«На ворі і шапка горить»: природа російського «гуманізму»

«На ворі і шапка горить»: природа російського «гуманізму»

Укрінформ
Становлення нової системи світового порядку протягом першої чверті ХІХ ст., зумовлене поширенням ідеологічних засад Великої французької буржуазної революції та результатами наполеонівських воєн, потягнуло за собою, насамперед, перегляд кордонів великих європейських держав

Якщо в Західній Європі, хай і більшою мірою на рівні декларацій, але стали панувати принципи визнання взаємних кордонів та їхнього визнання, то для Російської імперії такі постулати все ще залишалися чужими. Так, зокрема, ї державницька ідеологія була заснована на ідеї богообраності імператора, відповідно до якої всі рішення та дії правителя заздалегідь були схвалені вищими силами. Відтак, узгодження своєї політики із загальносвітовими цінностями російський керманич не потребував.

У той же час, означені ідеологеми почасти контрастують із офіційною позицією Російської імперії на міжнародній арені в період після Віденського конгресу. Одним із рішень цього форуму було підтвердження існування Священного союзу – антифранцузького об’єднання у складі Австрійської, Прусської та Російської імперій. Будучи змушеними погодитися на такий крок, насамперед, з економічних та стратегічних міркувань, росіяни стали безпосередніми учасниками загальноєвропейських політичних процесів. Зокрема, серед питань, що постали на порядку денному країн Європи по завершенні багаторічних воєнних конфліктів, був і перегляд чинної системи колоніалізму, і Росія також мала брати участь у ньому як член Священного союзу. Одночасно із наполеонівськими війнами, до яких були втягнуті найбільші метрополії того часу (Іспанія, Португалія, Франція, Пруссія), у їхніх володіннях активізувалась антиколоніальна боротьба. З огляду на це, демонтаж та (або) переформатування колоніальних імперій став однією із найбільш нагальних проблем розвитку повоєнної Європи. Якраз-таки в ході їх вирішення російські дипломати здивували світ продемонстрованим «гуманістичним» світоглядом.

Тогочасний російський імператор Олександр І, а також статс-секретарі у закордонних справах І. Каподістрія та К. Нессельроде в офіційних документах поствіденського періоду наголошували на тому, що перебудова європейського колоніалізму мала би здійснюватися відповідно до «принципів права», на засадах «християнської моралі» та «з чистими і доброзичливими намірами». Зусилля всіх великих європейських держав, як стверджували росіяни, мали спрямовуватися на «дотримання і збереження всезагального миру», і саме для цього слід проводити політику «умиротворення колоній». Участь же всіх без винятку країн Європи в урегулюванні колоніальної кризи мала би відбуватись із дотриманням «справедливої взаємності», котра передбачала контроль за межами втручання метрополій у справи колоній з боку третіх сторін із можливістю останніх самим визначати такі межі в довільному порядку.

Звернімо увагу, що саме в цей час Російська імперія завершувала завоювання Казахського ханства, обманним шляхом спонукаючи місцеву еліту до «добровільного приєднання», продовжувала змагатися за контроль над Балканами з Османською імперією та вести кровопролитне завоювання Кавказу – «останньої перлини в короні». При цьому самодержавна влада висловлювала глибоке переконання в тому, що «могутність Росії непокоїть Європу». Незважаючи на відверто експансіоністську спрямованість власної зовнішньої політики, росіяни в окресленому вище «гуманістичному» руслі стверджували, що їхній вплив у врегулюванні статусу колоній значно вищий порівняно із зусиллями всіх європейських країн, разом узятих. Так, за словами І. Каподістрії, питання щодо приборкання повстань в іспанських колоніях мали б вирішуватися «під впливом європейського союзу, а не завдяки виключному впливу Росії». Більше того, урегулювання такого роду проблем називалось не інакше, як «спільною справою» Росії та відповідних метрополій, а «нещасні колонії» були визнані неспроможними самостійно визначати свою долю.

Характеризуючи врегулювання кризи колоніальної системи Іспанії як «умиротворення колоній», російські дипломати декларували необхідність учасників цього процесу діяти «виходячи виключно з принципів права». Разом з тим, за їхнім переконанням, повстання в іспанських колоніях, активна фаза яких розпочалася в 1810–1812 рр., були зумовлені насамперед «втратою поваги» іспанським урядом в очах колоніальної адміністрації. Здійснення політики умиротворення шляхом припинення воєнних дій з боку армії метрополії та оголошення амністії ватажкам і учасникам повстань, як стверджував у бесіді з англійським послом І. Каподістрія, завдасть удару по «престижу монархії», тим самим поглибивши головну причину колоніальної кризи. Ратуючи за «однакові політичні та громадянські права» метрополії та колоній, тим самим критикуючи напоказ економічний визиск іспанської адміністрації, росіяни в жодному разі не допускали права останніх на політичне самовизначення. «Велич іспанської нації», беззаперечний статус населення колоній як іспанських підданих та розповсюдження на них дії іспанського законодавства – головні принципи, на яких мала би базуватися політика «умиротворення» в російській інтерпретації.

Не оминув своєю увагою самодержавний уряд також і територіальних апетитів молодої держави США, котра сама ще не так давно завершила антиколоніальну боротьбу. Із початком боротьби за незалежність європейських колоній у Латинській Америці уряд Сполучених Штатів став будувати плани щодо розширення території своєї держави на обидва американських континенти. Саме ця позиція була відображена у відомій «доктрині Монро» 1823 р., котра проголошувала США «захисником» усіх колишніх колоній від зазіхань з боку їхніх метрополій. Оцінюючи описану ситуацію, російський дипломат П. Полетика в листі до І. Каподістрії писав, що така політика американського уряду «перебуває поза рамками охоронної системи», маючи на увазі вибудувану в Європі «політику умиротворення». Тут-таки констатується «шкідливість» демократичного режиму, котрий запанував у першій республіці сучасного типу та нібито зумовив формування загарбницького курсу політики держави задля утвердження авторитету в очах населення, а також задоволення запитів «усеосяжної та честолюбної громадської думки». Доволі дивними виглядають такі оцінки у викладенні представника Російської імперії, де скликані імператрицею Катериною ІІ в 1767 р. Установчі збори були подібними до органу представницької демократії лише за своїм колегіальним складом, а будь-які інші зразки народовладдя цій державі не були відомі.

ОСЬ ТАКА ЦІНА РОСІЙСЬКОЇ ДИПЛОМАТІЇ!

Національна академія СБУ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-