"Коли прийшли ці підлі радянські..."

Укрінформ
Депортація кримських татар очима очевидця

Моя мама, яка народилася під Балаклавою, і я впевнена, саме туди полетіла її душа більше 30-ти років тому, ніколи не розповідала мені про депортацію 18 травня.

Від рідних я знаю, що цього дня її у якийсь спосіб розлучили з моєю бабусею, і вона шукала її, бігаючи вагонами. Шок і страх, приниження і біль на все життя закарбувалися в пам'яті 8-річної дівчинки. І звичайно, мама мала право не розповідати про пережите і не ділитися спогадами про події, причину яких при доброму розумі пояснити неможливо. Але доля, на яку наклала відбиток професія, дала мені можливість вислухати і дізнатися сотні інших історій про депортацію, подробиці сімейних трагедій і страшних випробувань, які випали на покоління моїх батьків.

Один з моїх героїв розповідав, що він народився у поїзді тоді, коли той віз його у вигнання з Криму, і пелюшками для нього стали обірвані подоли суконь жінок, які їхали у вагоні.

Інша героїня розповідала, що після того, як кримських татар висадили на станції одного узбецького селища, йшов сильний дощ, і люди заночували в якомусь тісному і задушливому приміщенні прямо на станції. Місцевий хлопець, спостерігаючи за прибулими, запропонував двом її племінницям оселитися в розташованому поруч зі станцією будиночку, і дівчатка вмовляли тітку піти разом з ними, але вона не могла, бо доглядала за хворою сусідкою. Вранці будиночок, де оселилися сестри, обвалився, дах завалився під вагою дощу і жінка більше ніколи не побачила своїх красунь-племінниць.

Ще одна героїня розповідала, що голод маленьких дітей змусив її матір прямо на ринку зняти і обміняти на відро мамалиги своє єдине оксамитове плаття.

Це - повсякденні, абсолютно не героїчні епізоди життя, які в кожній сім'ї зберігають і передають з покоління в покоління.

Напередодні 75-ї річниці депортації я почула ще одну історію кримськотатарської сім'ї від 84-річної Халіде Джепарової, яка змушена була залишити Крим і переїхати до сина у Київ.

КОЛИ ДЕРЕВА В КРИМУ БУЛИ ВЕЛИКИМИ

Вона народилася під Алуштою у мальовничому гірському селі Демірджі. Після депортації село перейменували на Лучисте. Одноповерхова частина їхнього будинку впиралася в скелю, а з іншого боку будинок був двоповерховим і виходив у просторий двір. У саду росли високі дерева. «Такі високі, що мені здавалося, що вони своїми верхівками пробивають небо. Особливо мене радували ліщина і тутові дерева (шовковиця). Я лазила по ним і завжди мріяла дістатися до самого верху. Це було дивно, тому що знизу ці дерева здавалися недоступними», - розповідає Халіде-ханум (1).

У лішини був широкий і товстий стовбур і гілочки на ній були, як драбинки для її маленьких ніг. Якщо діти приставали до дорослих, коли ті вирішували якісь проблеми, батько завжди казав: «Ідіть грати до ліщини». Часто діти, а у Халіде були ще брат із сестрою, сиділи за книжками.«Книжок у нас вдома було багато. Пам'ятаю одну з них «Робінзон Крузо» кримськотатарською мовою арабською в'яззю.

У гості ходили часто, родичів було багато. У мами було п'ятеро братів, усі вони були освіченими, закінчили університет у Казані, - згадує жінка. Один з маминих братів Тейфук-емдже (2) жив у Никиті – поїздки до нього Халіде запам'яталися катанням з гірок. А дід Халіде – Аджитемір-картбаба (3) – був важливою людиною у місцевому суді, йому вдавалося вирішувати будь-які спірні ситуації в сім'ях.

Але найулюбленішою розвагою дітей були гойдалки. «У нас були неймовірні гойдалки, довжина ременів була 15 метрів, і вони були зроблені зі справжньої сиром'ятної шкіри. Ми бігли на них з самого ранку, і ніхто з дітей жодного разу з них не впав. Батько говорив, що якщо будеш правильно триматися, не впадеш. Я дуже сильно розгойдувалася. Взагалі я була заводієм. Бувало, біжу доріжкою - і раптом переді мною якась перешкода - я її не обходила, а обов'язково перестрибувала і бігла далі», - згадує Халіде-ханум.

За її словами, батько у них був дуже строгий і намагався захищати дітей від негараздів, але завжди вчив: якщо щось сталося, потрібно не плакати, а встати і йти далі. «Казав, не біжи за всіма, йди своєю дорогою. Ми з ним полювати ходили в ліс. Молодший був ще малим, і він мене брав на зайців. А у нас в горах і косулі, і олені водилися. Сміливості вчив – я в нього така "відірви та викинь", мишей ловила руками. Одного разу мені дали мишеня, воно маленьке, як мізинчик, батько каже, візьми в руки, не бійся, щоб воно теж заспокоїлося і не боялося. Я взяла його і сховала в свою колготину, воно почало бігати від коліна вниз і вгору. Потім я віднесла його до нашого пса Джеррі, але вони не знайшли спільної мови, мишеня втекло», - ділиться спогадами моя героїня.

Ще діти любили гуляти по Демірджі, «ходити через три дороги, до школи». За прогулянки без дозволу іноді діставалося від батьків, але батькова мати Зорі-картана (4) не дозволяла карати дітей. Халіде-апте (5) чітко пам'ятає і сьогодні цей шлях «через три дороги». Пам'ятає, як на долоні, село з висоти польоту на гойдалках, бачить свій будинок на розі, а від нього доріжку, якою іде, але не з братом Ніязом, а з народженим в Узбекистані сином Ескендером. Іноді їй здається, що все її життя пройшло там, в Демірджі.

СТРАШНЕ ВИТТЯ СОБАК І МУКАННЯ КОРІВ

Але жили вони в Демірджі не завжди. З приходом війни батьки – мама Хатідже і батько Осман - переїхали в степову частину Криму в село Буюк-Онлар (зараз Жовтневе Красногвардійського району). А в Демірджі залишилися бабуся Зорі з сім'єю другого сина Еннана-емдже. Батько був агрономом і роботи для нього у степовому Криму було багато.

Був якийсь період, коли сім'я опинилася в Сімферополі. «Ми жили в Кривому провулку, мама працювала на швейній фабриці, всі були зайняті і я загубилася. Мені було років п'ять, ми мали зі старшою сестрою купити хліба у магазині на вулиці Кантарній, але я кудись побігла і зникла з очей. Якась жінка, що працювала в цьому магазині, побачивши, що я одна, забрала мене до себе додому. Я була у легкому пальті, сіла на підвіконня, дивилася у вікно і раптом побачила Абдулла-емдже. Він теж побачив мене і усі зраділи, що я знайшлася, бо вже сутеніло і мене шукали всією родиною. Потім ми повернулися назад в Буюк-Онлар, мама завела корову, життя продовжувалося», - згадує Халіде.

У Демірджі сім'я вже ніколи не повернеться, з Буюк-Онлара усіх їх депортували в Узбекистан.

«Спочатку на нашу голову німці звалилися, а потім - червоноармійці. Коли ці підлі радянські прийшли і почали скрізь колупатися, мені хотілося їм дати стусана під зад. Як до нас ставилися? Нелюдяно. Як до сміття, до непотребу. Що тільки не творили ці червоноармійці. Не дай бог нікому опинитися в їхній влади і в їхніх руках!», - каже Халіде-ханум. Якось у розмові вона порівняла депортацію з ковшем екскаватора, який не просто заштовхував людей у вагони, а ще й утрамбовував їх, як щось неживе.

За її словами, 18 травня в самій атмосфері Криму стояв такий жах, що це відчували навіть тварини, а корова, яку батьки відправили на пасовище, цього дня повернулася додому і плакала. «У нас була така гарна корівка, червона, а на лобі зірочка, ми її звали Тамарочка. Вона ніби відчувала, що відбувається біда. Повернулася з пасовища додому і стала плакати, не мукала, а плакала, як людина. З її очей лилися сльози. Вона поклала голову на поріг будинку і не піднімала її", - згадує Халіде.

Її слова підтверджуються у багатьох спогададах кримських татар. Вже у вантажівках "Студебекерах" дорогою на станцію вони чули зі спорожнілих сіл моторошні звуки гавкоту собак і мукання корів. Лише кішки цього дня мовчки пішли з сіл в довколишні ліси та степи, про що розповідається у повісті кримськотатарського вченого і письменника Айдин Шем'ї-заде «Блакитні мустанги».

ПРО ЖИТТЯ В ДЕПОРТАЦІЇ, ЛИСТІ ВОРОШИЛОВУ І ДЕКАНА, ЯКИЙ УМОВИВ СТАТИ ПЕДІАТРОМ

Кінець кінцем поїзд, у якому їхала родина Джепарових, прибув в Узбекистан, на станцію Вановськ у Ферганській області Алтиарикського району. Людям відкрили вагони і вони нарешті змогли вийти на свіже повітря. Прийшли червоноармійці і почали всіх перераховувати, деяких одразу кудись повели... "Ми найперше, після майже місяця дороги у брудних вагонах, пішли митися і прати свій одяг. Нас забрала до себе узбечка Пулат-хола (6). Маленька, добра, дуже хороша жінка, у неї був син-геркулес Мамадали-ака (7). Вони дуже допомогли і багато доброго зробили нам.

У дворі їхнього будинку була тимчасова споруда з хорошою кімнатою, спочатку ми оселилися там. Потім переїхали до друкарні, мама там же стала працювати прибиральницею і ще шила сукні на замовлення. Усі її дуже любили», - розповіла Халіде.

Швейна машинка, яку вдалося захопити з дому, врятувала сім'ю від голоду. І ще одна обставина допомогла їм: професія батька – агроном стала дуже затребуваною в Алтиариці, тому за батька "боролися" декілька колгоспів.

На новому місці Халіде познайомилася з Лілею Зайцман - донькою депортованого у 1941 році німця Петра Зайцмана, який теж був агрономом. Ліля першою підійшла до неї і сказала: "В школу підемо разом". Так Халіде пішла відразу в другий клас, хоча в Криму під час німецької окупації в школу не ходила. Почалося навчання, а Халіде, як і раніше, була «зірви-голова».

Одного разу всьому класу робили щеплення від тифу, Халіде не сподобалася ця ідея і вона втекла. Потім єдина з 14-ти учнів в класі перехворіла на цю важку хворобу. А одного разу після зміни вона влетіла в клас і з розбігу стрибнула на пічку. Піч, а вірніше одна її стінка, розвалилася, вогонь погас і запалити його ніхто не міг. Цього дня більше ніхто не вчився, весь клас відпустили додому.

«Не можу сказати, що до мене якось погано ставилися, добре ставилися, по-доброму, хоча я була "не подарунок"... Але я вчилася добре. Школу закінчила з золотою медаллю», - сказала Халіде.

За тодішніми правилами, медаліст без іспитів міг вступити до будь-якого вишу. Халіде закінчила 10-й клас у 1953 році. Тоді ще діяв комендантський режим для спецпоселенців. Кримські татари повинні були відзначатися у військовій комендатурі і залишати місце поселення було заборонено під загрозою кримінального покарання. «А оскільки я вирішила вчитися у Ташкентському медінституті, я написала лист на ім'я Ворошилова (колишній військовий нарком, у 1953 році голова Президії ВР СРСР - авт.). Мовляв, я – Халіде Джепарова, закінчила школу з медаллю і хочу поїхати на навчання в Ташкент, у зв'язку з чим прошу дозволу на виїзд з Алтиарикського району. Відповідь з Москви прийшла прямо в школу, у зв'язку з чим там почався великий переполох. Завуч викликала мене у свій кабінет і сказала, що я можу виїхати на навчання в Ташкент», - розповіла жінка.

У Ташкенті вона постала перед приймальною комісією медичного інституту. «Людей 17-18 сиділи в комісії і уважно вивчали мене, потім запитали, на який факультет я хочу вступити. Я сказала – на хірургію. Але тут встав декан лікувального факультету і сказав, мовляв, ви така маленька, тендітна, навіщо вам в хірургію, ідіть краще до нас, у педіатрію. І вам буде весело, і дітям добре. І я була змушена подати заяву на лікувальну справу з ухилом в педіатрію", - згадує моя героїня.

У 1959 році Халіде Джепарова закінчила медінститут і майже 30 років пропрацювала в Ангренському протитуберкульозному диспансері, спочатку - завідуючою дитячим відділенням, а потім - завдиспансером. Пацієнти відгукуються про Халіде Османівну, як про лікаря-професіонала і фтізіатра, який врятував від смерті дуже багатьох хворих у шахтарському місті Ангрені.

Після заміжжя вона стала Халіде Буджуровою і народила трьох дітей - сина Ескендера і дочок Гульнару і Хатідже. У 1989 році, вийшовши на пенсію за вислугою років, разом з родиною приїхала в Крим. Купили в Сімферополі будинок і, звичайно, прийшли до свого будинку в Демірджі. На жаль, дістався він якимось алкоголікам, тому гарний будинок, в якому народилася Халіде, через недбалість нових господарів одного разу згорів дотла.

2014-й рік перевернув її життя - діти змушені були виїхати з Криму, оскільки не було можливості жити спокійно і нормально заробляти. Син Ескендер у 2014 році з нуля почав нову справу у Києві, організувавши роботу чебуречної на Житньому ринку. Пізніше на Печерську, на Кловському узвозі, він відкрив ресторан кримськотатарської кухні "Софра", а з 1 липня на Великій Васильківській запрацює ще один пункт продажу "швидкої їжі", а точніше, чебуреків, які так полюбилися киянам.

Два з половиною роки тому наша героїня переїхала до сина. Тему ностальгії по Криму вона ні з ким не обговорює і не вважає, що треба схилятися перед труднощами. Здається, що з такою ж легкістю, як у далекому дитинстві, ця світла жінка перестрибує через усі перешкоди, які трапляются на її шляху, а якщо раптом перешкоди виявляються сильніше за неї, вона просто встає і йде далі.

Зера Аширова, Київ

Фото Юлії Овсянникової

------------------

Словник

1) ханум - пані (з кримськотатарської)

2) емдже - дядько (з кримськотатарської)

3) картбаба — дідусь (з кримськотатарської)

4) картана — бабуся (з кримськотатарської)

5) апте - тітка (з кримськотатарської)

6) хола - тітка (з узбецької)

7) ака - брат (з узбецької)

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-