Планувати літній наступ у Москві намагалися за вже звичними шаблонами, розраховуючи, що поява «зеленки», суха погода та накопичений за зиму людський ресурс дозволять каталізувати успіх. Проте реальність бойових дій 2026 року показала, що стандартні російські лекала більше не працюють так, як того вимагають у Кремлі: літня кампанія противника фактично заблокована і зведена до боїв тактичного значення.

Росіяни не лише не виконали своїх головних завдань на ключових напрямках, а й опинилися у ситуації, коли їхні здобутки нівелюються ефективними контратакуючими діями та логістичним тиском з боку України. Наступальний запал ворога згасає, змушуючи російський генштаб гарячково шукати нові джерела поповнення живої сили для майбутньої осінньо-зимової хвилі.

Разом з експертами підбиваємо попередні підсумки цього воєнного літа: що вдалося і не вдалося російським окупантам та Силам оборони України, а також чого чекати від фронту в найближчі місяці.

ПЛАНИ КРЕМЛЯ ТА ЇХ КРАХ

Плануючи весняно-літню кампанію 2026 року, командування російських окупаційних військ робило ставку на комплексну концепцію, яка мала б охопити як безпосереднє поле бою, так і глибокий тил України. Як зазначає в коментарі Укрінформу керівник безпекових програм Центру глобалістики «Стратегія XXI» Павло Лакійчук, так звану «літню кампанію» рашистів слід чітко розділяти на дві складові: перша – це стратегічна наступальна операція, як то кажуть «на землі», друга – стратегічна повітряна операція, комбіновані авіаційно-ракетні удари по всій території України. Цілі цих операцій різні, мета одна – примусити Україну до капітуляції, «завершення війни на російських умовах».

«Ціль літньої повітряної кампанії – удари по українській логістиці, економіці, соціально важливих об’єктах – зробити ціну продовження українського спротиву непідйомною для українського суспільства, змусити його тиснути на владу з середини. На ті самі цілі, до слова, спрямовані й всі інші «непрямі дії» – терор, інформаційна війна тощо, – розповідає Лакійчук. – «На землі» завдання окупантів – розгром (або загроза розгрому) основних сил армії, що обороняється, обвал фронту, що на думку кремлівських стратегів має також змусити Київ прийняти вимоги беззастережної капітуляції. Не захоплення Донбасу і не оволодіння Запоріжжям головна ціль росіян, як дехто помилково вважає. Їх головна мета – Україна. Путінські генерали переконали кремлівського щура, що вона досяжна. Треба тільки ще «дотиснути». Тому такі самовпевнені Лавров і Пєсков, Ушаков і Медведєв».

Втім, із військово-оперативної точки зору російський генеральний штаб не виявив жодної оригінальності. Планування літньої кампанії 2026 року відбувалося за стандартними шаблонами попередніх років, де головним напрямком знову було визначено Слов’янсько-Краматорський район оборони ЗСУ: «Східними ударами, з півдня – з напрямку Покровськ-Костянтинівка на північ, і з півночі – через Лиман-Слов’янськ зайти в тил угруповання українських сил, відсікти Слов’янсько-Краматорський район оборони. Якщо після цього, під загрозою розгрому оточених сил, Україна не піде на прийняття російських умов – розвинути успіх на широкому фронті, розріджена українська оборона без стратегічних резервів має посипатись, як картковий будинок».

Експерт нагадує, що подібний план росіян зазнав поразки ще влітку 2025 року під Покровськом та Мирноградом, а взимку 2025–2026 років, хоч і ціною виснаження всіх сил, їм вдалося захопити ці міста, але на розвиток успіху ресурсів уже не залишилося. Влітку 2026 року, попри сподівання командування РФ на кращі стартові умови, росіяни неочікувано для себе спіткнулися об Костянтинівку.

Паралельно противник розглядав як другорядний, але надзвичайно привабливий, південний напрямок. Просування вздовж траси Донецьк-Запоріжжя вселяло в російських генерал-полковників ілюзії щодо можливості виходу на околиці Запоріжжя. «А це вже стратегічна перемога. Заради неї можна навіть перенести основні зусилля з Донбасу, де наступ забуксував, на Придніпров’я і Дніпропетровщину. Але на півдні ситуація «пішла» зовсім не за сценарієм агресора», – акцентує Павло Лакійчук.

Замість того, щоб зосередитися на наступі в обхід Оріхова після захоплення Гуляйполя, другу половину весни й усе літо російські війська були змушені відбивати зустрічні контрудари українських штурмових бригад, які, здавалося, взялися нізвідки.

«Російські генерали були переконані, що в українців немає оперативних резервів. Виходить що є. Зетники, звісно, винуватять у невдачах своє військове командування – перекидали з важливого напрямку сили для підкріплення наступу, що захлинався, на північ від Покровська і посилення тиску на Констянтинівку. От і проґавили український контрнаступ. Але ми то розуміємо, що це закономірний результат активної оборони на фронті разом з «логістичним локдауном» у ворожому тилу», – зазначив експерт Центру Глобалістики «Стратегія XXI».

Військовий оглядач групи «Інформаційний спротив» Олександр Коваленко детально пояснює, на які саме оперативні результати розраховував ворог на південному плацдармі. За його словами, насамперед ішлося про формування повноцінного базису для подальшого великого наступу на Запоріжжя. «Для цього противник планував окупувати Покровське, взяти під контроль ключові траси Н-15 та Р-85, сформувати плацдарм між річками Гайчур і Верхня Терса, а також повністю підпорядкувати собі район Гуляйполя та Гуляйпільського», – каже експерт. – Такий плацдарм дозволив би росіянам вирішити критичне питання логістики через залізницю та автошляхи, концентруючи там не три-чотири загальновійськові армії, а вдвічі більше сил, що створило б загрозу великого наступу на Запоріжжя у 2026–2027 роках. Проте ці надії окупантів повністю зазнали краху, і реалізувати їх ворогу так і не вдалося».

Аналогічна стагнація спіткала окупантів і на інших ділянках фронту. За оцінкою Коваленка, протягом літа росіяни планували відновлення повноцінного наступу на Добропільському та Дружківському напрямках, а також остаточне розв’язання питання Костянтинівки та Часового Яру. «Натомість Добропільський напрямок повністю завмер, а бої за Костянтинівку та Часів Яр тривають із важким виснаженням обох сторін», – стверджує оглядач групи «Інформаційний спротив».

Павло Лакійчук доповнює: «Ворог вважає, що до початку осені він остаточно захопить Костянтинівку, що в свою чергу призведе до падіння Часівярської ділянки оборони на правому фланзі і підкріпить наступ від Покорвська на Добропілля на лівому фланзі. Але тут окупанти постають перед дилемою: чи продовжувати битися лобом в напрямку Добропілля, підтримуючи основний задум глибокого охоплення українських сил, чи спрямувати вістря наступу від Костянтинівки на Дружківку, що у випадку успіху дасть на порядок скромніший результат».

Абсолютним провалом завершилися і спроби захопити Лиман для тиску на Слов’янськ, а також амбітні плани щодо повернення контролю над Куп’янськом.

Єдиною ділянкою, де ворог зміг зберегти мінімальне просування, став східний фланг Слов’янсько-Краматорського напрямку (колишній Сіверський). Як зазначає Олександр Коваленко, там агресор від початку робив ставку на повзучий наступ тактичного рівня: «Ціною величезних втрат росіяни повільно просуваються, намагаючись до кінця 2026 року вийти на околиці Слов’янська та Краматорська для подальшої інфільтрації на межі 2026–2027 років».

Павло Лакійчук також підтверджує, що росіянам протягом літа вдалося просунутися на Сіверському напрямку: «Ситуація там дуже складна, на деяких ділянках ворог підібрався на 12-15 км до міста, на південь від Рай-Олександрівки для захисників створюється загроза тактичного оточення».

Втім, головний підсумок літа – цифри, які виглядають для Кремля безжально. Олександр Коваленко наводить промовисту статистику: з початку 2026 року російські війська спромоглися захопити 732 квадратні кілометри української території. Водночас Сили оборони України, за офіційно підтвердженими геолокаційними даними, за цей же період звільнили 745 квадратних кілометрів.

«Тобто навіть за цим показником ми вже бачимо, що російська наступальна кампанія не принесла їм того результату, на який вони розраховували», – акцентує військовий аналітик.

За його словами, це означає більше, ніж просто зупинку наступу: «Ситуація починає виглядати так, що саме Україна має домінуючу диспозицію на полі бою в питанні звільнення територій».

Ця розбіжність у 13 квадратних кілометрів на користь України виглядає скромно в абсолютних цифрах, але її символічне значення важко переоцінити. Ще рік тому подібне порівняння було б немислимим – тоді йшлося виключно про темпи російського просування і про те, наскільки успішно Сили оборони можуть його стримувати. Зараз вже йдеться про паритет, а подекуди й про перевагу української сторони в динаміці лінії фронту.

Коваленко додає, що для Кремля провал весняно-літньої кампанії означає передусім необхідність переглянути терміни: «Тепер усі ці плани вони будуть переносити на осінньо-зимову кампанію. І тут вони, найімовірніше, знову робитимуть основну ставку на свій головний ресурс – людський».

За прогнозами експерта, вже з жовтня, одразу після завершення виборів до Держдуми, російський режим спробує суттєво наростити мобілізаційні показники репресивними методами, щоб кинути цю нову хвилю людей у жерло осінньо-зимового наступу.

ЗДОБУТКИ І ВТРАТИ СИЛ ОБОРОНИ УКРАЇНИ

Головним чинником, який зламав амбітні плани кремлівського генералітету влітку 2026 року, стала докорінна зміна підходів українського командування до ведення оборонної війни. Сили оборони відмовилися від глухої позиційної оборони на користь гнучкої, виснажливої для противника стратегії.

Павло Лакійчук наголошує на тому, що у 2026 році українське військове керівництво впровадило нову концепцію оборони, яка стала для росіян неприємним сюрпризом. Перша складова цієї стратегії полягає у зміщенні фокуса з утримання за будь-яку ціну умовних рубежів у сірій зоні на максимальне та системне знищення живої сили ворога.

«Наша логіка така: якщо російська мобілізаційна машина може щомісяця «перетравлювати» 30-35 тисяч рекрутів, то втрати в 30-35 тисяч щомісячно ставлять ворога перед вибором – або відновлювати поточні втрати наступаючих підрозділів першої хвилі, які день за днем стають небоєздатними, або накопичувати резерви для розвитку успіху (якщо він взагалі буде). Втрати понад 35 тисяч цю дилему знімають взагалі – росіяни не можуть накопичити резерви і бойові спроможності діючої армії тануть одночасно. За оцінкою заступника начальника ГУР МО України генерал-майора Скібіцького, у червні втрати росіян становили 39 тисяч, в липні – перевалили за 40 тисяч», – нагадує експерт.

Другою критично важливою складовою українського успіху став так званий «логістичний локдаун» – системне вогневе ураження оперативних тилів противника.

«Задача – знекровити противника, позбавити фронт всього, що необхідно для успішного ведення бойових дій – боєприпасів, пального, медицини, харчів тощо. Так, задача надскладна. Реалізувати її на сході, де історично географічно ми пов’язані з північним сусідом щільною мережею доріг, важко, – каже експерт Центру глобалістики «Стратегія XXI». – На півдні – простіше, там очевидні дві тилові «артерії» – кримська, через Керченський півострів, і приазовська, «сухопутний коридор». Їх обох взяв під свою «опіку» Мадяр зі своїми птахами».

Йдеться про операцію «МоЛоЧКа», яка наразі, звісно, безпосередньо не вирішує завдання деокупації Криму, але створює стійкі передумови для системного колапсу ворожого угруповання на Півдні.

І результати цієї роботи чітко проглядаються на карті бойових дій.

Олександр Коваленко відзначає вагомі здобутки Сил оборони України у південній оперативній зоні – від Степногірського плацдарму до стику кордонів Дніпропетровської, Запорізької та Донецької областей. Особливе стратегічне значення має успішне просування та закріплення українських сил у міжріччі Вовчої та Ворони.

«Поряд із наземними діями триває системний дистанційний тиск. Мова йде про ізоляцію кримського угруповання, блокаду азовської акваторії та методичне витіснення ворога з Кінбурнської коси за допомогою артилерії та дронів. Усе це створює для Сил оборони України унікальне «вікно можливостей» у південній оперативній зоні на найближчі два місяці, де наявні ресурси можуть бути використані з максимальною ефективністю для розширення плацдармів», – підкреслив оглядач.

Втім, аналізуючи здобутки, експерти об’єктивно вказують і на серйозні проблеми, які зберігаються у Донецькій області. Найбільш вразливим залишається уже згаданий східний фланг Слов’янсько-Краматорського плацдарму. Коваленко відверто визнає, що цей напрямок був фактично втрачений ще у 2025 році через недбалість та помилки окремих командирів на місцях. Після заміни командування навесні 2026 року ситуацію вдалося частково загальмувати. «Проте повністю зупинити інерційне просування ворожих сил на цій ділянці поки що не вдається, і вона залишається джерелом постійної загрози», – наголошує наш співрозмовник.

ОСІННІ ПЕРСПЕКТИВИ: МОБІЛІЗАЦІЯ В РФ ПРОТИ УКРАЇНСЬКИХ ТЕХНОЛОГІЙ

Оцінюючи загальну обстановку на фронті станом на кінець серпня 2026 року, військові експерти сходяться на думці: стверджувати про повне перехоплення стратегічної ініціативи Силами оборони України поки що зарано, адже це надскладне завдання. Однак той факт, що російська армія крок за кроком втрачає контроль над темпом бойових дій практично на всіх ділянках, є незаперечним.

Кремлівські стратеги вже усвідомили неможливість досягнення своїх цілей у 2026 році, через що у Москві дедалі частіше лунають заяви про підготовку до «кампанії 2027 року». Головним питанням для РФ залишається пошук ресурсів, перш за все – людських.

Павло Лакійчук зазначає, що за умови старту нової хвилі мобілізації в Росії у жовтні, на пік своєї оперативної спроможності ці свіжі сили вийдуть лише на початку лютого 2027 року. Якщо ж Москва спробує виграти час за рахунок залучення сторонніх ресурсів – білоруських підрозділів чи чергових контингентів із Північної Кореї – це може змістити терміни відновлення ворожих спроможностей на місяць-два раніше. «Це не просто ймовірність – це серйозна загроза, до якої слід готуватись вже сьогодні», – додав експерт.

Він застерігає від ілюзій щодо легкої зимової кампанії.

«З якого напрямку чекати загроз? Найпростіша відповідь – якщо тричі вони билися головою в одну сітну, то, швидше за усе, повторять цю вправу і в четверте. Але це занадто просто. Ворога не варто недооцінювати. Чи можуть вони спробувати повторити «марш на Київ»? Так. Чи можуть полізти з Білорусі? Теж так. Не спробують – добре. Спробують – треба бути і до цього готовими. Не вірте, що зима буде легкою. Буде важко! Але ми впораємось. Ми зобов’язані впоратись!» – наголосив Лакійчук.

Якщо деталізувати карту бойових дій за ступенем напруженості, то лінія фронту на кінець літа 2026 року розпадається на три основні зони. Олександр Коваленко дає детальний розклад по кожному з регіонів:

1. Південна оперативна зона: Найбільш сприятлива диспозиція для Сил оборони України. Тут ЗСУ володіють ініціативою на окремих ділянках та мають можливості для подальшого покращення позицій у найближчі два місяці.
2. Донецький операційний район: Найбільш загрозливий вектор. Особливо складне становище зберігається на східному фланзі Слов’янсько-Краматорського плацдарму, де ворог зберігає потенціал для спроб інфільтрації на околиці Слов’янська та Краматорська до кінця року. Окрім цього, критичними точками залишаються Костянтинівка та Часів Яр, де, за словами Коваленка, ризики територіальних втрат є найвищими. Натомість Добропільський та Дружківський напрямки демонструють відносну стабільність.
3. Північно-Слобожанський, Куп’янський та Лиманський напрямки: Зона стагнації та сковування. Тут Сили оборони ефективно виконують завдання зі зв’язування значних сил противника, не дозволяючи перекидати їх на більш гарячі ділянки.

Окрему увагу Олександр Коваленко звертає на так званий фактор «фетиш-заяв» російського керівництва, річниця яких припадає саме на осінь. Йдеться про обіцянки Путіна, Бєлоусова та Герасимова щодо «повного взяття під контроль» Куп’янська, Куп’янська-Вузлового, Борової та Лимана, які гучно лунали ще у жовтні 2025 року.

«Щодо Лимана, то минулого року Путін узагалі заявляв, що із 11 тисяч будинків їм нібито залишалося взяти під контроль лише приблизно сотню. Ну-ну... Оскільки жодне з цих міст ворог фактично не контролює, восени слід очікувати відчайдушних спроб проникнення російських диверсійно-розвідувальних груп та піхотних груп безпосередньо у міську забудову. Мета цих дій полягатиме не стільки у веденні повноцінної наступальної операції, скільки у виконанні пропагандистського завдання – підняти прапор, зробити фотозвіт і створити медійну картинку «виконання наказів Путіна», – зазначив оглядач.

Що стосується подальшого розвитку подій, то з жовтня-листопада 2026 року Сили оборони України, ймовірно, змушені будуть поступово переходити до жорсткої оборонної доктрини на більшості напрямків, включаючи Південь. Це буде зумовлено фізичною появою на фронті нової маси російських мобілізованих. Проте ключ до успішного проходження осінньо-зимової кампанії полягає у відмові від спроб дзеркальної відповіді ворогу за принципом «людина на людину». Як підкреслює Олександр Коваленко, відповідь України має лежати виключно у площині технологічної, технічної та інженерної переваги: «Наше завдання – не стільки збільшувати кількість власного особового складу лише для того, щоб відповідати росіянам у цифрах, скільки максимально вирішувати питання технічного, технологічного та інженерного характеру. Тобто створювати такі умови, за яких кожне збільшення російського людського ресурсу на фронті буде для них означати відповідне збільшення втрат».

***

Підбиваючи підсумки воєнного літа 2026 року, можна стверджувати, що чергова масштабна спроба РФ переломити хід війни на свою користь зазнала поразки. Зазнавши гігантських втрат у живій силі та техніці, ворог зміг здобути лише скромні тактичні результати, які жодним чином не наблизили його до стратегічної мети.

Своєю чергою, Сили оборони України довели ефективність нової концепції активної оборони, поєднавши системне виснаження резервів агресора із вогневим блокуванням його тилової логістики. Попереду на українське суспільство та армію чекає важка осінь і зима, пов’язана з новою хвилею мобілізації в РФ. Проте за умов грамотного використання наявного «вікна можливостей», нарощування технологічного потенціалу та збереження стійкості оборонних рубежів, Україна має всі шанси остаточно звести нанівець наступальний потенціал ворога та підготувати підґрунтя для наступних стратегічних кроків.

Мирослав Ліскович. Київ

Перше фото: news.obozrevatel.com