Наталія Воронович, мати полоненого: Син із 16 років мріяв потрапити в «Азов»

Укрінформ продовжує серію інтерв’ю із мамами загиблих та полонених бійців полку «Азов».

Про те, як зростали та приходили в підрозділ найжертовніші сини Маріуполя, ви можете почитати тут і тут.

Про те, як найперспективніші студенти-кияни міняли свою синекуру, облаштовану столичну домівку та майбутнє вченого чи політика на базу «Азова», ви можете прочитати тут.

А ця історія - про одного з наймолодших бійців полку з Хмельниччини. Дитину Поділля, яку кожна людина у віці сорок плюс могла б назвати своєю. Про 21-річного Іллю Вороновича розказують його мама Наталія та сестра Софія. 

- Мам, якщо що, тобі все про мене розкажуть, тобі повідомлять, - на цей момент він уже був у «Азовсталі».

- Іллюшик, - кажу я, - я не хочу чути і думати про «якщо що». Ти повернешся. Але скажи мені вже зараз про себе все, чого не казав раніше.  Який твій позивний?

- Архонт. Це з давньогрецької - князь.

- Ти поїв? - запитую.

- Поїв, - каже, - лягаємо спати.

Потім за кілька днів ми побачили кадри екстракції і дізналися, що він, поранений, у полоні.

Сьогодні, коли ми вишукуємо інформацію про полонених дітей з російських пабліків, бачимо, як їх намагаються представити росіяни - "звірі чи нацисти, які намагалися збудувати державу для себе". А я бачу іншу картину. Сором’язливого, мовчазного хлопця, який ні в чому мені не відмовляє і дуже дбає про сестру. У початковій школі він завжди був слухняний, вони там навіть вишивали бісером. Потім бачу, як він зростає, допомагає мені по господарству (я вже десять років виховую їх сама), рубає дрова, смажить чебуреки… Пригадую, як плавно роботу прибити-прикрутити перебирав на себе.

А взагалі його головним захопленням було - складати пазли.  З того, що видавало у ньому воїна, була його  пристрасть до постійних фізичних вправ. Ми жили в невеличкому містечку Славута. І у хлопців був свій майданчик, де були спортивні снаряди. Коли він казав: йду на турнік, то я розуміла, що йде займатися з хлопцями. Турнік, футбол, велосипед плюс шахи — це те, що було поза школою.  Азовці не все розказували мамам, але любляча мама ніколи б не пропустила, якби її син набув жорстокості і якби так кардинально змінився. Вони - воїни, які дбають про свою домівку та батьківщину, а не звірі, якими їх хочуть показати.

- Я від самого раннього дитинства почувалася привілейованою молодшою сестрою, - розповідає чотирнадцятирічна Софійка, - Іллюшик водив мене до школи, носив мій портфель до школи, коли я щось забувала на урок, міг донести в клас. З бабусею ми збирали в лісі гриби, а з ним удвох гуляли серед смерек та збирали шишки. Ще біля  нашого будинку був пісок, ми будували палаци з піску. Ще бавилися у схованки, а деколи удвох складали пазли. Потім він подорослішав, вже більше любив з хлопцями тусити. Але він наче завжди тримав руку у мене на пульсі.

- Після війни 2015 року почали поширюватися відомості про «Азов». Ілля вже вчився у лісотехнічному технікумі,  - знову розповідає Наталія. - Йому було шістнадцять років.  І там на турніках від когось зі старших хлопців він почув про «Азов». Мовляв, там підготовка. Єдність. Всі стоять один за одного. Він мені сказав: «Мам, я піду в полк «Азов».

Я йому: “Іллюшик, а що то за полк?”. Він: «Мам, ну, почитай в Інтернеті, довго розповідати». Я почитала, переглянула всі відео, віддала належне їхній підготовці, але протягом двох років відмовляла його туди йти. Я люблю свою країну і вважаю її найкращою, але запитайте у  будь-якої мами, чи ви хотіли б віддати сина у місце найбільших небезпек? А «Азов» саме для цього.

Я умовляла, нагадувала, що він любив читати про походження світу, радила археологію, але він стояв на своєму. Продумав план.

Йому як студенту училища давали відстрочку від армії. Але він заявив: “Я переконаю призовну комісію і все одно піду в армію, бо це шлях до «Азова»”.

Восени він пішов служити у Нацгвардію, на Вінниччину, у Калинівці служив. Пів року прослужив,  потім перевівся на контракт, а у травні прийшов у відпустку, побув кілька днів зі мною і сказав: мам, я до Маріуполя, хочу знайти «Азов». Поїхав до Маріуполя, знайшов там їхню частину і в серпні 2021 року був уже в «Азові». Він проходив курс молодого бійця, дуже радів, коли складав кожний етап. Там пробіг крос, там склав медицину, там ще один етап, багато людей вибувало під час тих іспитів.

Я кажу з надією:

- Сина, може й ти не пройдеш?

Він:

- Мамо, я все складу.

Кажу:

- Сина, а може краще у військовий виш?

Він:

- Може, але спочатку в «Азов».

І так задоволено скидав мені фото з тих вишколів. Пам’ятаю, як щасливий пише: мам, форму дали, я вже остаточно азовець. У січні їх почали частіше вивозити на полігон.

Я завжди намагалася розпитати його про справи.

А він:

- Мам, це все таємниці. Я нічого не можу казати.

Але перед війною каже: «Мам, може бути війна». Я якось відмахнулася від цього.

А далі війна, і дзвінки та відомості стали розкішшю.

Але він щоразу казав: “Ми там само, на базі”. Про «Азовсталь» я дізналася з медіа.

Він втратив телефон. Тож мені спершу писали хлопці, а потім він дзвонив.

- Коли ми взнали, що Іллюшик в «Азовсталі», постійно молилися, - каже Софійка, - я навіть ні хвилини не сумнівалася і не сумніваюся, що все буде добре. Це ж мій брат, гарний, розумний, який подобався дівчатам. Із ним нічого поганого не може статися. Мені здається, що коли ми думаємо про нього, то ми зміцнюємо його. Я згадую, як ми нашкодили, більше я була винувата, нас обох поставили в куток. Він мене не здав, що то я була винна. Пригадую, як він почав займатися і постійно мотивував мене, щоб я виходила з ним на турнік. Казав, Софійка, дівчатам теж потрібні і сила, і стійкість, і здоров’я. Ми у дворі теж облаштували турнік та спортивні снаряди.  Я з ним часто займалася, зараз пропускаю.

- Він, коли виходив із «Азовсталі», у нього була зламана рука, пошкоджене коліно, оскольчасті поранення ніг та сідниць, - знову ділиться Наталія. - У списках полонених я побачила, що він радіозв’язківець із керування гаубичною технікою. Потім я дізналася про вибух у Оленівці, де він був. Миттєво приїхала до України. Я зараз за кордоном працюю і чекаю на операцію на очі. Коли зроблю, повернуся в Україну, бо я медсестра. Я мрію підписати контракт і працювати у шпиталі з нашими хлопцями. Я працювала двадцять років у реанімації і вже марю цією роботою, але мушу «зробити» очі. Але після Оленівки я миттєво прилетіла.  І дізнаюся, що він живий, але знову поранений. Якийсь час він перебував у шпиталі в Донецьку... 8 червня  подзвонив до моєї сестри. Це був мій День народження, просив привітати, сказав, що живий. Він завжди був стриманий, але зараз у ньому більше м’якості, більше болю, більше надії. І ми живемо цією надією.  Я бачу по фото, як він схуд. Знаєте, що роблять мами азовців зараз? Вони роздруковують стоп-кадри останніх російських фільмів про “поганих” азовців. Дивляться на зняте з відео фото, цілують це фото і кажуть: синочок, потерпи ще трохи.

Лана Самохвалова, Київ