Медики MOAS: Наввипередки зі смертю
Поранення в живіт, голову, ампутації, дуже багато ампутацій – бачити це щодня, іноді й не один раз, надзвичайно важко. А ще важче – пояснювати пораненим хлопцям – що з ними, добирати правильні слова, заспокоювати. Особливо складно з тими, кого через обстріл не можна було одразу евакуювати з «нуля».
Команда Укрінформу провела день разом з медиками благодійної організації MOAS, які забирають поранених бійців зі стабілізаційних пунктів чи польових шпиталів та перевозять до лікарень, де постраждалим надають усю необхідну допомогу.
Найбільша база MOAS розташована на Донецькому напрямку. На цій ділянці фронту тривають інтенсивні бої, тож роботи медикам вистачає.
«МИ ЗАБИРАЄМО НАЙВАЖЧИХ, ЯКИХ НЕ ДОВЕЗЕ НІХТО»
Ми приїхали на базу, коли було відносно тихо і медики мали трохи часу на відпочинок.
- Ми намагаємось, щоби в кожного була можливість перепочити, але все залежить від ситуації на фронті. Всі розуміють, навіщо тут перебувають. Більшість евакуацій відбуваються одразу з операційного столу. Це зумовлено тим, що велике навантаження саме на ці польові стабпункти, пацієнти йдуть і йдуть, і треба, щоб там були місця. Буквально днями у нас було так, що всі наші команди задіяні, а деякі бригади пішли на друге коло. Настала активна фаза на фронті, тож маємо більше поранених, – розповідає керівник Донецького напрямку в БО МОАS Артем Більдій.
На базі, куди ми приїхали, розміщено десять бригад, по три людини в кожній. Ще чотири бригади – 12 людей – перебувають ближче до лінії фронту. Вони надають допомогу одразу на стабпунктах, надають пораненим невідкладну допомогу і транспортують далі, а вже потім долучається решта бригад.
- Наша робота повністю злагоджена з військовими. В цьому регіоні, де ми працюємо, – одні з найдовших евакуацій. В один бік – близько 300 км. Якщо рахувати з моменту виїзду зі стабпункту й до повернення на базу – це 9–10 годин. Але може бути й більше. Все залежить від стану пацієнта, іноді дорогою треба заїжджати в госпіталі, робити переливання крові. Тоді 11–12 годин може тривати одна евакуація, – пояснює Артем.
Коли починалася повномасштабна війна, в команді MOAS працювали іноземні медики, але поступово їх замінив український персонал.
- Це мають робити українці. Тому ми тут. У нас є свої чудові спеціалісти, з великим досвідом, які можуть рятувати людей. Наша команда – це професійні медики, дипломовані. Всі команди – анестезіологічні, деякі працівники мають досвід бойового медика. Більшість бригад працює більше року на цих напрямках, – пояснює керівник.
Артему 34 роки. Він родом із Дніпра. До війни працював фельдшером на «швидкій». В команду благодійного фонду йшов на три місяці – як і більшість, сподівався, що війна не буде довгою й ось-ось закінчиться. На «цивільній» роботі не захотіли тримати місце за ним, тож довелося зробити вибір.
- Тепер я максимально корисний. У цивільному житті найскладнішими були випадки, коли треба було рятувати дітей. Зазвичай це були ДТП. Тут – складно бачити все це, наприклад, пацієнтів, які з ампутаціями і перебувають у свідомості. Було таке, що дві доби точно не спав, а далі вже й не пам'ятаю, – намагається жартувати чоловік.
З початку повномасштабного вторгнення команда МОАS здійснила понад 35 тисяч евакуацій поранених бійців, зокрема дуже важких.
- У нас всі автомобілі – реанімаційні, з апаратами ШВЛ, з усім необхідним медичним обладнанням для підтримки життєвих функцій пацієнта. Саме тому перед нами було поставлено завдання забирати найважчих, тих, кого не може забрати ніхто. Є пацієнти нетранспортабельні, але вони мають шанс у регіональних госпіталях. Тому доводиться йти на ризик, – говорить співрозмовник.
- Вам часто дякують? – питаю.
- Так. Ми часто чуємо, що ми одні такі. Це надихає. Це надає сили, – відповідає.
Питати у нього про те, чи втомився, було навіть незручно. Звичайно, втомився. Вдома на нього чекають дружина і 8-річний син. Кожного разу, коли дитина бачить в місті машини з написом МОАS, з гордістю каже, що то батько їде.
За час війни хлопець пішов у перший клас, але Артем того не побачив, як не бачив і багато інших важливих моментів синового життя.
Чоловік намагається щодня спілкуватись з родиною, але розуміє, що неможливо надолужити втрачене. Жоден месенджер, хай який сучасний, не замінить живого спілкування.
- Але я тут заради родини. У більшості поранених, яких ми евакуйовуємо, також є родини, і ми кажемо, що треба боротись за життя заради них. Багато хто з хлопців, попри складність поранень, налаштовані повернутись. Є й такі, які питають: «А чи зможу я без руки стріляти?» – додає Артем.
Там, де розташована база, сирени виють постійно. Це відбувалось і під час нашого спілкування. Цей звук сприймається мов звичайний шум, на який вже не звертають уваги.
ЗОЛОТИЙ СТАНДАРТ
Тимчасом в коридорах бази бачимо молодого хлопця. Його звати Назар. Він лікар-анестезіолог. Вночі повернувся з виїзду. До речі, тутешні медики не кажуть «зміна», бо це щось нормоване, що має початок і кінець. Тут говорять «виїзди».
В команді MOAS Назар трохи більше, ніж пів року. За цей час брав участь у тисячах евакуацій.
- Наприклад, вчора везли пацієнта при свідомості. В нього було поранення голови, перелам основи черепа. Це, як ми кажемо, «червоний» пацієнт, тобто має бути евакуйований найперше. До цього був пацієнт з пораненням тонкого та товстого кишківників, з масивною кровотечею. У вкрай важкому стані ми його везли. Дорогою вливали кров постійно. Цей випадок був надважкий. Взагалі масивні ампутації, уламкові поранення – у цивільній медицині такого немає. Бойова травма вкрай важка і не зрозуміла, тому потрібно постійно вчитися, – розповідає медик.
На виході з приміщення стоїть спеціальна шафа з комірками. На кожній – номер бригади, такий, як і на машинах. Тут зберігаються речі, які медики беруть із собою. Неподалік шафи стоять балони з киснем. Їх також беруть на кожен виїзд.
На збори бригада витрачає 7 хвилин. Говорять, що це, так би мовити, золотий стандарт.
«ХОЧ СКІЛЬКИ Б НАС БУЛО, ЗАВЖДИ БУДЕ МАЛО»
З евакуаційного виїзду повернулася ще одна лікарка – анестезіолог Наталя. Вона родом з Хмельницького. Змінила цивільну медицину на військову у травні 2022 року. Говорить, що дуже хотіла допомагати саме військовим. Ці думки були в голові постійно, поки не пройшла співбесіду до MOAS.
- Коли я вдома сказала про своє рішення, то почула у відповідь, що від мене чекали цього і знали з перших днів, що так буде. Відпустили мене без перешкод, – розповідає.
Наталя, як і більшість її колег, гадала, що повернеться додому за кілька місяців. Сказала синові, що приїде, коли війна закінчиться.
- Перший раз я повернулась через 8 місяців. Без попередження. Дитина, побачивши мене, спитала: «Мамо, війна закінчилася?» Було стільки радості і сліз!.. Кожного разу важче їхати. Але я відчуваю підтримку сина. Він пишається. Йому лише 10 років, але якби був старшим, то вчинив би так само. Знаю це. Не хочу, щоби діти наші жили і росли у війні. Не хочу, щоби вони воювали, – розповідає Наталя.
На відміну від Артема, Наталю чекають на роботі. За її словами, кожного разу, як приїжджає, колеги питають: «Наталко, може, все досить? Може, час зупинитись?» Вона ж відповідає:
«Хоч скільки б нас, медиків, було на фронті, – нас завжди буде мало. Сили потрібні, ми потрібні».
Вони завжди мають при собі бронежилет, шолом, індивідуальну аптечку. Наталя жартома говорить, що вже готова навіть спати в бронику. Мовляв, він уже як рідна річ.
- Вже тієї ваги не відчуваю. Хоча це десь 7 кг, а може, й більше, – додає.
Поки ми були на базі, мали час подивитися, в яких умовах живуть медики. Помітили в коридорах чимало пластикових бутлів. Виявилось, що там немає стабільного водопостачання і лікарям доводиться постійно робити запаси.
В ході розмови з Наталею питаю в неї про побутові речі. Точніше, наскільки було важко переналаштуватись.
- У хлопців в окопах немає взагалі нічого. А ми вже звикли, що вода з баклаг. Я приїжджаю додому і мені здається, що в тазику з ковшиком буду купатися. Мені тої баклаги води вистачає з головою. Бракує рідних, але спілкуємось постійно. Якщо багато роботи, то вони кажуть: «Просто кинь якогось смайлика, і ми знатимемо, що все добре», – ділиться співрозмовниця.
На виїзді вона була вночі, повернулася зранку. У хлопця, якого везли, був посттурнікетний синдром – він розвивається, коли довго накладений турнікет і почали відмовляти нирки. Поранений був на штучній вентиляції легень. Дорогою доводилося заїжджати в госпіталі, робити переливання крові. В профільну лікарню довезли його в стабільному стані.
- Наші хлопці – герої. Кожного дня хочеться прокинутись – і щоб був мир. Потім думаєш: ну от ще ось це літо – і буде мир; потім настає осінь і думаєш: ще ось ця осінь – і мир. Потім зима… Війна скінчиться, і це буде неочікувано, – додає Наталя.
НЕ ЗВОДИТИ ОЧЕЙ З ПОСТРАЖДАЛОГО
Поки спілкуємось з бригадами, Артем отримує інформацію про те, що дві команди мають забрати поранених зі шпиталів та доставити їх у лікарні Дніпропетровщини.
Збори і справді тривають лічені хвилини. Медики швидко сідають в автівки. Мчимо за ними. Принаймні намагаємось не відставати.
Вони забирають постраждалих. Нам дозволяють сісти в одну з машин.
- Це «червоний» пацієнт. Він на апараті ШВЛ. У цього чоловіка було проникне осколкове поранення. Пошкоджено дві системи: черевна і дихальна. Він пройшов через шок, велика крововтрата, переніс переливання крові. Йому врятували життя, а тепер інші хірурги мають врятувати його здоров'я, – розповідає лікарка-анестезіолог Алла.
Вона родом із Запоріжжя. Раніше працювала в пологовому будинку – перинатальному центрі.
- Є такі складні і важкі пацієнти, яких не візьмуть інші бригади, а в нас є можливість забрати і довезти. Такі виїзди у нас кожного дня, іноді і по два рази. Коли багато поранених, працюємо без відпочинку. Доба без сну бувала, і не раз. Ми в дорозі близько 10 годин, з них три – з пацієнтом, стабілізуємо його, підтримуємо життєдіяльність, не зводимо з нього очей, – пояснює.
Далі ми виходимо з машини: лікарям необхідно працювати, і ліпше це робити без сторонніх.
КОМАНДА РЯТІВНИКІВ: ОДИН – ІЗ РУБІЖНОГО, ДРУГИЙ – З МАЛЬТИ
Коли планували повертатися до Запоріжжя, на вулиці вже було геть темно і досить пізно. Але раптом нам зателефонував Артем: ще одна бригада вирушила на евакуацію, і ми можемо зустріти їх в лікарні, куди привезуть пораненого. Вирішуємо їхати туди.
У лікарні вже готова операційна, чекає на пацієнта і медичний персонал. Бригада MOAS заїжджає у двір. Обережно, але швидко хлопці везуть постраждалого каталкою.
- Стан важкий, зумовлений спинальною травмою. Є забій і стиснення спинного мозку. Пацієнт сам не тримає тиск. У нього перелом шийних хребців. Сьогодні вдень його було поранено. Таких поранених дуже складно везти. Його треба знеболити і зробити так, щоби він сам дихав і водночас був при тямі. Хлопець з нами розмовляє, він розуміє, що не відчуває кінцівок, немає ні чутливості, ні рухливості. В нього тетраплегія – параліч рук і ніг. Це мінно-вибухова травма, – доповідає колегам лікар МОАS Олександр.
В лікарні ці бригади називають лагідно – «Моасики».
- Нас так називати почали в Запоріжжі, потім і в Дніпрі підхопили. Дуже добре ставлення до нас. Вони знають: якщо «Моаси» приїдуть, то привезуть когось важкого, але він буде полікований і більш-менш стабільний. Ми вивозимо тяжких. У нас є кисень, ШВЛ, препарати – в цьому ми одні з найліпших, – каже Олександр.
Після того як пацієнта прийняли в операційну, можемо кілька хвилин поговорити, поки бригада трошки перепочиває перед зворотним виїздом.
Олександр працює в команді три місяці. Сам він із Рубіжного Луганської області. За фахом анестезіолог-реаніматолог, працював у лікарні, у відділенні реанімації. Коли почалася війна, допомагав українським військовим, потім лінія фронту зміщувалася, і в лікарню потрапляли цивільні.
- Були обстріли і вдень, і вночі. Я залишався, бо в мене там були бабуся, брат, мама. 9 березня 2022 року снаряд влучив у наш будинок. Я був на роботі, а мама з братом – удома. Тоді він отримав черепно-мозкову травму. Я його лікував. Потім було дуже багато поранених цивільних. Була і евакуація через Лисичанськ, я міг, в принципі, виїхати, але маму з братом тоді забрати не виходило, тому і залишився, – розповідає чоловік.
Потім було важко поранено лікаря, з яким працював Олександр: медик вийшов на балкон, і в цей час почався обстріл.
- Був приліт з позицій «ЛНР» прямо в балкон, і колега отримав важкі травми. В нього був пошкоджений хребет осколками, важка контузія, він був без свідомості і тиску. Коли прийшов до тями, то я його вже евакуював на Лисичанськ. Він тепер у Німеччині. Йому зробили дуже багато операцій, зокрема на барабанній перетинці, багато уламків було в тілі, – згадує медик.
У Рубіжному він кілька днів був у полоні. Окупанти тримали Олександра в підвалі. Потім взяли в полон його маму...
Щойно з'явилася можливість, він разом із рідними виїхав в Європу через РФ та Білорусь. Десять місяців був у Німеччині з братом, після цього – три місяці в Латвії. Тоді повернувся в Україну.
- Що тепер найважче в роботі? – питаю, бо здивувати цього чоловіка, мабуть, вже неможливо.
- Ой, як скажу, то на «нулі» з цього посміються хлопці. Коли повертаєшся о 3-й годині ночі, може бути таке, що часу зовсім не буде на відпочинок, бо в телефоні почую «а можете мотнутися ще раз?» І ми поїдемо не роздумуючи, – відповідає.
- Ви знаєте, що ви молодець? – знов питаю.
- Моя мама так каже, – ніби соромлячись говорить.
- І я вам так кажу, – говорю Олександрові й тисну руку.
Поки він складає речі, маємо кілька хвилин, щоби поговорити з водієм. Його називають «Мальта», бо на війну повернувся звідти. Там він також працював у команді MOAS, рятували людей на воді.
- Почалася війна, і я вирішив повертатися в Україну. Мій шеф сказав, що MOAS буде також там допомагати, і запропонував місце в команді. Ми були на Запоріжжі, потім нас перекинули на Донецький напрямок. Тут більші дистанції до лікарень, дорога більше часу займає, – розповідає.
Він сам з Луцька і до війни ніколи не бував на сході країни.
- Я бачив гори – гарно, море – гарно, а приїхав на схід: поля, степи – вони неймовірні, – говорить «Мальта».
Чоловіки сідають в машину і попереджають, що їм не можна бажати «спокійної ночі». Прикмета погана.
P.S. Більшість із наших співрозмовників ще не знають, що робитимуть після війни, але впевнені, що наші лікарі, їхній досвід будуть дуже цінні для світу.
Бригадам MOAS доводилось працювати в деокупованих містах, вони були там в перші тижні після звільнення. Кажуть, що дуже страшно бачити порожніми великі міста.
- Ти знаєш, що там жили тисячі людей, а тепер – одиниці й нічого немає: ні води, ні світла, замість будинків – руїни. Якщо раніше хтось мріяв побачити світ, тепер українці мріють подорожувати Україною. А наші медики мріють просто поїхати додому, – на завершення розмови сказав координатор Артем.
Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Відео автора
Фото Дмитра Смольєнка
