«Третій Рим»: хрест із краплями крові

«Третій Рим»: хрест із краплями крові

Укрінформ
На тлі відкритого вторгнення путінського режиму до України на його підтримку доволі сильно активізувалися діячі російської православної церкви – від вищого кліру до нижчого.

Принагідно слід звернути увагу на те, що в усі часи існування російської державності православ’я було одним з ідеологічних стовпів її існування, зокрема й інструментом реалізації експансіоністських цілей. Так, не стала винятком із цього сумнозвісного правила і «спеціальна операція» в Україні. Як і чому православна ідеологія вплетена в російський державний організм – спробуємо розібратися в пропонованій розвідці.

Як свідчить історія, роль доволі дієвого інструмента русифікації повсякчас виконувало в руках московського царату православ’я. Так, класик вітчизняної історичної науки Д. Дорошенко свого часу писав, що Росія систематично здійснювала напади на східнослов’янські землі «під претекстом заступництва за християн», прямо вказуючи на брехливість висловлюваних Росією намірів щодо її зовнішньополітичних векторів. Падіння у 1453 р. Візантійської імперії внаслідок захоплення османами і, відповідно, нівелювання ролі Константинополя як православного релігійного центру відкрили простір іншим державам (зокрема, Московському царству) для боротьби за цей статус і його маніпулятивного використання. Втім, позаяк ослаблення Візантії почалося ще від середини ХІІІ ст., то московські князі, починаючи з Івана ІІІ, одруженого із племінницею візантійського імператора Софією Палеолог, стали іменуватися «государями всія Русі» та позиціонувати себе нібито як правонаступники візантійських і римських імператорів. Московська церква розірвала всі відносини з константинопольським патріархом, проте самостійного авторитету здобути не змогла. Серед православного кліру поширювався задум про «відвоювання» Константинополя в якості резиденції нового православного імператора, однак уже невдовзі його було визнано утопічним. Тому Москва поставила перед собою завдання знайти власного імператора, який за своєю величчю зрівнявся б із візантійським.

Так почала зароджуватися концепція «Москва – Третій Рим», яка викривлено відображала середньовічні вчення про відродження Західної Римської імперії часів її найвищого розквіту, а також виходила із тієї національно-релігійної замкненості московського суспільства, що склалася на противагу «єретичному» Заходу. За висловом митрополита Зосима, московський цар Іван ІІІ мав би стати «новим імператором Константином нового Константинополя – Москви». Вважається, що в систематизованому вигляді цю концепцію виклав служитель Псковського монастиря Філофей у 1523–1524 рр. У своїх посланнях до пастви він висловлював думку про рівність у статусі московського князя і константинопольського патріарха, узагальнивши всі попередньо вироблені елементи ідеології «третього Риму». До них, зокрема, належали такі: існування самостійного (тобто московського) відгалуження православної церкви, для подальшого ефективного існування якого потрібен був імператор; наявність царя, котрий мав родинні зв’язки з останнім візантійським імператором; остаточна сформованість претензій Московського царства на панування над усіма колишніми землями Давньоруської держави, концепція Москви як «матері міст руських». Розглядаючи створення в Москві самостійної православної церкви, місцеві урядовці у властивій для себе манері не брали до уваги при цьому чинного канонічного порядку, що передбачав вирішення такого роду питань. Московський правитель (тепер уже цар, а не князь) вважався на противагу константинопольському патріарху та Папі римському єдиним істинним церковним ієрархом, а визнав себе таким фактично він сам. Слід звернути увагу, що сама назва правителя «цар» утворена від біблійного поняття «кесар», тим самим підтверджуючи його богообраність і по суті освячуючи всі його наміри, у тому числі експансіоністські.

Саме Філофей виступив своєрідним ідеологом, поєднавши ці всі складники в єдину концепцію. У посланні до московського царя Василя ІІІ, який завершив захоплення всіх давньоруських земель, він писав: «...усі імперії християнського світу об’єднаються у твоїй. Бо два Рими впали, Третій існує, а четвертого не буде». Статус московського царя визначався не інакше як верховного владики для всіх християн світу, якому вони мали беззастережно підкорятися. Декларуючи відновлення візантійської монархії у своїй особі, московський цар насправді висував претензію на світове панування, оскільки більша частина світу на той час сповідувала саме християнське віровчення. По суті візантійські традиції було використано Москвою для втілення власних інтересів, і в подальшому ними ж прикривалося здійснення політики, яка в історії здобула назву «блискавичної експансії». Подібно до того, як у Західній Європі папський престол за рахунок католицької віри єднав усі країни в такій собі квазідержаві, московський монарх використовував із такою ж метою православ’я. Варто зазначити, що загалом чернецтво Псковського монастиря було опозиційним щодо політичного курсу московської влади. Однак Філофей, розробивши охарактеризовану вище концепцію, доволі швидко від рядового монаха дослужився до ігумена монастиря з усіма пов’язаними з цим матеріальними вигодами. Це додатково доводить якнайважливішу роль православ’я в форматі розробленої ним ідеологічної конструкції «Москва – Третій Рим» для забезпечення експансіоністської політики царату.

Окупувавши територію Візантії, османи створили власну державу – Османську імперію, – яка взяла під свій контроль усі завойовані візантійськими імператорами території. За таких умов Московське князівство (а потім і царство) здобуло вигідні можливості для позиціонування себе в якості рятівника «єдиновірних» народів. Проголосивши на цій хвилі власний патріархат, Москва стала вважати себе спроможною створювати самочинно митрополії в інших країнах. Разом з тим, у царських указах прямо прописується роль Москви як «рятівника» для балканських народів від «турецького ярма». Цар брав «під захист» єдиновірне населення, мотивуючи, зокрема, цим приводи до воєнних дій проти Османської імперії. Самі ж балканські країни, які набагато раніше від Москви цілком канонічним шляхом створили власні православні єпархії, підлягали ліквідації також і як конкуренти московського царя у статусі безальтернативного владики над усім православним людом.

Разом з тим, до уваги слід брати і численні факти русифікації інших народів, яку ще до початку XVIII ст. здійснювали московські царі. Ще в середині XVII ст. за часів царювання Олексія Михайловича (1645–1676) один із його міністрів визначив завдання Посольського приказу (відомства, за своєю компетенцією подібного до міністерства закордонних справ) як розширення держави в усіх напрямках. Тут ішлося, зокрема, і про розширення дипломатичних зв’язків, і міжнародної торгівлі, і, у тому числі, про суттєве розширення територіальних володінь Московського царства, що, відповідно, тягнуло за собою значне збільшення сфери ідеологічного впливу на населення тих земель, які мали би підлягати підкоренню і подальшому приєднанню до Москви. Загалом нічого нового міністр не сказав, адже практично від самого часу створення Московська держава була завойовницькою за суттю. Однак за доби царя Олексія це висловлювання набувало нового змісту. Йдеться про те, що в Європі в 1648 р. завершилася Тридцятилітня війна (яку ще називають «нульова світова») за переділ іспанської спадщини між провідними державами. Безумовно, що Московське царство, виходячи зі своєї давньої державницької ідеології аж ніяк не могло залишитись осторонь від такого глобального перерозподілу сфер впливу найбільших світових лідерів у Європі.

За наслідками згаданої війни було укладено Мюнстерський та Оснабрюцький договори, об’єднані пізніше в історії під спільною назвою «Вестфальський мир». У цих документах визначалась якісно нова модель дипломатії, світопорядку і міжнародного правопорядку, яка передбачала також і первісні гарантії міжнародної системи безпеки. Основними принципами нового світового ладу, визначеними в цих договорах, були взаємне визнання суб’єктами міжнародних відносин суверенного статусу один одного, рівноправність цих суб’єктів та непорушність їхніх кордонів. Природно, що така система координат не співвідносилась із далекосяжними стратегічними планами московських царів і була для них цілком неприйнятною. Повага до суверенітету та кордонів інших суб’єктів з боку Москви могла бути виявлена тільки за принципом «права сильного». Історичні хроніки, які описують прийом послів московським царем, фіксують цей процес як такий, що був майже повністю подібним до прийняття західноєвропейськими сеньйорами своїх васалів. Зокрема, залежно від важливості для царя відносин із тією чи іншою країною могло доходити навіть до того, що посол біля кордонів держави мав чекати на його рішення щодо того, відбудеться дипломатична аудієнція чи ні. Така показна закритість і вибірковість у зовнішній політиці промовисто демонструвала несприйняття Москвою загальноєвропейської системи цінностей. За таких умов реалізація загарбницьких намірів значно спрощувалась, а тому вказану тезу можна розглядати як один із постулатів російського експансіонізму, який чи не найяскравіше успадкували правонаступники Московського царства і зберігають його у своїй політиці до сьогодні.

За таких умов доводиться констатувати, що Москва повністю протиставляла себе загальноприйнятій світовій системі міжнародного правопорядку, мотивуючи це тим, що московський цар є посланником Бога і підкоряється лише йому. Саме в цей час на офіційному рівні в якості єдиної державницької ідеології на всі подальші періоди було закладено основи експансіоністських традицій Московії, а потім і Росії. «Росія повинна наступати, повинна своєю непереборною інерцією чавити все, що стоїть на її шляху», – таку влучну характеристику ідеологічному підґрунтю російського експансіонізму надав Д. Адамс – американський письменник початку ХХ ст. Протиставлення Заходу, протиставлення себе всьому світу, загальному порядку – це те, що відрізняло російську зовнішню політику в усі часи. За рахунок цього досягалась і непереборність, адже жодні політичні важелі впливу на агресора не діяли і не діють. Завоювання як сенс існування – так можна визначити основну суть державницької ідеології московських царів. Населенню всіма можливими засобами нав’язувалася думка, що держава з усіх боків оточена ворогами, а цар є втіленням захисту від них. Тому всі завоювання трактувались як захист кордонів держави, як усунення вогнищ потенційних загроз її безпечному існуванню, що, безперечно, було священним обов’язком для всіх російських підданих. Воля царя, прирівняна до волі Бога, ніякому осуду підлягати не могла.

ШЛЯХ «ТРЕТЬОГО РИМУ» – АБО ВСЛІД ЗА ПЕРШИМИ ДВОМА, АБО ЗА ВІЙСЬКОВИМ КОРАБЛЕМ. РОСІЯНИ, ВИ МАЄТЕ ПРАВО ВИБОРУ!

Національна академія СБУ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-