Церква і її служителі відграють особливу роль у час війни

Українці є прекрасні люди. Я кидаю в кошик у Церкві Святого Андрія у Львові двісті гривень, що рівняється п'ятьом доларам, і збірник питає: «Скільки Вам дати здачі». Це не була ознака бідності, а  радше чемності і культури. А церква виповнена. Правда, це отці Василіяни, тому моляться за Верховного Архиєпископа, а не Патріарха, а за Папу аж чотири рази. 

Все ж таки у неділю святу і ще у час війни треба шукати позитиви.  

І дійсно, церква і її служителі відграють особливу роль у час війни. Менш побожні стають більше побожними, а є випадки, що навіть зовсім безбожники знаходять віру у Бога.

Саме приміщення церкви діє психологічно. Посидіти трохи навіть без служби чи співу надає упокоюваний ефект. Подібно і велику роль відіграють ті, які займаються військовою духовною опікою. У мене зв'язок з багатьма священниками з двох наших традиційних Християнських церков, які виконують функції капеланів. Вони не тільки доносять гуманітарну допомогу, але й оборонну. Священники не сміють брати зброю до рук, але вони роблять майже все інше. 

У нашому народі це не новий момент чи феномен. Колись, оповідала ще моя мати, казали що в українському селі, де був отець патріотом, ціле село було патріотичне. Фактично на протязі віків наше духовенство було душею патріотичного суспільства. Тому і визначні державні постаті були також релігійними опікунами -- Митрополит Андрей Шептицький, Митрополит Василь Липківський, Патріарх Йосиф Сліпий…

У церкві Андрія з афіші я дізнався, що того ж вечора у Львівській філармонії відбувається відзначення 38-ої роковини відходу у вічність Патріарха Йосифа.  Початок програми був у виконані Академічного камерного оркестру  “Віртуози Слова”  з озвученням голосу Патріарха, тобто його Заповіт. Це надало відповідного настрою. Слідувало  дуже змістовне слово про Патріарха отцем Орестом Фрединою. Одначе після того свято забуло про Патріарха.

Дуже часто це діється на наших діаспорних святах. Відмучуємо подію чи людину, а програма, крім початку, немає нічого спільного з тим. Більше половини програми часово складалася з італійської кантати про переживання Матері Божої під Христом у виконанні оркестру і двох солісток.  Здається, гарна релігійна програма, але я прийшов слухати про Патріарха. Хіба це була улюблена кантата Патріарха?  На це хіба зареагувала керівниця заходу кількома палкими патріотичними фразами: «Ми посилаємо цю музику і спів нашим військовим, які нас захищають». Оплески! На кінець молодь Оркестру Львівської духовної семінарії заграла “Ой у лузі”  хоч у програмі була не пісня Січових Стрільців, а гімн  українських націоналістів “Зродились ми великої години». Керівниця подякували всім, тільки забула отцеві дякувати, який, як для мене, виконав найважнішу частину — бо говорив про Патріарха. І так зробили з великого свята ще одну академію. Патріарх Йосиф остався лише згадкою. Дійсно ми подібні в Україні і у діаспорі.

День раніше пішов я до театру Заньковецької. Вистава “Циліндр”  неукраїнського (італійського) автора була спектаклем з постановкою відомого режисера Федора Стригуна. Це ж була комедія. Всі сміялись, розважались. Фактично Стригун зробив чудо, бо сама написана п'єса, на мою думку, слабенька. Повторюється драматургія, бракує розвитку дійових осіб. Але Стригун молодець. Фактично з чогось не дуже вдалого зробив вечір розваги.

До культури треба й зачислити і поведінку населення. Дуже часто при приїзді в Україну я окреслював внутрішньо людей по поведінці: совки або українці. Їх пізнати можна було одразу. Я відчував це також серед військових, до яких я дуже часто підходив та дякував за службу. Вони переважно усміхалися та відповідали, що немає чому дякувати, бо вони тільки захищають свою рідну стріху та більшу сім'ю. Ця репліка ніяк не звучала підготовлено, а з щирого серця. А інколи питали, звідки я, а коли  відповів що з США, вони дякували за допомогу. 

Ось так, через мої очі виглядає прекрасна Україна.  Але треба їй сильно допомагати і сюди, в Україну,  частіше приїжджати. Я виїхав сповнений не тільки надією на перемогу, але й з новою енергією і духовністю. Хіба цього вистачить до наступного приїзду. У міжчасі обіцяю допомагати і других переконувати. Якщо не хочете, тікайте від мене!

Аскольд Лозинський

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства