Україна вшановує пам'ять загиблих у війні проти росії. Військовослужбовець Олександр Осадко

За словами дружини Ганни, “Сашко записався добровольцем на другий же день війни – бо не міг вчинити інакше. Я не зупиняла – бо теж не могла вчинити інакше. Бо це вибір справжнього Чоловіка. Захисника”.

Він воював на фронті у складі 105-ї окремої бригади територіальної оборони. Згодом служив кулеметником 25-ї окремої повітряно-десантної бригади. А ще писав веселі оповідки, які після його загибелі дружина зібрала у збірку оповідань і новел.

Днями книжка «Жити не можна померти» вийшла у Видавництві Старого Лева. В рецензії видання зазначає, що “економіст за освітою та будівельник за фахом, він ніколи не вважав себе людиною творчою і не надто серйозно ставився до своїх письменницьких спроб. Та ті кілька історій, які устиг створити, свідчать про його неабиякий хист, про витончене почуття гумору, про вміння помічати й майстерно змальовувати деталі, а також обирати персонажами харизматичних сільських мешканців, зображених вправним та влучним словом. А ще автор мав незбагненний дар зазирати в майбутнє, яке постає таким буденним і пророчим з реплік його героїв. Хай у нашій пам’яті Олександр Осадко із 105-ї бригади батальйону А7170 залишиться живим у своєму живому слові”.

Про дар зазирати в майбутнє напередодні виходу книги згадала дружина.

"Ще перед війною я запитала його якось: «Як ти уявляєш собі смерть?». Ми саме сиділи у нашому ду­бовому лісі на Бережанщині: довкола височіли дере­ва, у торбинках було повно зібраних грибів, а в дум­ках – купа планів на довге-щасливе майбутнє.

– Я думаю, коли помру, то опинюся просто тут, у цьому нашому лісі. Тут мене чекатиме батько. Він уже розпалив багаття, а тепер лише підтримує во­гонь. Я підійду, обійму його – і ми довго сидітимемо разом, підкидатимемо хмиз, розмовлятимемо. А потім підемо збирати гриби.

– А я, як же я?!

– А ти прийдеш потім. Усі прийдуть потім, усі збе­руться тут, у нашому дубовому лісі. Біля багаття теплого.

…Сашко загинув у дубовому лісі. У день народжен­ня свого батька, 9 липня. І водномить перенісся з лісу на До­неччині до лісу на Бережанщині. Йому було 46 років”.

Вони так і не встигли станцювати повоєнне танго, про яке мріяли настільки, що Олександр навіть взяв собі такий позивний.

У Тернополі 14 липня Героя провели в останню путь з військовими почестями. Пам'ять про Почесного громадянина міста Тернополя (2022, посмертно) живе в серцях побратимів, дружини, сина та доньки. А ще – в його творчому спадку – яскравому, як його життя.

Фото: 105 окрема бригада територіальної оборони ЗСУ