Європейська цивілізація і російська історія: прямі (не) перетинаються

Європейська цивілізація і російська історія: прямі (не) перетинаються

Укрінформ
Одним із наріжних каменів російського експансіонізму є концепція «цивілізаційної місії», наявності особливої «євразійської» цивілізації в контексті загальноєвропейської, російський «особливий шлях».

У зв’язку з цим виникає необхідність у з’ясуванні генезису європейської цивілізації загалом для конкретної відповіді на питання про місце російської історії в її загальному контексті.

Аналізуючи витоки етнічної історії Європи, встановлюємо, що в ході формування національного складу регіону склалися відокремлені «вогнища» європейської культури – греко-римське та германське. Ці процеси історики відносять приблизно до VIII ст. до н. е., а їхню консолідацію та єднання у спільну цивілізацію – до V ст. н. е., коли припинила своє існування Західна Римська імперія і розпочалося Велике переселення народів. У той же час, такі хронологічні межі видаються доволі умовними, оскільки об’єднавчі фактори мали місце від самого початку етногенезу на континенті. Саме вони і підтверджують те, що  єднання європейських народів – це необхідна історична закономірність, а не прояв ситуативної співпраці між ними. Очевидно, що в цьому випадку народ розглядається не як політичний суб’єкт, рис якого він набуде на тлі досягнень Великої Французької буржуазної революції наприкінці XVIII ст., а як етнічна спільнота. Проте між зазначеними аспектами розуміння категорії народу існують діалектичні взаємозв’язки і взаємна обумовленість.

У ІІ тис. до н. е. на територію Європи стали поширювати вплив так звані «східні високі культури», носії яких населяли територію сучасного Близького Сходу та Середньої Азії. З огляду на порівняно більш сприятливі природно-географічні умови на цих землях, їхнє населення оволоділо значно ширшим арсеналом засобів та способів для обробки природних матеріалів в умовах бронзового віку. Проникнення та поширення цих культур у сучасну Європу відбувалося через її південно-східні кордони: Іберійський півострів, Балкани та Закарпаття. Наслідком цих процесів стало формування власних культур (аунетицерської, курганної, полів поховальних урн та нордичного кола), які охоплювали ареал від нижньої течії Дунаю і до сучасних західних кордонів Франції та Іспанії. Істотно, що вказані культури охопили майже всю європейську територію, зародившись у Східній Європі та почавши подальше поширення саме з неї. Спільними для названих культур були такі явища, як ієрархічне розшарування суспільства, інтенсивний розвиток торгівлі та торгових зв’язків з іншими поселеннями, споріднені традиції поховань, виробництво посуду та прикрас із дорогоцінних металів та ін. У такий спосіб на європейських теренах починала зароджуватися самобутня культура, у тому числі й політична: правитель не прирівнювався до божества, як це вже було на той час у розвинених країнах Сходу (зокрема, Месопотамії), але все ж управлінська верхівка була чітко відокремленою в суспільстві.

Із переходом до залізного віку в Європі в першій чверті І тис. до н. е. сформувалася гальштатська культура з ареалом поширення від сучасної Хорватії до Північної Іспанії. Розвинувшись із культури полів поховальних урн, вона охопила ті племінні центри, населення яких зосереджувалося на видобуванні солі. Нові залізні знаряддя праці, відкривши можливості для видобутку природних мінералів, сприяли завдяки цьому формуванню нових торгівельно-економічних центрів із власною сировинною базою. Серед їхнього населення чітко виділялися такі прошарки, як селяни, ремісники та торгівці, що свідчило про рівномірну ліквідацію залишків ознак первіснообщинного ладу в усій Європі. Поряд із цим, артефакти матеріальної культури (насамперед, залізна зброя) також були свідченням спорідненості протидержавного ладу на європейській території. Відтак, гальштатська культура поєднала поселення, що охоплювали практично всю територію сучасної Європи, причому як Західної, так і Східної. Саме за часів її поширення почалося становлення єдиного соціокультурного простору як основи для формування середовищ («вогнищ») поширення європейської цивілізації та для подальшої політики єднання етносів за часів Великого переселення народів.

Історіографія знає також інші фактори, які свідчать про спільне походження європейських етносів. Одним із них є спільне індоєвропейське походження, котре наразі відображається у спорідненості мов відповідних народів. Не пізніше першої половини ІІ тис. до н. е. індоєвропейські племена почали розселятись на території Центральної та Східної Європи, мігрувавши зі степів Поволжя та Північного Причорномор’я. Як вважають дослідники, саме на цій території сформувалися ті діалектні спільноти, мови яких згодом поширилися на європейських теренах. При цьому, відкритим залишається питання щодо співвіднесення цієї території з ареалом зародження племен індоєвропейської спільноти. Загалом же племенами, поєднаними під назвою індоєвропейських, населялися землі від крайнього заходу Європи і аж до півострова Індостан (звідси й етимологія назви цієї групи племен). Усі вони, незважаючи на різні місця зародження, активно займалися землеробством, одомашнювали диких тварин і мали високорозвинене військо. Серед членів суспільства чітко виокремлювалися прошарки царів (жерців), воїнів та общинників. Такий поділ, базований на ідеях давньоіндійського трактату «Ригведа», передбачав, що кожен із названих прошарків уособлював відповідно владу, силу та родючість.

Найбільш відчутного впливу, за даними сучасної історіографії, європейська цивілізація зазнала з боку кельтів. Їхні племена з’явилися на території Європи близько середини V ст. до н. е., зайшовши за кількома напрямами як із боку Середземного моря, так і з боку Дунаю. Розселившись на європейському суходолі, кельти зайняли території від східних Альп до Атлантики, Піренейського півострова та Британських островів. Їхній вплив був відчутним на всій території Європи та Передньої Азії. Із цього очевидно також те, що саме кельти сприяли поширенню традицій континентального соціокультурного середовища на територію острова Велика Британія. Кельти межували із представниками греко-римської та германської цивілізацій і, будучи завойованими останніми, сприяли їхньому уподібненню шляхом сприйняття схожих традицій політичної, релігійної та інших напрямів культури. Цивілізації античного світу сприймали від завойованих народів найкращі досягнення, і підкорені кельти не стали винятком із цього правила.

Звичаї кельтських племен, які дійшли до наших днів, зберегли доволі детальні відомості щодо організації владних структур у кельтів та їхнього функціонування. Так, правителі (царі та племінні вожді) були виборними і щорічно переобиралися на загальних зборах племені. Спиралися вони на бюрократичний апарат, який складався із великих землевласників. На період війни цар виконував функції верховного воєначальника. У мирний час він мав двох помічників, один із яких відповідав за організацію війська та підтримання його у стані бойової готовності, а інший – за управління на місцях та підтримання належного правопорядку. Судочинство здійснювали вже не жерці, а місцеві вожді, які також посідали відповідні щаблі у воєнній ієрархії. Причому карали кельтів лише за ті дії, які вони вчиняли на території проживання племені. Будь-яке рішення вождя завжди вважалось істинним і не підлягало перегляду, а у випадку, якщо загальні збори племені не підтримували його, це вважалося саботажем і тягнуло за собою невідворотне покарання. За цим звичаєм підлягали відповідальності також і окремі особи, не згодні з рішенням вождя, і каралися вони як за зраду або дезертирство. Судочинство здійснювалося вождями виключно в межах своїх племен, за чим слідкував один із згаданих вище помічників царя. Разом з тим, цар не втручався у здійснення судочинства особисто.

Описана система організації влади в кельтів була більш розвиненою порівняно з тими, які сформувались у східних суспільствах. Загальні збори племені хоч і обмежено, але брали участь в управлінській діяльності. Воєнна система організації суспільства була характерною як, наприклад, у царський період історії Давнього Риму, так і в Давньоруській державі та суміжних із нею східноєвропейських царствах. Таку ж систему запозичили і франки, розвинувши на основі неї інші, більш досконалі. Формування земельної аристократії з числа вірних цареві воїнів також стало характерним для держав на теренах усієї Європи. Общинна форма організації влади та господарства, видозмінена відповідно до місцевих умов, домінувала на всьому європейському континенті протягом багатьох століть. Спекуляція російських істориків на темі Давньоруської держави як єдиної «колиски братніх народів» розбивається об беззаперечний факт появи бодай яких-небудь проявів державності на території московії лише не раніше середини ХІІ ст.

РОСІЯНИ, ТО НА ЯКІЙ СТАДІЇ ІСТОРІЇ ВИ СТАЛИ ЄВРОПЕЙЦЯМИ?

Національна академія СБУ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-