Марися Нікітюк, письменниця, володарка призу Каннського фестивалю «За кращий сценарій»
Перефарбувати російський танк у рожевий колір – це теж декомунізація
26.05.2016 09:00 3499

- ...так, але до Революції Гідності у мене було дуже пригнічене відчуття, що чим ти гірше, тим краще ти влаштований. Не цінувалася творчість, якість, нищився бізнес. Було відчуття, що нашу територію спеціально занедбують, щоб тут нічого гідного не проростало. Я це знаю і на прикладі моїх батьків. Вони мали виробництво по зварювальним технологіям. Це важка галузь, але саме такі речі працюють на імідж країни. Але завод, де працював мій батько, було перетворено на офіси, щоб здавати їх в оренду. А тепер ситуація трошки покращилася, чимало моїх друзів-митців актуалізувалися, набули суспільної ваги. І можуть розраховувати не лише на закордонні програми та гранти, але і на внутрішню підтримку та любов.

- А що би ви, як молодий кінодіяч, хотіли би змінити в законодавстві щодо кіногалузі? Що вам заважає працювати?

Хочеться справедливих, по-європейськи заточених законів щодо кіновиробництва

- Хочеться зміни системи на законодавчому рівні. Наприклад, якщо ви підписуєте договір після перемоги на пітчінгах Держкіно, то він виявляється доволі несправедливим щодо авторських прав. Мова про роялті. Зрозуміло, що велику частину прибутку забирає продюсер чи кінокомпанія, але й автор має отримувати процент з прокату впродовж усього життя його твору (якщо твір має вдалий прокат і приносить кошти). А у нас роялті виплачують один раз. Тож хочеться справедливих, по-європейськи заточених законів щодо виробництва.

- А де ви берете кошти на свої фільми, адже вже зняли два фільми як режисер?

- Фільм «В деревах» був створений за кошти приватної кінокомпанії «Директорія кіно». А на другий фільм «Мандрагора» 60 тисяч грн дали наш оператор Сергій Лисенко і продюсер Ігор Савиченко. Сергій хотів вступити в кіношколу Лодзя, тому йому потрібна була якісна серйозна робота, щоб пройти відбір. І от Сергій вже другий рік навчається в Лодзі, і ми з «Мандрагорою» побували на кінофестивалях, тобто, свою мету картину досягла...

- Я створюю сценарії під впливом власних переживань, новин, історій, що відбуваються зі мною та з оточуючими. Давно живу в режимі спостереження і слухання. Відомий драматург Максим Курочкін наголошував: «Драматург - це вухо». А сценарист і режисер - це і вухо, і око. Світ повен життя, яке ти, пропускаючи крізь себе, мов крізь лінзу, заломлюєш і переплавляєш в історії для фільмів. У письменника має бути добре налаштований внутрішній локатор. Тому все почуте і побачене я перетравлюю в драматургію. А вже на стадії завершення можу подумати: кому це цікаво? Та оскільки сама знімаю кіно, то пишу те, що хвилює в першу чергу мене, і що я хочу знімати. Практика показує, що це на 70 відсотків цікаво й іншим режисерам. У мене сценарії не залежуються. Часом доводиться навіть притримувати щось для себе.

- А чи на часі тепер знімати художні фільми про АТО та війну на Сході?

- Думаю, ці теми мають відстоятися. Події Майдану спричинили потужний сплеск якісної документалістики. Кампанія «Вавілон 13», режисери Володимир Тихий, Юлія Гонтарук та ціла низка прекрасних режисерів почали реалізовуватися в документальному кіно. Їхні фільми справляють дуже сильне враження. Але художнє переосмислення потребує часу. До того ж, на фестивалях вже пройшла хвиля цікавості до нашого воєнного кіно. Тепер прагнуть насамперед змістовного й цікавого продукту.

- Окрім АТО ми ще воюємо з привидами минулого. Як ви ставитеся до стрімкої декомунізації, яка запроваджена в Україні?

- Нам потрібна сепарація. Це як дітям із хати батьків виїхати. В нашому конкретному випадку, з хати прийомних батьків. А потім все це можна буде переосмислити і структурувати. Можливо, щось й повернути.

- Втім, Арку дружби народів назад не поставиш...

Потрібно з себе витравити не лише зовнішні прояви Совка, а й внутрішні. А це набагато складніше завдання

- Знаєте, декомунізація може мати різний вигляд. Один чеський скульптор перефарбував російський танк у рожевий колір. Це теж прояв декомунізації. Але я би не витрачала на все це стільки зусиль та емоцій. Бо люди просто жахливо через це сваряться. Потрібно просто відпустити ситуацію, а через 10 років ми вже й пам'ятати не будемо, що там помінялося. Та якщо є конкретний відсил до Радянського Союзу, то це має бути знищено. Але потрібно з себе витравити не лише зовнішні прояви Совка, а й внутрішні. А це набагато складніше завдання. І поки більше робиться акцент на косметичних змінах.

Ліліана Фесенко. Київ.

Фото: Данііл Шамкін, Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-