехто тоді, за менш як рік до подій на Майдані, казав: "Ну, що ти таке пишеш, яке повстання, які штурми, люди зневірилися, нічого цього не буде ніколи". А я казав, що буде. Навіть заклався на ящик шампанського. І виграв.

- І на останок - про ще одну грань вашої творчості. Знаю, що ви відкриваєте для українського, зрештою, і світового загалу, забуті, малознані для сучасників імена наших письменників.

Готую збірник - любовну прозу початку двадцятого століття, туди теж увійдуть маловідомі твори українських письменників

- Так, я хочу так би мовити, воскресити деякі імена, бо цим чомусь мало хто у нас займається. Два томи видав про українських поетів, які загинули під час світових воєн і були розстріляні в сталінських таборах. Також видав товсту книгу "Невідоме "Розстріляне Відродження", там твори письменників, яких раніше ніхто не видавав. Може там, на Небі, вони за мене помоляться, що я їх витягнув із забуття. Зараз готую любовну прозу початку двадцятого століття, туди теж увійдуть маловідомі твори українських письменників.

Олег Снітовський, Тернопіль.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-