Рука до серця? То як же цивільним вести себе з військовими
Так багато було теплих слів на день ЗСУ, тут у фб. А мені в той день колега, згадуючи флешмоб «приклади руку до серця - подякуй воїну», задала неочікуване питання - як цивільним вести себе з військовими.
Та по людськи, нормально себе вести) що таке нормально? Це притримати двері в метро людині на милицях, не штовхати на сходах, поступитися місцем в транспорті, пропустити в черзі на нп. Бо коли ти в фб то «молимося, наші котики», коли в реалі - корячишся на одній нозі півгодини, щоб отримати листочок А4 з вч і 20 людей різних вікових груп обох статей воротять від тебе обличчя, аби не зустрічатися поглядом.
Персонально для водіїв - не бібікати і не намагатися об‘їхати впритул на переході, швидше по каші з мокрого снігу не получається, вибачте. Не газувати не переконавшись , що то нещастя вповзло в маршрутку. В деякі з бровки запригнути ще реально, але більшість не залишають варіантів крім як вкинувши в салон милиці, ставати на одне коліно і підтягуватися на поручнях. Не коментувати із смішком « о, нічо так, я думав буде повільніше».
Розуміти, що не дуже добра ідея різко хапати на сходах людину за руку, в той час, як ця рука є продовженням доволі нестабільної точки опори. Завжди можна запитати чи потрібна в даний момент часу якась допомога, і велика тепла вдячність тим, хто питав.
А ще не варто лізти до військових з дурними розмовами, намагаючись розрулити свої внутрішні нестиковки. Якщо так кортить самого себе переконати чому служити мають інші, а не ти, але досягнути гармонії не виходить, варто записатися до профільного спеціаліста з душевних питань.
І знаєте, головне - поводитися чемно і людяно слід незалежно від того у формі людина чи ні. Окрім того, що ми боремося за свободу і життя, варто ще чесно відповісти на питання - яким ми бачимо середовище, де зростатимуть наші діти, де старіють наші батьки, та й нас усіх, хто виживе, не омине старість. Бо після цих двох місяців у Києві особливо страшно стало повернутися калікою. Коли навіть в медичному закладі, де все, як переважно всюди, геть непристосоване не те щоб для колясок, навіть для милиць, тебе не пропускають під‘їхати ближче до корпусу. І начхати, що хєрачить сніг, нереально слизько і попереду куча сходинок, начхати що військові - « у нас тут всім пагано, у нас вєздє война».
Ти розумієш, чому при такій кількості поранених і травмованих, їх майже не видно в громадському транспорті. Бо кілька поїздок це купа нових синців від польотів на плитці/сходах і потреба додати до списка лікарів психіатра. Після всіх цих п‘яних «ви зесеу? А я ось випив гиги», « в Маріупулє всьо нє так как говорят по тєлєвізору, Украіна нє хотєла міра», « Бариги наживаються на війні і відключеннях світла» і інших цінних монологів, адресованих людині, яка фізично не може втікти. А ще неприємно відчувати себе дратуючим моральним випробуванням, коли навіть для того щоб притулитися у куток вагону метро, ти маєш просити когось посунутися, а потім якісь жіночки влаштовують мітинг, аби тобі уступили місце, і на цьому етапі вже хочеться кудись просто щезнути. Так не завжди, але доволі часто.
Колись на інтерв‘ю досить відомий боєць, наразі урядовець, сказав, що не їздить автобусом, бо не може триматися нормально з протезами рук і ніг, а варто йому сісти, то його досить грубо атакують люди, які не роздивилися його руки, а бачать лише молоде чоловіче обличчя.
Говориш з побратимами і починаєш думати, що як трапиться щось геть серйозне, то доведеться переїхати кудись, де інклюзивність і здорова людська взаємодія це про системність, а не про набір епізодів.
Одним словом - будьте уважні один до одного. Будьте людяні. А щодо котиків - котики серед вас не завжди у формі. І у формі не завжди котики.
А ще тут чомусь досі вільно почувають себе симпатики ворога. Ведуть себе нахабно, бо можуть собі це дозволити. Так усюди де їм це дозволяють.
Дуже хотілось би, щоб важливість створення середовища, де можна відновлюватися, куди не страшно повертатися, не страшно народжувати і старіти була усвідомлена. В тому числі тими, в чиїй компетенції впливати на це напряму.
Позивний Мауглі
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
реклама