Олександра Дворецька, кримська переселенка, засновниця "Восток SOS"
Я поїхала 9 березня, а Олег Сенцов і Саша Кольченко не мали страху і вирішили залишитися
02.07.2019 18:06

Укрінформ продовжує тему біженців, яка сколихнула нашу країну більше п'яти років тому. У світі цей феномен з'явився після Другої світової війни, коли у 1951 році для допомоги людям було засновано управління Верховного комісара ООН у справах біженців. Планувалося, що ця організація проіснує року три, не більше, але ось уже 68 років кількість біженців лише зростає. Якщо у 1975 році їх було 2,4 млн осіб, то через 20 років 27,4 млн, а до середини 2018 року в світі налічувалося вже близько 68,8 млн мігрантів і переміщених осіб.

Причиною зростання біженців у світі стала серед іншого й російська агресія в Україні. Ця біда спіткала нас, коли з районів військових дій на Сході країни і окупованого Криму з'явилися люди, які бігли зі своїх рідних міст і сіл. У пошуках притулку вони вирушили в невідомість, і кожна історія українського біженця унікальна. Але їх об'єднує одне: вони патріоти і громадяни України, а з 2016 року – внутрішньо переміщені особи можуть розраховують на допомогу виключно своєї держави. Що сьогодні може дати Україна своїм громадянам, які опинилися в складних життєвих обставинах, як проходить їхня інтеграція і які шанси на повернення додому кореспонденту Укрінформу розповіла кримчанка, засновниця громадської організації "Восток SOS", що працює з переселенцями, Олександра Дворецька.

ПЕРЕСЕЛЕНКА – ПЕРЕСЕЛЕНЦЯМ

- Олександро, чому ви опинилися в центрі проблем переселенців?

- Тому що я сама – переселенка. Я з Криму, а мій чоловік – з Луганська. Для мене ще з перших днів окупації Криму в березні 2014 року було зрозуміло, з чим стикаються люди, які змушені виїжджати зі своїх будинків. Я знаю, що це таке, коли ти раптом втрачаєш роботу і всі зв'язки. Коли тобі різко треба знайти – де жити, працювати, зрозуміти – де твоя лікарня і в яку школу чи дитсадок віддати дитину. Я до останнього намагалася залишатися в Криму, ми передавали звідти інформацію з військових частин та інших гарячих об'єктів з самого початку окупації. Коли вже стало зовсім небезпечно – виїхала на материк, щоб просто перечекати, а потім повернутися додому. Але через деякий час стало зрозуміло, що ситуація затягується на місяці.

Повне усвідомлення викликів прийшло ближче до вересня 2014 року – літо закінчилося, і треба було вирішувати, що робити далі. Тоді вже почалися активні бойові дії по всій лінії фронту, бої за Іловайськ – цей час пов'язано з повною зміною свідомості переселенців, які намагалися пережити і перечекати ситуацію за межами Криму. Потім ми з чоловіком чекали, коли звільнять Луганськ, щоб поїхати туди. Але стало зрозуміло, що ситуація затягується не на місяці, а на роки. Розраховувати не було на кого, і ми не могли чекати, щоб усі наші проблеми вирішила держава, в якій залишався "злочинный парламент", у якої була абсолютно порожня скарбниця і перед якою стояло безліч інших викликів.

При цьому закон про внутрішньо переміщених осіб був ухвалений лише у жовтні, а рішення потрібні були тут і зараз. І ми стали такою диспетчерською з прийому людей. Спочатку я була в ініціативі КримЅОЅ. Ми завели дві гугл-форми – "мені потрібна допомога" і "я хочу допомогти" – і просто зв'язували між собою людей. На початковому етапі, коли потік був ще невеликий, вдавалося вирішувати проблеми індивідуально. Наприклад, дитина в родині переселенців займалася фігурним катанням, ми шукали підходящі варіанти, щоб дитина продовжила своє захоплення. Але коли з Криму пішов потік людей і кількість звернень зросла до 500-600 на день, коли наша гаряча лінія починала працювати з п'ятої ранку до пізнього вечора, стало вже не до індивідуальних особливостей.

- Де розташовувався ваш офіс?

- Перший наш офіс навесні 2014 року був у друзів: у моніторинговій київської міліції нам дали кімнату для нашого штабу. Потім одна з українських IT-компаній оплатила нам офіс на Михайлівській в центрі міста. Ми намагалися мати офіс там, щоб люди, які приїжджали, могли нас легко знайти, щоб побувавши на Майдані, де ще стояли намети, вони могли прийти до нас за підтримкою. Ми думали тоді, що символізуємо нову в Україні спільність, від імені якої говорили: ми вам допоможемо. За весь час нашої роботи ми змінили шість офісів, наразі ВостокЅОЅ, який вже відокремився від КримЅОЅ, вперше за п'ять років перейшов в приміщення комунальної власності Печерської райдержадміністрації. У 2017 році ми виграли це приміщення у конкурсі, але півтора роки нам довелося відбиватися від рейдерів, і от лише недавно ми в'їхали в нього. Нині потік людей став меншим, бо немає такої інтенсивності в бойових діях, та й люди стали планувати свій виїзд і вже не їдуть в нікуди. Але є інші проблеми, і найбільша – сім'ї, які не змогли адаптуватися в Україні.

МИ НЕ ДОЗВОЛЯЛИ СТВОРИТИ КАРТИНКУ ОДНОСТАЙНОЇ РАДОСТІ ВІД ПРИХОДУ РОСІЇ

- Ваша діяльність потребувала великих організаторських здібностей. Чим ви займалися в Криму?

- В Криму я ще зі студентських років займалася незалежною студентською профспілкою. Це була така низова правозахисна діяльність у студентському середовищі. За часів Табачника було багато протестів проти платних послуг для студентів, ми цьому протистояли, організовували студентські демонстрації. У 2011 році я зареєструвала кримський правозахисний центр «Дія», який, захищаючи право на свободу зібрань, судився серед іншого і з Сімферопольською міськрадою, – і досить успішно. Тоді міськрада ухвалила рішення, що у нас є лише 10 місць у Сімферополі, де можна протестувати, і не менше 10-ти днів для повідомлення про мітинг. Ми виграли першу інстанцію, але не відразу, бо тільки-но ми почали вигравати суд, міськрада скасувала своє рішення і ухвалила інше, з іншим номером, але з тією ж суттю. І на нього вигране судове рішення вже не поширювалося. У такий спосіб міськрада збиралася постійно переписувати свої рішення, щоб ми не вилазили з судів.

Тому, коли ми судилися вдруге, заперечували не конкретне рішення міськради, а можливість органу влади регулювати право на свободу зібрань. Ми виграли – і це було одним з найбільших досягнень для Сімферополя, бо потім, у 2013-му році, під час Євромайдану, ми скористалися цією перемогою, організовуючи на центральних площах акції солідарності з Євромайданом, а також мітинги "За єдину Україну" у березні 2014-го року.

Крім того, у 2012 році ми запустили в п'яти містах Криму – Алушті, Керчі, Джанкої, Ялті та Сімферополі мережу приймальних нашого правозахисного центру «Дія». Там працювали по два наших юриста, проводили юридичні консультації для людей, які стикаються з проблемами при взаємовідносинах з державними органами.

Тоді ще не було системи безоплатної правової допомоги, як зараз, тому ми консультували людей, надавали доступ до публічної інформації. Крим тоді був другим регіоном після Харкова (оскільки там в тюрмі сиділа Тимошенко) за кількістю заборон на мітинги. Так от, ми розповідали людям – як провести мітинг, якщо влада забороняє його через суд. Мені здається, що ті зусилля, які були докладені, щоб в Криму була демократія, дає нам право сподіватися, що наші зусилля були не марними, що правда все одно переможе, справедливість восторжествує, що ми побачимо реальний трибунал і російських військових злочинців на лаві підсудних.

- Ви пам'ятаєте свій день від'їзду з Криму?

- Я недавно писала до якоїсь річниці пост, в якому розповідала, що детально й похвилинно можу розповісти про свій останній день в Криму. І я помітила це за багатьма переселенцями, бо для того, щоб виїхати, тобі не достатньо просто вважати, що це не дуже добре. Важливо зрозуміти, що ти зробив максимум, а далі – загроза твоєму життю, загроза твоїм дітям, друзям, знайомим. Це було 9 березня 2014 року. Напередодні ми готували велику проукраїнську акцію «За єдину Україну», вона була присвячена 200-річчю від дня народження Шевченка. До цього були інші проукраїнські акції, ми щодня намагалися робити щось, щоб ставити під сумнів одностайне прийняття Росії в Криму. Тоді в Криму було дуже багато міжнародних журналістів, і ми дуже дратували окупантів, бо не дозволяли створити картинку одностайної радості від приходу Росії.

- Не страшно було?

- Страшно стало вже тоді, коли у громадському транспорті почали розклеювати листівки з нашими портретами, адресами проживання і закликами «Предатели, вон из Крыма!». Листівки називалися «Черная метка» – такий був у них заголовок. Ще там було написано, що свідомі кримчани повинні кинути цю листівку в поштову скриньку за вказаною адресою проживання, щоб ми знали, скільки людей проти «зрадників Криму».

ДОРОГА З ДОМУ В ОДИН БІК

Я поїхала з Криму, коли стало зрозуміло: на мене полюють

- Хто був у вашій команді?

- Андрій Щекун, Анатолій Ковальський, його син Сергій Ковальський, Яна Горюнова, це з тих, кого я пам'ятаю, Ярослав Пілунський... У мене була чудова команда, мені було приємно з ними працювати. Чиновники нас щиро не любили за Майдан і такими от "чорними мітками" нам мстилися. Тоді мені здавалося, що вони навряд чи готові на якісь силові дії проти нас.

З іншого боку, думала я, якщо листівка з моєю фотографією і адресою потрапить до рук п'яниці або неадекватної людини – нічого хорошого не буде. Звичайно, я вже не жила за тією адресою, яка значилася у листівці, – в основному знаходилась у друзів. До батьків не могла прийти, бо до них теж кілька разів навідувалися люди під виглядом моїх друзів – щоб дізнатися, де я. Тиск був дуже сильний.

А поїхала я, власне, коли мені зателефонувала наукова керівниця і повідомила, що до неї приходили якісь люди і питали – з ким я дружила в університеті і в кого можу жити зараз. Стало зрозуміло, що на мене полюють. Залишалося питання – скільки днів їм потрібно, щоб знайти мене. Для невеликого Сімферополя це, загалом, не було проблемою.

І я вирішила, що моя місія в Криму закінчена. Але мій чоловік, тоді ми ще не були одружені, сказав, що ще зможе чимось допомогти тут, бо його в Криму менше знали, він залишався там до кінця березня. Я виїхала 9 березня, але хтось з моїх друзів ще зміг трохи протягнути. Хтось не мав страху, як Олег Сенцов або Саша Кольченко. 10 травня затримали Олега, 16 травня – Сашу.

- Ви знали їх в Криму?

- Так, я знала Олега до того, а з Сашком Кольченком ми дружили вісім років. Студентський рух, кіноклуби в університеті, якісь акції, які ми разом проводили. Їхній арешт для мене було великою трагедією.

ДВІ ГОЛОВНІ ПРОБЛЕМИ — ЖИТЛО І РОБОТА

- Які основні виклики сьогодні постають перед внутрішньо переміщеними особами в Україні? Що може зробити влада сьогодні для переселенців?

- Два найбільші виклики – це питання працевлаштування та питання житла. У нас в Україні на сьогодні немає жодної нормальної програми по житлу і немає компенсації за зруйноване житло, якщо це сталося у зоні бойових дій. Крім того, у нас ставиться під сумнів можливість і право кримчан продавати своє житло. Вважається, що оплачені від купівлі-продажу податки в бюджет Росії, яка де-юре господарює в Криму, збагачують країну-окупанта. Це розцінюється як злочин.

Питається – а що, треба віддати російським окупантам своє житло чи земельні ділянки? Це не посилить окупантів?

У нас є люди, у яких – не просто куплені за їх кошт або отримані у радянські часи квартири. Є люди, які досі виплачують кредити за своє житло – і вони повинні подарувати його банкам на окупованій території? В умовах відсутності державної програми на житло у переселенця не залишається іншої можливості для переїзду і набуття даху над головою, як продаж квартири. І держава не має права криміналізувати це питання.

- Чи є у вас або інших переселенців досвід отримання житла за якоюсь програмою?

Киянину, на відміну від переселенця, отримати кредит на житло в державному банку простіше і дешевше

- Я і мій чоловік, як переселенець з Луганська, намагалися отримати такий досвід. Ми розрахували свій кредит за двома програмами – переселенською і звичайною – я наразі зареєстрована як киянка. Порівнявши два варіанти, ми дійшли висновку, що кредит для внутрішньо переміщеної особи – найменш вигідний з найбільшою кількістю необхідних документів і максимально високим відсотком за позику грошей.

Тобто киянину, на відміну від переселенця, отримати кредит на житло в державному Ощадбанку виходить дешевше і легше, тому запущена для переселенців програма з викупу житла не працює. А між тим ця категорія людей катастрофічно потребує кредитів під адекватні відсотки.

Заради справедливості скажу, що є одна програма, де 50% кредиту оплачує держава, але там, окрім статусу переселенця, людина має бути або інвалідом, або чорнобильцем, або представляти багатодітну сім'ю. І дуже велика черга – при тому, що потрапити в неї звичайній сім'ї, як наша, де одна дитина і немає інвалідів – неможливо. Думаю, дочекатися просування в цій черзі людям не вистачить життя.

Сім'ї переселенців з окупованих територій половину бюджету витрачають на оренду житла і не можуть відкласти гроші

В принципі, переселенці чудово усвідомлюють, що ніякого безкоштовного житла їм не буде, але їхню вимогу справедливої іпотечної програми зрозуміти можна і треба. І держава повинна знайти рішення, можливо, із залученням міжнародних організацій і програм.

Я знаю, що більша частина сімей, переселених з окупованих територій, половину, а то й більше, свого бюджету витрачають на оренду житла, і у них немає можливості відкладати гроші – для того, щоб через якийсь період купити нерухомість. Тобто – вони живуть в нуль у кращому разі.

- А варіант – зняти дешеве житло і знайти високооплачувану роботу?

- Мій досвід підказує: зазвичай, житло дешевше там, де немає робочих місць. Тільки-но ти йдеш туди, де є робоче місце, оренда житла значно підвищується.

- Що можна вирішити з боку держави у питанні працевлаштування переселенців?

У нас досі діє закон про вільну економічну зону "Крим", який вигідний політикам, які ведуть там бізнес

- Можна організувати податкові канікули для тих, хто хоче почати власну справу. Можна стимулювати роботодавців, які працевлаштовують переселенців. Наприклад, добитися для них зниження оплати єдиного соціального внеску – це вже стимул для роботодавця, щоб взяти новачка, навчити його новій професії.

Наприклад, якщо моя мама – вона винороб за фахом – виїде з Криму на материкову Україну, я не думаю, що у Києві для неї не знайдеться робота. А люди, які їдуть з шахтарських регіонів – їм теж потрібна нова професія. Думаю, переселенців зі специфічними професіями багато, під це теж потрібні державні програми.

Але у нас досі діє закон про вільну економічну зону "Крим", який потрібен великим політикам, що ведуть бізнес на окупованій території і залишає там податки. А патріоти України в особі переселенців не можуть спокійно продати своє житло і почати нове життя і власний бізнес на материку.

ПОКИ ЛЮДИНА НЕ СТАЄ ВИБОРЦЕМ, ВОНА ДЛЯ ЧИНОВНИКА НЕ ЦІКАВА

- Чим ситуація з внутрішньо переміщеними особами в Україні вигідно відрізняється від біженців в інших країнах?

- Коли у 2008 році в Грузії будували модульні будиночки для біженців, була дуже серйозна проблема інтеграції переселенців в приймаючі громади. У наших переселенців немає такої проблеми.

Біженці, які повернулися на окуповану територію – найбільший докір нашій владі

Я думаю, тому що у нас немає варіантів – якщо я не інтегруюсь в київську громаду, не зможу тут вижити. Я не зможу працювати, моя дитина не зможе ходити в дитячий садок. Тому я ходжу в ті самі поліклініки, в ті самі магазини, їжджу на тому самому транспорті і стикаюся з тими самими проблемами, з якими стикається все українське суспільство.

Деяким вдається інтегруватися настільки, що вони кажуть, що вже не повернуться до Криму чи Донбасу, бо вони доволі успішно влаштувалися тут. У нас немає натовпів переселенців на вокзалі, у нас немає в принципі гуманітарної кризи у зв'язку з міграцією населення.

Великою мірою, залишаючи окуповану територію, ми не ризикуємо життям і здоров'ям. Просто є окремі проблеми у деяких людей – через те, що вони не змогли знайти своє місце, не отримали належної підтримки і тому повернулися на окуповану територію. Вони ризикнули, виїхали з окупації, але змушені повертатися, іноді з дітьми, бо не знайшли себе. Це, напевно, найбільший злочин нашої влади перед своїми громадянами.

- Що з досвіду роботи з біженцями та переселенцями повинна взяти на озброєння українська влада?

Треба повернути переселенцям право голосу на місцевих виборах

- Мені здається, що найперше й найголовніше для влади – це не закривати очі на проблеми. У нашої влади проблеми внутрішньо переміщеної особи – якщо стоять на 10-му місці, то добре.

От зараз, наприклад, міграційна служба займається глобальним завданням – створює єдиний державний демографічний реєстр. При цьому люди з Донбасу і Криму в ньому не враховані, і півтора мільйона переселенців – це така похибка, невелике відхилення від реальної картини. А те, що у людей будуть проблеми з отриманням документів, – це нічого.

Я вважаю, що треба актуалізувати проблему профільному міністерству. І, напевно, треба все ж таки довіряти своїм громадянам.

Треба повернути право голосу переселенцям на місцевих виборах, які нас чекають у 2020-му році. Внутрішньо переміщені особи повинні відчувати себе повноцінними учасниками нових громад. Вони повинні впливати на те, яка влада тут завтра буде, оскільки вони тут живуть і стикаються зі спільними для всіх громадян України проблемами. Я точно знаю, що поки людина не стає виборцем, чиновник або політик її не бачить й нею не цікавиться.

- Тобто, якщо переселенці не зможуть голосувати за мера міста, в якому вони живуть, їхні проблеми не вирішуватимуться?

На майбутніх парламентських виборах переселенці зможуть обрати лише половину Верховної Ради

- Звичайно. Мерові буде просто наплювати на проблеми тих людей, які за нього не можуть голосувати і у такий спосіб впливати на його перебування при владі. Фактично все хороше, що у нас відбувається, чиновники роблять, бо вони хочуть, щоб за них проголосували, щоб вони залишалися при владі.

До речі, зараз на виборах до Верховної Ради на мажоритарних округах ми як переселенці голосувати не зможемо, а зможемо тільки за партійними списками. Виходить, переселенці зможуть вибрати лише половину Верховної Ради, тобто – фактично ми вибираємо таку кількість депутатів, яка не зможе навіть ухвалити закон. Для цього потрібно 225 голосів плюс 1, а ми зможемо вибрати лише 225. Тобто половина депутатів навіть не будуть замислюватися над тим, що їхні виборці – внутрішньо переміщені особи.

А для того, щоб проблеми переселенців вирішувалися на рівні країни і того населеного пункту, де вони живуть, нам треба постійно заявляти: ми є, ми тут живемо і ми хочемо впливати на якість життя. Впливати через локальну демократію, через виборче право. І це не вимагає від держави грошей, їй не треба нічого робити, щоб людина раптом встала і пішла на вибори і так почала змінювати своє життя на краще.

Зауважу, що інтегрувати нас у громади держава за своєю ініціативою не буде. Єдине, що держава зробить щодо нас – перевірить, як ми платимо податки. Мені, наприклад, кажуть – ми тобі не довіряємо голосувати по твоєму виборчому окрузі в Дніпровському районі, але податки ти в Дніпровський район можеш принести. А місцеві податки – це і транспорт, і лікарні. Відраховувати на це гроші мене зобов'язують, а проголосувати за те, щоб я могла контролювати ці податки, мені не дозволяють. Кажуть – вибачте, ви не член громади.

Хоча в багатьох країнах, якщо ти проживаєш на цій території, навіть якщо не є громадянином країни, можеш голосувати на місцевих виборах, тому що ти не можеш робити вигляд, що тебе тут немає.

Кримчани, які не мають довідки переселенця, не можуть відкрити рахунок в українському банку

- У яких, наприклад, країнах?

- Естонія, наприклад, яку багато лають за те, що у них обмежують права громадян. Там на місцевих виборах нарівні з громадянами Естонії можуть голосувати і ті, хто не має громадянства Естонії. Головна умова участі у місцевих виборах у цій країні – фактично жити там.

А у нас громадяни України не можуть брати участь у виборах. А кримчани, якщо не отримають довідку переселенця, не зможуть відкрити рахунок у банку, оскільки вважаються нерезидентами і оподаткування на них йде, як на іноземців.

Я на березень 2014 року, перебуваючи в Криму, була виписана зі студентського гуртожитку і за новою адресою в Криму зареєструватися не встигла. І коли у Києві я народила дитину, допомогу з народження отримувала поштою, бо була нерезидентом і не могла відкрити рахунок у банку. Я щоразу приходила на пошту і заповнювала картку нерезидента, в якій писала, що документ, який підтверджує мою особу – паспорт громадянина України.

Це дуже дивно, коли у нерезидента українського банку є паспорт громадянина України. І ця ганьба існує досі.

- Як загалом вирішуються проблеми біженців за кордоном? Був досвід роботи з тими, хто виїхав з України до Європи?

- Насправді, низка європейських країн відмовляють українським громадянам у статусі біженця, оскільки у нас існує альтернатива внутрішнього переміщення. До нашої організації, особливо у 2014 році, було багато запитів від європейських колег, які супроводжували українців для захисту. Тоді більша частина міграційних служб інших держав визнали, що в Україні справді існує конфлікт і є причини для того, щоб залишити Луганськ, Донецьк, Крим, але не вся територія країни є небезпечною. Тобто, війна в Україні відбувається, але альтернатива внутрішнього переміщення в безпечне місце існує.

З тих історій, які мені відомі, отримання статусу біженця громадянами України за межами країни було можливим, коли була висока інтенсивність бойових дій і ще не було законодавства щодо внутрішньо переміщених осіб і відповідно – якоїсь соціальної допомоги від держави. Це період часу до жовтня 2014 року. Тоді люди натовпами сиділи на вокзалах і плакали, що не знають куди йти – і вони отримували статус біженця.

- Що входить в обов'язки країни, яка бере під захист біженця?

- Це залежить від державної політики конкретної країни, яка, перебуваючи в складі Євросоюзу, має квоти на прийом певної кількості біженців.

Найскладніша ситуація у людей, які виїжджають до Європи, чи то з Сирії, чи то з України, – до моменту отримання статусу біженця. В цей період вони дуже обмежені у правах.

Тобто, якщо ти в процесі отримання статусу, то ти знаходишся іноді у спеціальних закладах, таборах і так далі, у різних країнах по-різному влаштовано. Найчастіше на цей період у них є заборона на офіційну роботу. Тобто, поки не отримаєш статус, ти не можеш в цій країні влаштуватися на нормальну роботу.

Крім того, у кожній країні по-різному підходять до питань виплати допомог і навчання мові. І якщо ти не володієш мовою країни проживання, знайти роботу, крім фізичної та низькооплачуваної, неможливо.

Насправді, за відомими мені історіями біженців з України, в Європі – далеко не солодке життя, і не можна думати, що за межами нашої країни буде набагато легше, ніж тут, якщо ти їдеш від війни. Це тривалий процес, який вимагає від тебе великих зусиль.

- Були випадки, коли українці намагалися отримати статус біженця з політичних мотивів?

- Так, були випадки, коли люди доводили, що в місцях їх проживання проходять бойові дії, а за межами, наприклад, Донбасу вони не можуть жити, бо мають проросійську позицію. Така частина людей в Європі теж є.

Я пригадую, що зустрічалася з жінкою у Грайфсвальді, це на півночі Німеччини. Я виступала там на конференції, а ця жінка була слухачем. Вона розповідала мені, що подала заявку на статус біженця – і тепер хвилюється, що їй відмовлять. Жінка працювала юристом на «Партію регіонів» у Луганську, потім поїхала до Одеси, де допомагала тим, хто брав участь у подіях в Будинку профспілок. Пам'ятаю, вона потім мені скаржилася, що стала не потрібною «ні там, ні тут», якщо вона повернеться в Україну, її буде переслідувати СБУ, а в Німеччині їй натякають, що в Україні є альтернатива внутрішнього переміщення і в Києві – безпечно.

- Що з нею потім було?

- Не знаю. Думаю, ймовірно, їй відмовили у статусі біженця. І це справедливо, адже людина повинна відповідати за свої дії. Якщо ти довгий час працював, щоб легалізувати режим Януковича, то ти вчиняв злочин. Просто тоді ці злочини покривалися тим, що у них були свої судді, свої силовики. І увага Служби безпеки до них зараз не означає, що їх переслідують за політичними мотивами. Ця увага обґрунтована цілком конкретною статтею у законодавстві.

У Криму близько 1900 співробітників Служби безпеки зараз знаходяться в списку тих, хто працює в ФСБ. І якщо їх будуть притягувати до відповідальності, то це буде не політичне переслідування, а підозра у тих злочинах, які вони здійснили в рамках українського закону. Тому Європі слід дуже уважно відстежувати тих, хто приїжджає туди, намагаючись сховатися й уникнути покарання.

РОСІЇ НЕ ПОТРІБНА ТЕРИТОРІЯ ДОНБАСУ, НА ВІДМІНУ ВІД КРИМУ

- Сашо, чи є спільне та відмінне у проблемах переселенців Криму та Донбасу?

- Відмінності, ймовірніше, індивідуальні. Але спільне є у яскраво виражених проукраїнських активістів: у них ситуація не змінюється, бо для них повністю закрита можливість їздити на свої території. Я знаю, що для активістів луганського Євромайдану і кримського Євромайдану – дорога з дому була в один бік. Лише деокупація може відкрити їм шлях додому. Вони не можуть поїхати туди, щоб когось побачити, вирішити якісь свої проблеми, наприклад, продати майно, бо для них просто закритий шлях.

Проблема кримчан є ще складнішою, як на мене, перспектива швидкого звільнення Криму – значно далі, ніж Донбасу. Але проблема Донбасу особлива тим, що там ведуться активні бойові дії. Якщо кримчани можуть просто закрити свою квартиру і виїхати, то на Донбасі існують загрози, пов'язані з руйнуванням житла та фізичним знищенням людей. Там є загиблі серед цивільного населення, зниклі без вісти. Багато людей втратили все, що заробили за своє життя, бо в їхній будинок попав снаряд і їм немає куди йти, нема куди повертатися. Але знову ж таки, перспектива повернення Донбасу ближче, ніж Криму.

- Скільки часу ви даєте на повернення Донбасу?

- Я думаю, що повернення Донбасу – це найближча перспектива, свідками якої ми з вами станемо незабаром. Питання – на яких умовах і наскільки боляче це буде відображатися на Україні.

Тому що ті умови, які зараз у нас в Мінському протоколі, – це дуже важко для України. Умови, які нас змусили прийняти перший Мінський протокол, підписаний під час Іловайська, коли були масові жертви і ми хотіли їх спинити. Другий протокол Мінських угод приймався під час боїв за Дебальцеве, коли нас просто шантажували.

Насправді, Росії не потрібна територія Донбасу, на відміну від Криму. Їм потрібно просто щось, чим вони могли б постійно ковбасити, тероризувати Україну. Ось ця невирішена ситуація і мляві, але бойові дії, не дають Україні можливості поставити крапки над «і».

- А в Криму?

- В Криму – інше, вони не хочуть його віддавати, тому що він їм потрібен як військова база, як контроль у Чорноморському регіоні. І тому вони вкладають в інфраструктуру Криму, будують там міст, ще щось, ремонтують дороги.

А з Донбасу – лише вивозять. Вони розпилюють на металобрухт останні заводи і хочуть до моменту, коли будуть віддавати Донбас, перетворити його на таку величезну яму, на яку потрібно багато грошей для відновлення інфраструктури і зміни гуманітарної ситуації. Коли ця територія повернеться, там не буде нічого.

Але вони знають, що навіть у такому вигляді від Донбасу ми не відмовимося, бо територіальна цілісність – це цінність України, навіть якщо це буде дуже дорого.

Зера Аширова, Київ

Фото: Володимир Тарасов

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-