Тарас Кузьо – старший науковий співробітник Канадського інституту українських студій Університету Альберти, зарубіжний науковий співробітник Центру трансатлантичних відносин Школи фундаментальних міжнародних досліджень при університеті Джона Гопкінса та провідний міжнародний експерт з питань політики, злочинності та безпеки в Україні, Росії та Євразії. Серед іншого, пан Кузьо з 1991 р. відстежує Кримське питання та Кримсько-російсько-український трикутник. Ще 2010 р. пан Кузьо передбачив окупацію Криму Росією. Видання «Кримiнформ» звернулось до нього з проханням поділитися своїми міркуваннями та спостереженнями щодо минулого та майбутнього окупованого українського півострова.
- Ви належите до тих небагатьох, хто передбачив, що Росія захопить Крим. Що спонукало Вас до цього висновку?
- Висування Росією територіальних претензій на Крим та Севастополь – це не вигадка Путіна. Обидві палати Державної Думи, мер Москви Лужков і політичні партії робили відповідні заяви, починаючи з 90-х років минулого століття. Пізніше, після грузинської та української революцій 2003–2004 рр. політика Росії зазнала радикалізації. Націоналізм Путіна зростав двічі– у 2005–2007 рр., а потім в 2011–2012 рр. Це було свідченням, що позиція щодо Криму ставатиме більш агресивною. За президентства Ющенка Росія розширила розвідувальну діяльність в Криму. У 2009 р. з України було видворено трьох російських дипломатів, що підтримували кримських сепаратистів та сепаратистів в Одесі. Починаючи з 2005–2006 рр. дедалі більше українців з Одеси, Донбасу та Криму виїжджали до Росії для проходження військового вишколу в таборах, якими керували особи на кшталт Дугіна. Тобто, підґрунтя для цього готувалось. Сумно, що до 2014 р. Росія приділяла Криму більше уваги, ніж Україна. [Мер Москви] Лужков вкладав в нього більше коштів, ніж увесь український уряд. Тобто, конфлікт неминуче назрівав.
Звичайно, коли 2010 р. вийшла моя стаття, мене називали надто песимістичним. 2010 р. багато хто очікував від Януковича налагодження стосунків з Росією і сподівався, що такого не трапиться.
- А що Ви можете сказати щодо способу, в який було загарбано Крим?
Спосіб, в який вторгнення було організоване в 2014 р. із залученням місцевих козаків, озброєних формувань, організованого криміналітету тощо, не мав нічого спільного із тим, як здійснювалась окупація під час Другої світової війни. Це було тим, що сьогодні називають гібридною війною. Але гібридна війна не була вигадана Путіним в 2014 р. Вона мала місце в Молдові, Придністров’ї, Грузії, Абхазії та Південній Осетії, як і в Нагірному Карабаху за Єльцина. Дезінформація, гибрідна війна мають довгу історію в Радянському Союзі. Путін дуже вдало вибрав момент, коли Україні потерпала від політичної кризи і вакууму влади. При цьому протягом попереднього десятиліття він нарощував ресурси для реалізації цього задуму. Я хочу спитати: чим всі ці 10 років займалась СБУ?
Хоча на мою думку до того, як росіяни це вчинили, українцям, особливо на сході України, притаманно було вважати, що росіяни - наші брати.
- Чи не могли би Ви зупинитися на цьому детальніше?
Розв’язана Росією гібридна війна та анексія Криму стали шоком і підступною зрадою тільки для українців у східних і мабуть деяких центральних регіонах країни. Західні українці завжди знали, що росіяни – це росіяни. Українці на сході і подекуди в центрі країни дійсно вірили в сталінський міф про «братерські народи» та дружбу народів. Я знайомий з кількома українськими військовими, і серед них з кіборгом, який боронив Донецький аеропорт. Він – російськомовний і спочатку не міг стріляти по росіянах. І почав це робити лише після того, як вони почали стріляти в нього. Тому що вони брати. Як можна стріляти в братів? Тобто, я думаю, що одна з причин бездіяльності СБУ і відсутності серйозного сприйняття дій Росії полягала в тому, що вони не могли повірити у здатність Росії до такої агресії по відношенню до дружньої країни.
- В іншій своїй роботи Ви говорите про хибні історичні підходи щодо України, Криму, кримських татар. У чому вони полягають і що можна з цим зробити?
- Проблема з Кримом полягає в тому, що багато хто на Заході – політики, журналісти, вчені – сприймають Крим інакше, ніж Донбас. Про Крим вони розмірковують таким чином: «У чому проблема? Він завжди був російським і повернувся до Росії». Українська влада могла б легко заперечити їм, звинувативши їх у расизмі.
Якщо ви стверджуєте, що історія Криму розпочалася 1873 р. з приходом Росії, ви – расист. Це рівнозначно запереченню того, що Америка, Канада, Латинська Америка чи Австралія мали якусь історію до приходу білих колонізаторів. І, до того ж, на Заході існує поняття першої нації. Першою нацією є мешканці, що населяли ці місця до прибуття європейців. Те саме й в Криму. Першою нацією Криму є кримські татари. Вони там жили щонайменше впродовж п’яти століть до прибуття росіян.
І це – найкращий наратив для використання на Заході. Заява Росії про те, що Крим був завжди російським – це расистська історія. Почувши слово «расист», люди на Заході прокидаються, бо це дуже важливе слово. Ви представляєте кримських татар як першу націю. Цей термін має ширший сенс, ніж поняття «корінного народу». За самою своєю назвою він вказує на те, що «ми були перші». Слово «корінний» не набуло широкого вжитку на Заході. Тоді Ви інтегруєте в західний наратив те, що ви хочете донести про Крим. Таким чином Ви руйнуєте міфологію і легітимізацію анексії росіянами.
- Отже, що далі? Що ще можна і треба зробити?
- Як я розумію, у президента Порошенко мабуть не було вибору, коли він підписував Мінські угоди. У 2014–2015 рр. української армії майже не існувало і Україні загрожувала російська агресія. Проблема Мінських угод в тому, що вони стосуються лише Донбасу. Крим до них не включений через відмову Росії це зробити. Я вважаю, це треба змінити. Крим так само має стати частиною мирного процесу, справа не має обмежуватися миротворцями в Донбасі.
Проблема, що стоїть перед Україною у зв’язку із анексію Криму, полягає в тому, що її підтримує більшість росіян. Навіть так звана опозиція в особі Навального чи Ходорковського підтримує анексію. Україна має вимагати, щоб західні уряди, що надають допомогу неурядовим організаціям і російській опозиції, не надавали жодного фінансування російським групам, які підтримують анексію. Перш ніж надавати кому-небудь кошти, вони мають питати: яка ваша позиція щодо Криму? І якщо та чи інша група підтримує анексію, вона не повинна одержувати західну допомогу. Чому західні країни повинні вводити санкції проти Росії через Крим і після цього надавати гроші організаціям, що підтримують анексію?
- Чого можна очікувати від політики Росії в Україні? Чи буде вона й надалі використовувати пропаганду і грати на наявній розділеності?
- У березні відбудуться президентські вибори. Звичайно, Росія й продовжуватиме такі самі спроби, але я не думаю, що вони будуть вдалими. Навіть націоналістичні кола розуміють, що вони не мають стати пішаками Путина.
Сьогоднішня ситуація відмінна від тієї, що спостерігалась чотири роки тому. Путин сам собі вирив яму. Україна зараз патріотичніше, ніж чотири роки тому. Міфологія про братерські народи померла, відбувається декомунізація, Україна має армію та національну гвардію. Тепер Росії набагато важче досягти чогось в Україні. А останнім засобом впливу в Україні лишається православна церква. Якщо Україна одержить автокефалію, це буде кінцем російського впливу.
Крім того, не газ є найбільшою статтею експорту в Путіна. Це корупція. Значна частина російського впливу в Україні та Східній Європі здійснюється через підкуп та корупцію. Зараз їх стало менше. Торговельні та газові зв’язки між Росією та Україною послабшали. А корупційні зв’язки між російською та українською елітами перервалися.
На мою думку, Путін на вряд чи нападе на Україну. Він не настільки дурний. Він знає, що вторгнення Росії в Україну означатиме приведення НАТО в повну бойову готовність. Українсько-російська війна повністю змінила би цю частину світу.
Фото: Юлія Овсяннікова, Укрінформ