Військова династія Іванюків: усі чоловіки стали на захист України

У перші роки російсько-української війни всі чоловіки родини Іванюків з Тернополя пішли на фронт. Згодом сини Олександр та Богдан на короткий час повернулися до цивільного життя, а коли почалося повномасштабне вторгнення, знову взяли в руки зброю. У 2022 році глава родини Володимир Іванюк загинув, а хлопці продовжили боротьбу на гарячих напрямках. Сьогодні після важких поранень вони проходять реабілітацію.

Їхня мама розповіла Укрінформу про своїх найрідніших захисників, випробування, які випали їхній родині, та про виховання справжніх чоловіків і воїнів.

«Я НАПОЛЯГАЛА, ЩОБ ОБИДВА СИНИ ПРОЙШЛИ СТРОКОВУ СЛУЖБУ»

Зустрічаюся з Інною Іванюк у правовому ліцеї №2, де вона працює директоркою. На стінах закладу ‒ патріотична символіка, синьо-жовтий стяг з підписами військових та їхніми побажаннями дітям, а також фото загиблих захисників. Серед них ‒ чоловік пані Інни Володимир Іванюк. У вересні 2022 року він помер у госпіталі від важких поранень, отриманих на фронті.

Жінка принесла на нашу зустріч дві книги поезії та прози, які вона видала, поки її найрідніші хлопці були на фронті.

- Якби не творчість, не знаю, як би я пережила всі ці роки, щоденне очікування добрих новин, тривалу відсутність зв'язку, загибель чоловіка і поранення синів. Поезія допомагала мені все це витримати, ‒ зізнається вона.

Війна у життя родини Іванюків прийшла у 2014 році. Першим став до лав ЗСУ 19-річний Богдан. У 2013-му він закінчив строкову службу. Тож коли розпочалася АТО, його викликали у військкомат як резервіста.

- Я виросла у вчительській родині. Моя мама була директоркою школи, бабуся теж педагог, а тато ‒ військовий. У нашій сім'ї завжди дуже важливими були такі цінності, як любов до рідної землі, до людей, чесність, відповідальність. І коли виросли мої сини, я сказала, що вони підуть в армію. Я їм пояснювала, що це важливо для чоловіка ‒ вміти тримати у руках зброю, бути захисником. Хоч тоді мало хто йшов служити, у суспільстві це вважали непрестижним. Та сини погодилися зі мною й обоє пройшли строкову, ‒ пригадує жінка.

«НЕ МОЖУ ЗАЛИШАТИСЯ ВДОМА, КОЛИ ДІТИ НА ФРОНТІ»

Богдан став до лав новоствореного батальйону «Збруч», згодом підписав контракт і приєднався до 8 полку спецпризначення на посаді снайпера-розвідника. Невдовзі після молодшого брата ‒ у 2015-му ‒ 23-річний Олександр вступив до добровольчого полку «Азов».

- Я дуже хвилювалася за синів, адже вони обрали дуже складні напрямки. Не шукали легких шляхів. Згодом до ЗСУ приєднався і мій чоловік Володя. Він усе життя працював у правоохоронних органах і вже вийшов на пенсію. Мав проблеми зі здоров'ям, тому я намагалася його відмовити. Але він відповів: «Сини воюють, і я теж піду. Не можу залишатися вдома». Володя мені розповідав, що його хотіли направити у відділ матеріального забезпечення. Та коли він побачив, що на бензовоз посадили хлопця такого ж віку, як наш молодший син, то попросив керівництво, щоб його призначили на цю посаду. Він був добрим водієм і почав доставляти пальне на передову, – пригадує жінка.

Під час однієї з поїздок авто Володимира потрапило під обстріл.

- Снаряд влучив у бензовоз, пролунав вибух, мого чоловіка хвилею викинуло та відштовхнуло до дерева. Він отямився вже в лікарні. Через травмування легені була потрібна операція. Потім був тривалий курс лікування й реабілітація. Чоловік отримав інвалідність, але попри все продовжив службу, ‒ розповідає жінка.

«У КРАЇНІ ВІЙНА, МИ МУСИМО ЙТИ»

Інна Іванюк добре пам'ятає ранок 24 лютого 2022 року, коли на кухні зібралися чоловік та двоє синів і повідомили, що повертаються на фронт. «Мамо, у країні розпочалася повномасштабна війна, ми мусимо піти», ‒ сказали вони. Олександр та Богдан не змогли потрапити у свої підрозділи ‒ місць на той час не було. Тому молодший син і батько пішли у 45 артилерійську бригаду, а старший ‒ у 105-ту.

- Олександра направили на Харківський напрямок. Ми з невісткою тоді з жахом спостерігали, як на карті зменшувалася територія, підконтрольна Україні. Там були дуже важкі бої, ‒ згадує жінка.

Згодом родину чекало нове випробування. Улітку 2022 року Володимир Іванюк отримав поранення під час обстрілу поблизу Кривого Рогу.

- Нагадала про себе й стара травма. Чоловіку знову прооперували легені. Після важкої операції він впав у кому і вже не прийшов до тями. Помер 21 вересня у госпіталі міста Дніпра. Йому було 52 роки. Він мав так багато планів, ще стільки всього хотів зробити... Ми мріяли про спокійне життя разом з дітьми та онуками, ‒ зі сльозами на очах розповідає пані Інна.

Жоден з братів не скористався правом на відстрочку після смерті батька. Вони продовжили боротьбу з окупантами.

- У 2023 році Олександр отримав важке поранення ноги. Травма дала ускладнення, і він досі проходить реабілітацію. Згодом молодший Богдан отримав сильні опіки під час обстрілу ‒ 47 відсотків тіла були уражені. Особливо постраждали руки. Навіть була загроза ампутації. Але завдяки лікарям цього вдалося уникнути. Я ніколи не забуду той момент, коли поїхала з дітьми на турнір у Луцьк і там дізналася страшну новину про Богдана. Це було якесь таке неймовірне відчуття відчаю, страху і безсилля. Коли ти хочеш вже у цю мить бути поруч, допомогти, але нічого не можеш зробити, ‒ згадує жінка.

Сьогодні обоє братів перебувають на реабілітації, і родина має довгоочікувану можливість бути разом. Олександр і Богдан, допоки лишаються в рідному місті, займаються волонтерством та виготовляють дрони для своїх побратимів.

«ОНУКИ ЗМАЛКУ РОЗУМІЮТЬ, ЩО ТАКЕ ВІЙНА»

Інна Іванюк працює педагогом і виховує маленьких українців понад 20 років. Розпитую її як маму захисників, що сьогодні потрібно робити, аби виховати свідомих українців, які будуть готові відстоювати незалежність своєї країни.

- Дійсно, одне з найважливіших завдань нашої держави сьогодні ‒ виховати нове покоління. Я історик за фахом, багато читала, щоб дізнатися правдиву історію України, а не ту, яку вивчали в радянських школах, і навчала цього своїх дітей. Сьогодні у школі ми приділяємо особливу увагу національно-патріотичному вихованню. Я впевнена, що діти з першого класу мають знати, що таке Хвилина мовчання, коли ми вшановуємо наших Героїв. Що потрібно встати і поставити руку на серце, коли звучить гімн України. Що всі мають долучатися до волонтерства. У старший класах обов'язковий предмет «Захист України», якісне викладання історії, спецкурси з важливих тем. А після закінчення школи ‒ служба в армії для всіх. Це дуже важливо для безпеки країни, ‒ зазначає педагог.

У родині Іванюків троє онуків ‒ двоє хлопчиків та дівчинка. За словами пані Інни, вони зростали поряд з військовими, які дуже часто бували в їхній домівці.

- Вони змалку добре розуміють, що таке війна. Коли ми з невістками плели сітки, вони нам допомагали, разом із нами брали участь у ярмарках. Коли їдемо і звучить сигнал Хвилини мовчання чи везуть загиблого воїна, вони самі кажуть: «Бабусю, зупинися». І виходять з машини. Мені непотрібно їх просити це робити. Олександр та Богдан вчать своїх синів бути сильними, самостійними, дотримуватися сказаного слова, не скаржитися. Буває таке, коли я намагаюся у всьому їм допомагати, то застерігають: «Бабусю, ти не втручайся, вони самі розберуться. Вони повинні вміти давати собі раду. Ти не будеш завжди поряд». Мені така позиція дуже подобається, ‒ розповідає пані Інна.

Брати Іванюки мріють, щоб їхнім синам не доводилося брати у руки зброю.

- Ми робимо все для того, щоб наші діти вже не воювали, щоб був мир і спокій у вільній Україні, ‒ кажуть вони.

Юлія Томчишин, Тернопіль
Фото з родинного архіву Іванюків