Чи справді Севастополь – місто "русской" слави?

Міф про місто «русской» слави виник в Російській імперії в якості психологічної компенсації після поразки у Кримській війні 1853-1856 рр., під час якої Севастополь був взятий штурмом військами західних союзників. У ранній радянський час міф занепав (зокрема, був зруйнований і пам’ятник герою оборони міста адміралу Павлу Нахімову), але із початком радянсько-фінської війни 1940 року відродився, а під час невдалого захисту Севастополя від німецьких військ у 1941-1942 рр. та після нього пережив розквіт.

Сучасні російські пропагандисти називають перебування міста у складі незалежної України «третьою обороною Севастополя».

«Крим – це Севастополь, місто-легенда, місто великої долі, місто-фортеця й батьківщина російського Чорноморського військового флоту. Крим – це Балаклава та Керч, Малахів курган і Сапун-гора. Кожне з цих місць є святим для нас, це символи російської військової слави й небаченої доблесті».

Путін В. «Кримська промова», 18 березня 2014 р.

Насправді ж, протягом ХІХ та ХХ ст. місто пережило не дві, а п’ять облог: у 1854-55, 1918, 1919, 1941-42 та 1944 роках, – і жодна з них не закінчилася перемогою захисників! У кожному випадку Севастополь був узятий.

До того ж епітет «місто слави» може стосуватися лише подій Кримської війни – коли армія Російської імперії після тривалої оборони зазнала чесної поразки і організовано залишила Севастополь. Натомість під час Другої світової війни радянське командування втекло з міста, кинувши напризволяще до 100 тис. солдат без засобів евакуації і без наказу скласти зброю.

Замість солдат підводними човнами вивозили партійні архіви.

Крім того, якщо в імперські часи до «русской» слави зараховувалися як власне росіяни (великороси), так і українці (малороси) з білорусами, то у радянську добу, а надто тепер, усю військову славу апріорі віддають лише росіянам.

Однак солдатів-українців в імперській армії було майже 22%, і це лише у піхоті! З 1853 року рекрутів Чорноморського флоту набирали переважно з населення Таврійської, Херсонської та Катеринославської губерній, тож до моменту облоги Севастополя щонайменше третина матросів була українцями. Українці та вихідці з українських земель становили більшість і в Чорноморському козацькому війську. Половина всіх регулярних кавалерійських полків російської армії комплектувалась на українських землях. На літографіях тих часів українські прізвища трапляються чи не частіше за російські. Загалом понад третина захисників Севастополя у 1854-1855 рр. були українцями й уродженцями України.

Абсолютно аналогічна ситуація склалася і у 1941-1942 рр.: лише половину севастопольського гарнізону складали етнічні росіяни, тоді як кожен четвертий у піхоті і кожен третій загалом (рахуючи флот) походив з України.

Отже, не применшуючи подвигу рядових захисників Севастополя, слід пам’ятати, що всі оборони як «героїчні», так і ні, завершувалися поразкою, а слава оборонців міста належить не лише етнічним росіянам.

Сергій Громенко, Київ