Синавер Кадиров, останній політв'язень СРСР
Меджліс і Курултай мають стати державними інститутами в Криму
31.08.2018 09:00 3365

Тридцять один рік тому в Москві на Красній площі відбулися безпрецедентні акції протесту кримських татар, які ще більше послабили СРСР і змінили стратегію повернення на батьківщину корінного народу Криму. Незважаючи на всі явні й приховані перекоси в економічній, політичній і соціальній системі гігантської країни (а горбачовська перебудова, що розпочалася в 1985 році, їх іще більше оприявнила), тоді, влітку 1987-го, нікому  й на думку не могло спасти, що всього за чотири з половиною роки, в грудні 1991-го, Михайла Горбачова буде усунено від влади і СРСР розвалиться як картковий будиночок.

Але це було потім, а тоді акції, що тривали з кінця червня до початку серпня, дали зрозуміти кримським татарам, що ніхто, крім них самих, повертати їх до Криму не збирається. Після цих подій, усупереч настановам Кремля, почався масовий стихійний вихід кримських татар до Криму.

Співрозмовник Укрінформу - останній політв'язень СРСР Синавер Кадиров. Улітку 1987 року за участь у кримськотатарському національному русі відбував термін у якутській в'язниці, але під час московських подій, що синхронно проходили у всіх містах, де жили кримські татари, разом із плакатами "Батьківщина або смерть!" було піднято й плакат "Свободу Решату Аблаеву і Синаверу Кадирову!"

Після окупації Криму 2014 роцку ФСБ депортувала його з півострова, формально - за відмову від російського громадянства, а фактично - за створення правозахисної організації, яка почала активно відстежувати всі факти порушення Росією прав людини в Криму.

НА ОКУПОВАНІЙ ТЕРИТОРІЇ ВАЖКО ДИХАТИ

- Синавер, не було відчуття дежавю, повернення в минуле, коли 2014 року Москва знову «прийшла» в Крим?

- Напевно, все-таки було. Я вперше відчув, що на окупованій території дуже важко дихається. З російською окупацією в лютому 2014 року Крим знову охопила шовіністична істерія. Почали пропадати люди, яких потім знаходили мертвими зі слідами насильства, багатьох не знайшли й донині. Рідні й зараз не знають, що сталося з їхніми близькими - живі вони чи ні. У цих умовах ми вирішили створити Комітет захисту прав кримських татар, який почав фіксувати випадки свавілля та порушення прав людини, що чинилися окупаційними властями Криму, й інформував міжнародні інститути про беззаконня на півострові. Ми організували телефон "гарячої лінії", куди можна було дзвонити в будь-який час доби і залишати інформацію про випадки порушень громадянських прав або інші форми беззаконня.

Влаштовували прес-конференції, проводили зустрічі зі співвітчизниками, на яких, крім іншого, розповідали про наслідки отримання російських паспортів і закликали не брати участь у виборах, проведених окупаційним режимом. Нам неодноразово виписували попередження про «неприпустимість» проведення того чи іншого заходу. Незважаючи на це, 17 січня 2015 року в Сімферополі ми змогли провести Конференцію, на якій були прийняті Звернення до ООН, ОБСЄ, а також до глав держав України й Туреччини. Але вже 23 січня 2015 року, прямуючи в Херсон у справах Комітету, на виїзді з території Криму я був затриманий російськими прикордонниками і доправлений до "суду" Армянська. Того ж дня рішенням "суду" я був видворений з Криму.

- Коли і за що вас позбавили волі в Узбекистані?

- Як студент факультету кримськотатарської мови і літератури Ташкентського педінституту, я організовував інформаційну роботу серед кримськотатарської молоді. У моїй справі фігурувало п'ять епізодів, зокрема - «організація масових правопорушень». Йшлося про студентські виступи в Ташкентському педінституті навесні 1984 року, а також виступи на ташкентському судовому процесі над Мустафою Джемілєвим. Крім того, мені інкримінували передачу інформації за кордон про дискримінацію кримських татар у СРСР.

Перший обшук у мене проходив по справі радянського дисидента Григорія Александрова - автора поеми «Факел над Кримом» про самоспалення Муси Мамута. Тоді вилучили мої рукописи, які лягли в основу справи і через які мене збиралися восени 1983 року виключити з інституту. У грудні 1985 року мене засудили Ташкентським міським судом за статтею 191 прим 4 КК Узбецької СРСР (у Росії це була стаття 190). Це так звана політична стаття «за виготовлення і розповсюдження документів наклепницького характеру, що ганьблять партійні органи і державний лад СРСР».

- Ви були таким небезпечним для радянської влади? Чим конкретно ви їй так допекли?

- Наприклад, наша ініціативна група проводила велику інформаційну роботу з «мубарекській справі». В середині 70-х років узбецька влада за вказівкою Москви намагалася створити на базі міста Мубарек Кашкадар'їнської області автономію для кримських татар і таким чином "укоренити" їх в Узбекистані. До Мубарека стали направляти кримських татар - випускників узбецьких вузів. Ми зробили все, щоб зірвати цей план. Якщо в окремих вузах, де випускалися по одному-два кримських татарина, іноді вдавалося змусити їх туди поїхати, то в нашому інституті повністю весь курс демонстративно відмовився від роботи в Мубареку. Наших випускників не спокушали ані ключі від нових квартир, ані високі зарплати й посади. Їх не налякали й погрози позбавлення диплому. Випускників підтримали батьки. На їхній бік встали всі студенти молодших курсів. Нашим «кураторам» з КДБ дали знати, що в жоден Мубарек кримські татари не поїдуть. Таким чином, проект «кримськотатарська автономія в Мубареку», незважаючи на те, що на нього були кинуті величезні гроші, з тріском провалився.

- Перебуваючи у в'язниці, як ви дізналися про події в Москві? Як сприйняли їх?

- Я відбував покарання в колонії загального режиму в місті Ленську Якутської АРСР. У дні, коли почалися московські акції, я перебував у штрафному ізоляторі. Час від часу мене відправляли туди за найменші порушення, щоб зламати мій дух. Перебуваючи там, я опинявся у повній ізоляції як від зовнішнього світу, так і від самої колонії. Та все ж один із співробітників не витримав і проговорився, мовляв, вся Москва «гуде» від кримських татар.

Нарешті, подумав я тоді. Мене розривало від того, що я не міг бути корисним під час таких важливих подій. Водночас я був дуже радий, що настає якась розв'язка наших проблем. Події в Москві мене дуже надихали.

- У чому вони були реалізовані і завдяки молодіжної організації кримських татар? Чимось їхні дії відрізнялися від традиційних підходів у кримськотатарському національному русі?

- Традиційною формою боротьби у кримських татар за повернення на батьківщину були петиції на адресу ЦК партії, в яких, як правило, розповідалося про те, що ми, мовляв, теж воювали на фронті, тому перераховувалися наші герої і так далі.

До мого арешту в 1985 році я теж був у числі тих, хто возив до Москву такі заяви з підписами кримських татар. Тоді я вже представляв молодіжний рух кримських татар. Від старшого покоління ми відрізнялися тим, що, по-перше, відійшли від форми довгих листів - пояснень і обґрунтувань незаконності дій влади, яка організувала злочинну депортацію народу. Для молодіжного руху, до якого я себе відносив, було неприйнятно виправдовуватися і як би випрошувати те, що нам належить по праву. Ми розуміли, що влада краще за нас знає, хто, де воював і скільки у кого героїв і колаборантів. Ніхто не заважав їй провести розслідування за якимось фактам замість того, щоб звинувачувати весь народ. Але судів не було, ні після війни, ні пізніше, після висилки.

Для нас було очевидним, що першопричиною нашої депортації було приведення в дію стратегії Кремля «Крим без кримських татар». Тому наші заяви були короткими і лаконічними. Крім традиційного переліку наших вимог - повернення народу до Криму, відновлення його державності й компенсації за незаконно вилучене майно - ми вимагали звільнення кримськотатарських політв'язнів.

- Як до цього поставилися старші товариші?

- Вони наполягали на перших трьох вимогах. Плюс - просили, щоб повернення в Крим було організованим. Що стосується політв'язнів, вони вважали, що у нас їх не було. Хоча до того часу вже були засуджені і сиділи Мустафа Джемілєв, Юра Османов, Зеври Курбединов, Ісмаїл Белялов, а також Александров Григорій Матвійович. Улітку 1985 року в приймальні ЦК партії наші старші активісти запропонували підготувати спільний документ і для того, щоб він виглядав вагоміше, об'єднати всі підписи під ним. Ми відповіли, що не проти цього, якщо одним з пунктів буде стояти вимогу про звільнення політв'язнів. Але тоді ми не знайшли взаєморозуміння, і заяви були відправлені окремо.

"ОСТАННІЙ ПОЛІТВ'ЯЗЕНЬ СРСР"

- Чому вас називають «останнім політв'язням СРСР»?

- З приходом до влади Горбачова в СРСР почалася так звана перебудова і гласність. Під впливом Заходу він узяв на себе зобов'язання про звільнення всіх радянських політв'язнів. Треба сказати, що цьому передувала смерть унаслідок голодування у російській в'язниці м. Чистопіль дисидента Анатолія Марченка, який вимагав звільнення всіх політв'язнів. Після цього трагічного випадку список, що включав близько 300 прізвищ, було надано радянському керівництву всесвітньої організацією «Міжнародна амністія».

- У ньому було й ваше прізвище?

- Я був у цьому списку разом з Решатом Аблаєвим, з яким проходив по одній справі. Був у цьому списку й Мустафа Джемілєв, але його звільнили трохи раніше. Ми стежили за подіями, знаючи, що якщо Мустафу звільнять, то і нас після відсидки випустять. Якщо ні, то могли отримати нову кримінальну справу, не виходячи з в'язниці.

Мене звільнили 8 грудня 1988 року - всього за чотири дні до «дзвінка». Пам'ятаю, в день звільнення мене супроводили на літак рейсом Ленськ - Усть-Кут, це до найближчої залізничної гілки, яка знаходилася в Усть-Куті. Там, зупинившись в готелі, більше схожому на гуртожиток, я почув по телевізору інформацію про виступ Горбачова в ООН. Так он воно що, подумав я, пов'язавши наше визволення з його промовою перед світовими лідерами. В кінці 1988 року відомий правозахисник Олександр Подрабінек збирав у Москві всіх звільнених із цього списку політв'язнів, і там я дізнався, що був звільнений останнім. Після цього мене почали називати «останнім радянським політв'язням».

- А заяву про помилування не змушували писати у зв'язку із звільненням?

- У лютому 1987 року мені запропонували написати звернення до Горбачова в тому сенсі, що надалі я не зводитиму наклепи на радянську владу, і обіцяли, що через кілька місяців буду вдома. Але я не вважав, що займався наклепом, тому відмовився писати заяву, і більше до мене з цим питанням не зверталися.

- Якби влітку 1987 року ви були на волі, напевно, були б на Красній площі у Москві?

- Найімовірніше. А може бути, спільно з іншими, перебуваючи у Ташкенті, займався б організаційною роботою. До речі, Мустафу-ага було звільнено напередодні московських подій, але був невиїзним, і його не було на Червоній площі. Він брав участь в організації і координації акцій з Узбекистану. Частково він змушений був перебувати там, оскільки ще перебував під наглядом і не міг залишити місце проживання - місто Янгіюль Ташкентської області. Але міг реально впливати на події, зв'язуючись з учасниками акцій по телефону.

- Скільки й звідки тоді приїхало кримських татар до Москви?

- Наскільки мені відомо, до Москви тоді приїхали до півтора тисяч чоловік. В основному це були люди, які традиційно приїжджали до Москви як представники народу. Такі поїздки були регулярними, на їх організацію народ спеціально збирав кошти. Цього разу серед прибулих було багато молоді. У 1987 році на Красній площі зібралися кримські татари з усіх регіонів, де вони проживали - Узбекистану, Таджикистану, Херсонської області, Краснодарського краю. Та й у Москві були кримські татари. Завдяки їм організовувалися явочні квартири - вони існували вже після зняття комендантського режиму, з кінця 60-х років, що полегшувало перебування в Москві. Інформацію про кримських татар почали відправляти за кордон. З кожною новою поїздкою там зміцнювалися й розширювалися контакти з дисидентськими колами. Так, кримські татари «брали» Москву.

НЕГАТИВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ТАКОЖ НАБЛИЖАЮТЬ ДО МЕТИ

- Рівно 50 років тому, в серпні 1968 року на Красній площі в Москві дисиденти протестували проти введення радянських військ у Чехословаччину. Вони простояли з плакатами не більше п'яти хвилин, після чого були жорстоко побиті, засуджені, закатовані в психлікарнях. Яким же був загальний настрій протестуючих кримських татар, чи не було побоювань, що їх також швидко розженуть?

- Я думаю, коли ти щодня знаходишся у процесі досягнення мети, а нашою метою було повернення в Крим, коли цей процес стає щоденною рутинною роботою, і, нарешті, настає кульмінація, вона стає частиною загального процесу. Не треба забувати, що московські події на Красній площі були підготовлені численними акціями протесту кримських татар в місцях їх проживання. Їм передували, наприклад, масові виступи на судах над активістами національного руху, голодування ташкентських студентів проти виключення з інституту активістів кримських татар, самоспалення в Криму Муси Мамута, страйки кримських татар у Таджикистані, Краснодарському краї та багато інших. Так, на Красній площі була кульмінація подій, саме тому в Москву для підкріплення й на зміну людям, які вибували, безперервно прямували нові делегації кримських татар, адже міліція постійно відловлювала людей і вивозила подалі від Москви.

Але люди не просто стояли на площі. Вони вимагали зустрічі з Горбачовим. Вони зустрічалися з державними чинами, партійними функціонерами, розмовляли з письменниками, журналістами, правозахисниками. Зранку визначався маршрут - сьогодні куди йти і з ким розмовляти. Стояло завдання - довести до московської громадськості проблему кримських татар. Результатом таких зустрічей стали статті та заяви письменників Анатолія Приставкіна, Євгена Євтушенка, Булата Окуджави. Але найбільш резонансними були висновки так званої комісії під керівництвом Андрія Громико.

- Вона якраз мала негативний результат?

- Чому ж, ні. Насправді результати комісії Громико, в яких ішлося про недоцільність відновлення Кримської АРСР «тому що там утворилося інша спільнота», підштовхнули народ до самостійного процесу повернення до Криму. Національний рух змусив радянську владу розкритися і показати свою сутність. Люди зрозуміли, що уряд не збирається вирішувати питання повернення кримських татар до Криму і, тим більше, створювати їм умови для переїзду на батьківщину. І в цьому сенсі негативний результат для нас був також результатом, що відіграв ключову роль у новій фазі нашої боротьби.

Аналогічний резонанс у ті дні мало відоме «повідомлення ТАРС» про «татар, які раніше проживали в Криму», що їх влада ще раз облила брудом, виправдовуючи депортацію народу. Водночас з'явився «лист 17-ти», який наробив багато шуму, - заява від імені кримських татар, які розповідали про те, як добре їм живеться в Узбекистані. Таким чином влада намагалася зробити все, щоб народ став манкуртом, укоренився в депортації і «не ліз до Криму». Але вся ця «діяльність» партійних бонз СРСР ще більше підняла протестний дух народу, що кинув все заради повернення до Криму.

- Як ви вважаєте, події на Красній площі 1987 року прискорили розвал СРСР?

- Безсумнівно. Акції на Красній площі влітку 1987 року з вимогою вирішити національне питання кримських татар показали, що влада вже не та, що раніше, а головне - що вона не в силах і далі ігнорувати проблеми в країні й протиставляти себе міжнародній спільноті. Виступи наших співвітчизників стали прикладом і своєрідним сигналом до дії для демократично налаштованих громадян СРСР, насамперед, у Прибалтиці та закавказьких республіках. Тоді на Красній площі був запущений і дуже скоро приведений у дію таймер розпаду СРСР.

КРИМСЬКИМ ТАТАРАМ ПІСЛЯ ДЕОКУПАЦІЇ БУДУТЬ ПОТРІБНІ ДЕСЯТИЛІТТЯ НА ВІДНОВЛЕННЯ

- Чи здатна сьогодні Росія відродити імперію?

- Росія намагається «встати з колін» і стати імперією, але сьогодні вона не може інакше проявити свою значущість у світі, окрім як через шантаж, підкуп і загарбання. На мій погляд, ментально росіяни не є імперською нацією, в тому сенсі, що їм не притаманні якості сильних, поблажливих богів-покровителів людей. Навіть у рамках СРСР - адже ми не вимагали незалежності - ми вимагали відновлення своєї державності. Як, власне, і сьогодні - ми не вимагаємо державності за межами України. Але окремі політологи, депутати, державні мужі говорять про можливий розвиток у майбутньому кримськотатарського сепаратизму. Але кримськотатарського сепаратизму апріорі бути не може, якщо у народу, згідно зі Статутом ООН, є право на самовизначення. Інша справа, що це не в наших інтересах.

- Чому?

- З однієї простої причини. У сьогоднішньому світі в процесі глобалізації питання існування держави з класичної точки зору, як це було в 20-му столітті, втрачає свою значущість і актуальність. Світ, навпаки, намагається об'єднуватися за інтересами. Наприклад, ЄС сьогодні нагадує якусь федерацію, де існує уніфікована правова база з урахуванням національних особливостей країн. Brexit? Він саме й показує, що в правилах є винятки, що в світі ще є сили, які тяжіють до самостійності, і за певного збігу обставин вони перемагають. Коли ми говоримо про національно-територіальну автономіїюкримських татар у межах України, ми аніскільки не лукавимо, не обманюємо і не вводимо суспільство в оману з метою отримати, а завтра від'єднатися. Зрештою, ми могли б і сьогодні проголосити у своїй боротьбі мету - незалежну кримськотатарську державу, і нам ніхто в цьому не може перешкодити. Але для нас як для народу, що пережив геноцид, сьогодні дуже актуальне питання часу, необхідного для відновлення генофонду.

- Скільки часу може тривати відновний період?

- Все залежить від конкретних умов і, на жаль, 23 роки української незалежності, на мій погляд, для нас теж були втраченим часом. Давайте визнаємо, що кримські татари змогли повернутися в Крим не тому, що нас тут чекали, а тому що Українська РСР була не в змозі нас зупинити. Ми просили: «Дайте нам землю, якщо ви не можете повернути нам наші будинки!» - а землю нам довелося брати самим. Ми називали цей процес самоповерненням, хоча влада кваліфікувала наші дії як захоплення. Був такий термін в законодавстві, і під нього намагалися підвести наші дії, хоча замовчувалося те, що перед «захопленнями» ми подавали заяви з проханням про виділення ділянок під індивідуальне будівництво. І тільки після відмови органів влади ми самі визначали вільні землі і забивали на них кілочки.

Ви говорите, що пізніше була державна програма, - але я вважаю, що ця держпрограма не повертала, а ставила під контроль наше повернення в Крим. А як іще пояснити, що держпрограма передбачала обмежену кількість коштів на оплату багажу, будівництво житла, створення робочих місць? Якщо б ми поверталися згідно з держпрограмою, 90% кримських татар були б іще в Узбекистані. Гроші виділялися невеликі й за залишковим принципом. Найчастіше на них будували дороги, ферми, свинарники, що не мали жлдного стосунку до кримських татар. Крім того, за словами експертів, 70% від коштів держпрограми у вигляді податків поверталися до бюджету. Я вже не кажу, що розподіл фінансів між представниками депортованих - вірменами, болгарами, греками, німцями й кримськими татарами - відбувався не пропорційно чисельності цих народів. Тобто кримські татари, які значно перевищували кількістю всіх інших репатріантів, при розподілі коштів держпрограми отримували найменшу частку в розрахунку на кожну людину. До того ж, під виглядом депортованих в Криму з'явилося багато різного народу, що не має до Криму жодного стосунку.

- Попри це, Крим у складі України 23 роки жив під мирним небом.

- Коли в Києві говорили, що мир у Криму всі ці роки існував завдяки українській влади, хочу зазначити, що в етнополітичних конфліктах не були зацікавлені, перш за все, ми - кримські татари. Тому що будь-який конфлікт на міжнаціональному ґрунті дозволив би владі посилити режим і закрити нам повернення.

- Рік тому в Києві на прес-конференції представників кримськотатарської громадськості ви критикували процес змін до Конституції України про статус Криму.

- Ми критикували не процес, а саме бачення тих змін, які передбачається внести в Конституцію України. Ми не згодні з баченням членів Робочої групи того обсягу прав, якими наділяються в їх проекті кримські татари, оскільки їх пропозиції створюють лише видимість реалізації прав народу, а не реальне самовизначення. Ми не бачимо відмінності запропонованої ними кримськотатарської автономії від тієї, яка була прийнята для більшості російськомовних кримчан. Не винятком є й надання для кримських татар, як корінних, однієї третини в парламенті. При цьому наші національні інститути, Меджліс і Курултай, вводяться в правове поле як структури, з якими лише узгоджуються важливі питання, тобто відносини з ними суто консультативно-дорадчі.

- Які ваші пропозиції?

- Я вважаю, що якщо ми самовизначаємося, то наші національні інститути стають державними інститутами в Криму. Крім того, для реального захисту корінних народів (а створена в Криму штучно демографічна ситуація унаслідок депортації кримських татар та завезеного замість них населення грає проти них) необхідне введення двопалатного парламенту - палати корінних народів і палати, що представляє загальне населення. Такий парламент міг би балансувати і врівноважувати ситуацію. Тоді в нас був би шанс долати постійні перешкоди на шляху відновлення мови, культури, освіти і всього іншого, що втрачено в результаті депортації. В іншому разі час, який ми повинні витрачати на творення, ми знову витрачатимемо на боротьбу.

- Ви вірите в деокупацію Криму?

- Я переконаний у ній. Інша річ: припустимо, повернуть ситуацію до 2014 року. Але проблеми Криму не зникнуть, а ще більше загостряться, якщо Україна розглядатиме півострів як якийсь об'єкт, територію, яка задовольняє політичні амбіції та економічні інтереси. Для нас Крим - це ареал нашого існування, земля, пов'язана з нашою історією, культурою, з нашим походженням і, нарешті, з нашим майбутнім. Для них Крим - це насамперед дачі на ПБК, курорти, вілли та фазенди. Ті, хто продовжують не помічати цього, мислять злочинно, тому що час - наш найбільший противник сьогодні. Нам після деокупації потрібно буде майже 30 років, щоб народ спокійно відновлювався, а поки кожен день працює проти кримських татар.

...На завершення інтерв'ю, у розмові про майбутнє Криму наш герой показав у телефоні фотографію свого онука - Емір-Рахмана. Він народився в Києві та перспектив потрапити в Крим у нього поки дуже мало, тому що син Кадирова - Бекір - і невістка Сусана, відома під ім'ям Джамала, до Криму поїхати поки не можуть.

Синавер сподівається, що це тимчасово.

Гульнара Курталиева, Київ

Фото Данііла Шамкіна

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>