Пам’яті сержанта ЗСУ і військового журналіста Олександра Махова
Він народився у російськомовному Луганську 37 років тому. Розмовляв російською, адже батьки були не просто російськомовними, а ще й виявилися неабиякими прихильниками «русской весны». Та й він сам не поспішав демонструвати український патріотизм. Хіба що вирізнявся якоюсь… неросійською порядністю.
Ті, хто знав Олександра Махова до відомих подій, запам’ятали його інтелігентним юнаком, у строгому костюмі при краватці і в окулярах. Усе стрімко змінилося після захоплення Луганська російськими бойовиками навесні 2014 року.
Кореспондент телеканалу «Україна» Махов зумів вирватися із захопленого Луганська, перебрався до Києва і став військовим кореспондентом. Уже наступного року пішов добровольцем у ЗСУ. Відвоювавши загалом 14 місяців, повернувся до попередньої роботи. Приїжджав, у тому числі, й на Луганщину, і ті, з ким він тут «перетинався», не могли його впізнати. Від колишнього інтелігента не лишилося нічого – ні окулярів, ані краватки. Суворий воїн зі сталевим поглядом, під яким злегка ніяковіли навіть губернатори.
Мабуть, єдиною «цивільною» фотографією в його Інстаграмі залишилась ця, від 6 квітня 2014-го. На ній він досі ще «той», довоєнний – але вже у «броніку». І підпис:
«З того часу від цього фото нічого не лишилось. Прапор і шарф «Зорі» лишився в офісі. Бронік там же. Офіс лишився в Луганську. Окуляри розбили пізніше на акції «проросійських активістів». Голову поголив перед учебкою в 2015-му. Ує…нську жилетку на сорочку більше не вдягаю. Наївну посмішку змило першим же обстрілом на Донбасі. Та і цей «я» на фото лишився назавжди там. В квітні 2014-го в Луганську».
Наталія Трофімова працювала власкором «України» по Луганській області, коли керівництво затіяло переформатування каналу. Це вона пролобіювала призначення Олександра Махова на свою попередню посаду як уже знаного професіонала. А потім почалась «весна»…
– 2014-й рік – це був рік, коли власкори взагалі не відповідали на питання «Де ти зараз?». Був період, коли ніхто нікому не довіряв, і всі їхали з Луганська, нікого не попереджуючи. Тому що сепаратисти ловили власкорів і садовили «на підвал». Саша – це була єдина людина з мого оточення, кому я могла довіритися і попросити, щоб, коли я буду проїжджати блокпости, то відправлятиму йому повідомлення. «Якщо я довгий період не буду тобі писати – значить, нас немає. Значить, дивись по останньому пункту. Зв’яжися з моїми батьками й передай, що ми пропали в цьому районі». Ось ця довіра до нього – це для мене було найціннішим. І це стало колосальною трагедією, коли ми дізнались, що він загинув. Ось ми, група власкорів – ми всі ридали в різних кутках України. Навіть зараз, скільки вже минуло часу, все одно це відчувається, як трагедія…
Уперше на телебачення його привів Євген Соломін. Сьогодні він працює кореспондентом НТН у Закарпатській області й очолює кафедру журналістики Ужгородського національного університету, а у 2005-му став керівником Головної редакції інформаційних програм Луганського обласного державного телебачення і шукав журналістів зі свіжим, непровінційним поглядом на буття області. Знайшов серед кількох десятків студентів Східноукраїнського університету двох. Одним із них і був Олександр Махов. Потім вони стали друзями й навіть кумами – хрестили дітей один одного.
– Як людина, контактний, комунікабельний, добрий. Заповзятий журналіст. У квітні 22-го року, десь 27-го, я написав йому: «Саня, як ти? Де ти?» Він довго мовчав; потів відповів: «У мене все нормально, проблеми зі зв’язком».
А в травні його вбили. Ясно, що для мене ця звістка стала шоком. Не стало близької людини. Думаю, всі, хто знав Олександра Махова, дуже болісно сприйняли повідомлення про його смерть. Але – я для себе розумію – інакше діяти він і не міг.
…Він, дійсно, інакше діяти не міг. У 2015-му брав участь у боях під Горлівкою – бив ворога як зенітник і кулеметник 57-ї бригади.
У 2017-му літав до Антарктиди. Був єдиним журналістом, який забирав з Ухані українських громадян у лютому 2020-го – і з якими він два тижні просидів у Нових Санжарах, в антиковідному карантині.
І знову пішов воювати у лютому 22-го – і знову щось помінялось в його обличчі: воно майже на всіх фронтових фото усміхнене, іноді просто якесь лагідне – утім, як у багатьох наших фронтовиків.
Тут можна не звертатися за коментарями до сторонніх осіб. Олександр і в чині сержанта залишався кореспондентом, супроводжуючи свої фотографії у соцмережах чимось на зразок мінірепортажів. Ось – перший. 24 лютого:
«Я ветеран і резервіст і я йду на війну. Настав час визвольної війни. Буду битися і вбивати – скільки матиму сил. Служу українському народові!»
А от 25 лютого: «В підрозділах зараз – величезні черги з добровольців, які приїхали поповнити бойові бригади. Я – серед них. Через бої по всій країні багато хто прийняв рішення йти в найближчі доступні бойові бригади. Весь день нам безперестанно видають зброю, набої, одяг і комплектують підрозділи. Людей – тисячі. Вірте в ЗСУ!!!»
5 березня: «Я там, де має бути захисник. На передовій. Разом зі мною найкращі люди цієї держави. Пишаюся бути поруч з ними в одному окопі. В першу ніч – прийняв перший бій. Руки не забули. Ми готові битися і відвойовувати кожен метр української землі».
«Притуляєшся до землі ще сильніше. Намагаєшся рити ногами промерзлу землю, щоб зробити хоч якесь углиблення. Хочеться жити. А кожен маленький пагорбик здається надійним укриттям. Я тепер знаю цей нестерпний звук, коли літак заходить для удару. Смерть – кончена тварюка. Втрачати побратимів, з якими їв один сухпай на двох – важко. Герої – вмирають. Ми помстимося, браття!»
Сержант Олександр Махов, позивний «Журналіст», загинув у бою 4 травня 2022 року під час оборони села Довгеньке біля Ізюма. Посмертно нагороджений орденом «За мужність». Його ім’ям названі вулиці у Києві і в Ізюмі.
На фото наречена загиблого воїна Анастасія відкриває табличку із назвою вулиці Олександра Махова у Києві
В Олександра залишився син Владислав...
Фото: Фейсбук-сторінки Олександра Махова та Анастасії Блищик, Інстаграм Олександра Махова
