"Корові відірвало ногу, вівчарку - на куски..." Як жилося людям і худобі на лінії вогню

Про село Мала Сейдеминуха почули у Калинівсьому -  про те, що там відбувалися вуличні бої, і воно геть зруйноване, як і сусідні Сухий Ставок, Андріївка, Зелений Гай і ще багато інших сіл. 

З усіх відвіданих місць околиці Малої Сейдеминухи і аж до Давидового Броду вражають найбільше. Такої мінної забрудненості полів і сіл, як тут, годі знайти. Вздовж по периметру були окопані окупанти, звідки їх вибивали українські військові… Вогонь вівся настільки щільно, що немає жодного вцілілого дерева у лісосмугах.

Ми заїхали в Сейдеминуху з самого ранку. Село, здавалося, вже мало б повільно просинатися. Але тут майже не лишилося нічого й нікого. Двір у двір, хата в хату зруйновано все до щенту. Уявіть собі здивування, коли бачимо чоловіка, що везе кукурудзянку…

– Де ж ви тут живете, коли все зруйновано? – цікавлюся.

– Ходіть, покажу, – запрошує нас до себе додому.

Чоловіка звати Сергій. Залишався тут з дружиною всю окупацію, у вересні, під час наступу, евакуювалися лиш на якийсь час - і відносно недавно, як і ще 16 мешканців, повернулися жити в рідне село після звільнення.

Під час окупації тут залишалося 50 жителів зі 180. 

Електроенергії в околиці немає вже дев’ять місяців і найближчим часом не очікується. 

– Корів у селі не осталося. Може яких дві. У нас було 70 корів, то почті всіх побило чи на мінах підірвалися. Отам корова валяється, там… Ми ще до всіх не добралися. Чого туди заходить, там міни. Отам як з танка лупануло, прямо з кар’єру… тут є що хочеш.

– Чому ви тут залишилися жити? – запитую.

– А куди мені було їхати? Мене хтось у списки вніс у Тероборону і мене не випускали. Сказали сидіти дома. І я сидів дома, лише корів виводив за город пастися. У село дорогу мені закрили, сказали, щоб даже не мелькав.

У селі днрівці стояли, падли. А там – уже російські війська. Але їх я лише один раз бачив. Вони прийшли звідкись зі степу. Були харашо заряджені.

– Грабували? – запитую.

– Приходили і треба було дать, не даси, самі заберуть. Брали кисляк і всяке таке пожрать. Натомість, бувало, принесуть кіло рису чи щось таке. І треба було брать, бо якщо не брать, скажуть: «харашо живеш, ходи сюда». Бігали по селу коноплі дикі рвали… Але яка там конопля, здичавіла… Всякий зброд тут був.

Підходимо до хати господаря. Подвір’я родина прибрала і руйнування тепер виглядають не такими страшними.

– Ось тут погріб, у якому ми ховалися, – показує на місце, де лишилася тільки яма і кілька цеглин, – тільки ми виїхали, і сюди і влучило у погріб. Кухоньку нашу зруйнувало також. 

Наші стояли у селі Новогреднєве. По прямій це два кілометри від Великої Сейдименухи. Бої тривали з березня, але більш інтенсивні – два місяці. Наші не могли до них підступити. Самольоти підлітали на низькій висоті, відстрілювалися і летіли назад. 

– Хата ваша, бачу, вціліла.., – кажу.

– Та яке вціліла? Снаряд залетів у дах і прямо на горищі розірвався. Вікна були повилітали. Це ми вже хату відремонтували. Ось тут снаряд під землю зайшов, а оце був наш гараж, – показує на геть знищене приміщення.

Моїй корові відірвало ногу. Приїхали зі Снігурівки, дорізали і забрали її за чотири тисячі. 

А цього парня, – показує на бичка, – хлопці з 61-ої бригади відв’язали на волю, щоб не здох. Коли я приїхав додому, знайшов його, він тут блудив. 

Оце я поотмічав червоною лєнточкою снаряди, які в нас на городі стирчать. 

Оце ось підземні залітали. Бункерні, мабуть. Залітали під землю і там був взрив. Оце я нащитав біля своєї хати і батькової 42 прильоти розірваних. 9 нащитав нерозірваних. Ще треба пощитати червоні прапорці, які я понаставляв… 

Оце пасіка моя, а тут вівчарку нашу розірвало на куски. 

Наші зайшли сюди 9 вересня. Заходили через мій двір. Сказали: батя, уходь, бо тут буде пекло. І 14 вересня ми покинули село. Я своїм москвичем по польовій дорозі виїжджав. Солдати наші, коли заходили, то розмінували.

Наші хлопці, коли прийшли, сказали: Дядьку, ми за вами спостерігали півтора тижня, щоб сюди зайти.

-Ходіть за мною , – запрошує на город, встелений нерозірваними боєприпасами. 

– А сюди можна йти?, –  з острахом запитую.

– Та я вже тут ходив. Якщо помрем, то хоч вмєстє.

Сміється. 

– Я уже потєряв був чуство страха… Неділі три нікого з нас у селі не було. Тільки солдати. У селі велися вуличні бої. У мене за хатою стояв БТР…

Річку Інгулець заміновано. Вони літом там приїжджали і мінували. Одному там ноги відірвало. Щоправда, не знаю, чого він там лазив. А туди он – кинули протитанкові міни, бо там можна було переїхати річку вбрід.

– І що тепер будете робити? Село зруйноване... Самі будете в селі жити?, – запитую.

– Та не знаю, пока так. Мене гукають, де жити. Але я тут родився, тут женився, тут, наверноє, і здохну.

Я отут коров виганяв, а звідти танк бив по тому селу. І снаряди прямо над головою літали. Думаєте, хорошо було? Ми за секунду на землю падали.

– Але все одно виводили корів?

– А що мені було робить? Чим їх кормить? Куди я їх міг діть? Оркам отдать?

Ось тут перша ракета була впала і викотився цей шар, – показує на металеву кулю, - і тут у мене була корівка прив’язана. Чую свист-свист-свист і попри мене пролетіла, я впав, моє тіло потерпло, хата підпригнула, шифер з гвоздями повилітав, така взривна волна була.

Коровку відкинуло, ланцюг відірвало, а їй хоть би що. Одна царапина була. Але злякалася була так, що вже і не доїлася. І я не знаю, як зірватися коло корови і не вбить її. 

Та вони стріляли по коровах, коли вони паслися. Бо що, не було видно, що то корова?!

Отак як зайшли вони були в місяці березні, а наші стояли десь коло станції Калініндорф і отак – ті туди, а ті звідти. А ми на лінії вогню. А в самому селі почали битися з дев’ятого вересня. 

– Які у вас тепер очікування? - цікавлюся.

– Та які очікування?! Жив та й добре. Не літає над головою, то й слава Богу! 

 З розмінуванням найбільша проблема. Ото пішло було четверо розміновувати і всі підірвалися. Потім ще троє підірвалося.

– На щось жалієтеся? 

– Та на що мені жалітися? Я живий і все.

– Ви зраділи, коли наші військові прийшли?

– А ви б не зраділи? Вони прийшли до мене пів першого дня. Сиділи ось тут під деревами. Я йшов бджолам підкормку положити на зиму. Вівчарка почала гавкати, думаю, що таке... Дивлюся, хлопці з жовтими лєнточками, махають мені. Я присів.

Запитують, де ті, москалі? Хоча і на нас тут на півдні кажуть москалі.

Сміється.

– Я не вхожий був по селі, але я знав, де вони були. Но наші були безстрашні! Кажу: та тут на горі сидять, зараз вас побачать. А вони: тут уже їх нема. 

Одного солдата було ранило в мене в саду. Вони тоді пробули до пів десятої вечора і пішли з села. Кажуть: батя, ми зараз не вдержимо. Прийдемо завтра. 

Але вони аж через чотири дня приїхали автобусами вивозити людей. Один автобус пішов і почалися обстріли. І старі люди по років 70 пішки бігли, задихалися, щоб там сісти в автобус...

До нас виходить дружина пана Сергія – Світлана. 

– Знаєте, коли наші хлопці зайшли, я плакала. Вони мені кажуть: мамочко, мовчіть! …Ви собі не уявляєте, як це півгода бачити ті морди…

Нам на прощання дарують баночку херсонського меду: "Це воєнний мед. Зібраний під кулями".

Прощаємось зі змішаними почуттями: як це все могло відбутися з нашими людьми, і як тепер будуть відроджуватися українські села? Надію вселяють ці непафосні, але такі щирі патріоти своєї землі як пан Сергій і його дружина Світлана. 

Оксана Климончук, спеціально для Укрінформу

Фото авторки і Євгена Максюти