41-річний Ілля Шполянський добре відомий у Миколаєві і навіть за його межами. Син священика, до 2014 року мав соціально орієнтований бізнес, займався волонтерством. Коли почалася війна на Сході, віддав власний дім багатодітній сім’ї переселенців із Донеччини. А сам, залишивши родину і трьох власних дітей, пішов добровольцем в АТО.
Після повернення займався активною громадською діяльністю, створив і очолив у Миколаєві «Асоціацію учасників та інвалідів АТО», яка допомагала ветеранам.
У минулому році виїхав з родиною до Німеччини на постійне проживання. Але вже з перших днів російського повномасштабного вторгнення знову повернувся до Миколаєва. Нині він очолює відділення аеророзвідки в одному з підрозділів ЗСУ і займається розробкою розвідувальних та ударних БпЛА.
Сьогодні Ілля є співрозмовником кореспондента Укрінформу.
ІНШОГО РІШЕННЯ, АНІЖ ПОВЕРНУТИСЯ В КРАЇНУ, ДЛЯ МЕНЕ НЕ ІСНУВАЛО
- Повернувшись з війни на Донбасі, ви вели активну громадську діяльність, займалися волонтерством, мали власний бізнес. Аж раптом вирішили покинути Україну і переїхати до Німеччини. Що спонукало до цього?
- Так, ми з однодумцями багато працювали, хотіли щось змінити на краще в нашому місті. Але минув час і я відчув, що вигорів, розчарувався у намаганнях досягти якихось вагомих зрушень в суспільно-політичному житті Миколаєва. Усе продовжувало рухатися за відомою схемою: низи не можуть, верхи не хочуть. Це специфіка провінційного міста з його корупційними кланами, постійним вимиванням активної частини населення, під яке, зрештою, потрапив і я. Це неприємно чути тим, хто тут залишається, але це правда. Я вирішив, що мені простіше буде жити в Німеччині, де для людей моєї категорії були сприятливі умови. Крім того, я дуже хотів, щоб мої діти, а їх у мене троє, отримали якісну освіту, бо вважаю, що тут це неможливо. Так, в Україні є кілька хороших вишів, але навчання там коштує дуже дорого, і оплатити його я не в змозі.
- Ви побули за кордоном дев’ять місяців до того, як почалася війна в Україні. Скільки часу вам знадобилося, щоб прийняти рішення про повернення?
- Ніскільки, це рішення я прийняв з перших хвилин, як дізнався про напад росіян. А в Україну повернувся 4 березня лише через те, що якраз на ці дні у нас був запланований переїзд на нову квартиру. Потрібна була прописка, яку дружина не змогла б зробити сама для дітей, бо необхідні дозволи обох батьків. І от 3 березня я перевіз родину, а на наступний день сів у літак.
- А чому ви повернулися? Адже ви могли там спокійно жити і допомагати Україні здалеку?
- Для мене в цій ситуації іншого рішення не могло бути в принципі.
НАШІ "БИКИ" НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ МАСОВО БОМБИТИМУТЬ ВОРОГІВ
- Розкажіть, чим ви зараз займаєтеся у Миколаєві.
- З початку війни я служив у добровольчому формуванні територіальної громади, зараз - командир відділення аеророзвідки у підрозділі ЗСУ. Крім того, організував благодійний фонд “Герой України”. Він має кілька напрямків діяльності. Одна з них - це гуманітарна допомога населенню. На певних етапах, коли це було необхідно, ми займалися продуктами харчування як для населення, так і для армії, придбали чимало автомобілів, амуніції тощо. Зараз ми реалізуємо масштабний проєкт «Національна лінія відновлення та підтримки». Йдеться про надання консультаційної допомоги громадянам, які постраждали від військової агресії. Також займаємося домедичною підготовкою населення та військовослужбовців.
Загалом з початку війни нашим фондом залучено понад 6 мільйонів гривень благодійних коштів, які ми витратили на різні цілі. За кожну гривню ми публічно звітуємо.
Але зараз займаємося більш складними технологічними речами. Окремий напрямок роботи нашого фонду — підтримка аеророзвідки, бо це потребує великих фінансових затрат. Наразі відділення, де я служу, дуже добре укомплектоване. Я не можу сказати, чим саме, але це хороше сучасне обладнання. У нас високопрофесійний склад пілотів і ми виконуємо дуже важливу роботу.
- Очевидно, йдеться про дрони?
- На даний момент це різноманітні мультікоптери та інші розвідувальні апарати, якими проводимо розвідку для з'ясування місцезнаходження ворога або коригування вогню.
Окрім відділення аеророзвідки, зараз я ще очолив і напрямок розробки та виготовлення ударних БпЛА. І у нас вже є позитивні результати, переходимо до випробувань. Попередні технічні характеристики нашого літального апарату "Бик" такі: дальність в один бік (з урахуванням повернення) до 30 км, вага бойової частини 3 кг, вартість до 3 тисяч доларів. Є можливість швидкого розгортання їх виробництва - до кількох сотень на місяць.
Розробка та виготовлення таких БпЛА дуже дороговартісна річ, непросто було створити і команду, та ми подолали ці виклики. Зараз ведемо одразу 7 проєктів і "Бик" тільки один з них. Тому просимо підтримки небайдужих, щоб вже найближчим часом ці пташки почали масово бомбити тварюк.
- Ви задоволені своєю роботою на цьому напрямку?
- Я перфекціоніст, тому щоб не робив, завжди прагну більшого. Отримую задоволення навіть не від результату, а від самого процесу.
- А чого ви наразі прагнете?
- Хочу, щоб у кожному батальйоні ЗСУ був щонайменше один взвод, а ще краще, рота ударних безпілотних апаратів. Завдяки цьому ми вже за три-шість місяців зможемо звільнити наші окуповані села і міста.
- Це реально?
- Так, це питання організаційної спроможності. Технології є, гроші є, виробництво теж можна організувати як в Україні, так і за її межами - це не принципово.
- Так що заважає?
- Є організаційні проблеми, але ми їх поступово вирішуємо. Може не так швидко, як хотілося б, але це буде, і ми переможемо саме завдяки технологіям. Це очевидно.
- Скільки треба на це все часу?
- Від пів року до року, оптимістичний сценарій звільнення України до Нового року, песимістичний - наступне літо.
КОЛИ ХТОСЬ НІЧОГО НЕ РОБИТЬ ДЛЯ ПЕРЕМОГИ, ЦЕ ДУЖЕ ДИВНО
- Розкажіть про свою волонтерську команду.
- Це приблизно півтора десятка людей. Хтось з них працює на зарплату, хтось просто так. Я міг би хвалити їх, казати, які вони чудові, і це дійсно так. Але, як на мене, якщо люди щось роблять або на фронті, або в тилу, це абсолютно нормальна ситуація на сьогодні. Ось коли ніхто нічого не робить для нашої перемоги, тоді для мене це дуже дивна поведінка.
На жаль, я кардинально не поміняв власної думки про місцеве населення. Сотня буде стояти в кілометровій черзі за гуманітаркою, водночас, знайдеться лише одна-дві людини, які підуть її роздавати. Я не скажу, що в інших містах чи навіть країнах цього немає, є. Просто для нашого регіону це більш притаманне, бо він був глибше асимільований в тоталітарну країну.
Війна ще раз показала, що є меншість - відповідальна і моральна, а є більшість, у якої немає таких якостей. Тому те, що сьогодні відбувається в нашій країні, значною мірою діється саме тому, що таких людей забагато. Якби у нас була критична маса відповідальних, то ми б зробили в Україні такі перетворення, що путін просто б не посмів на нас напасти. Але все ж таки зараз у нас є шанс оновити країну і мати зовсім інший тип суспільства.
- Як вам допомагає місцева влада?
- З керівництвом ОВА стосунки нормальні, хоча завжди хочеться більшого. А ось з міською владою співпраця не склалася. На мою думку, вона недостатньо допомагає військовим. Прифронтове місто не повинне витрачати кошти на озеленення, а лише на нагальні потреби, як то опалення, вивіз сміття, тощо. Все інше має йти на армію. А зараз маємо ситуацію, коли навіть на похорони нашого побратима, відомого в Миколаєві активіста, кіборга Сергія Гусіді, який загинув на фронті, ми скидалися з хлопцями власними коштами.
- Які найбільші цінності під час війни люди передавали війську через ваш благодійний фонд?
- Було різне, наприклад, дорогі автомобілі. Ось недавно передали Інфініті QХ-36. В нинішньому своєму стані він коштує тисяч 40 доларів і, можливо, для армії такий дорогий і не треба. Але сам факт, що людина з ним розлучилася задля нашої перемоги, викликає повагу. Було видно, що чоловік віддає улюблену річ. І такі випадки непоодинокі. Хтось щодня перераховував по тисячі євро і так далі. Мені складно сказати, що для кого зараз найцінніше. Це може бути і щось недороге, але людина віддає його від щирого серця.
- А що особисто для вас сьогодні має найвищу цінність?
- Для мене це час. Навіть здоров’я можна відновити, а ось час не повернеш.
- А чим би зараз ви займалися, якби не війна?
- Кайфував би від життя. Під час перебування у Німеччині мені дуже подобалося вчити мови. Це був період, коли у мене було вдосталь часу для навчання.
- Що з вашим бізнесом?
- Перед від'їздом я повиплачував кредити і продав.
ЖОДНА ЄВРОПЕЙСЬКА АРМІЯ НЕ ОТРИМАЄ ВИЩОЇ ОЦІНКИ, НІЖ НАШІ ЗСУ
- Як би ви оцінили стан справ у нашому війську сьогодні?
- Будучи людиною з високим рівнем критичного мислення, яка спостерігає за тим, що в нас відбувається в армії вже 8 років, я ставлю ЗСУ, як організації, тверду четвірку по п'ятибальній шкалі. І не думаю, що для жодної європейської армії ця оцінка була б вищою.
Я вважаю, що в армії є дві складові: системна і інноваційна. З другою ще є проблеми, а ось перша, на мою думку, функціонує на хорошому рівні. Працює планування, постачання. Я не пам'ятаю ситуації, де б наша техніка простоювала лише тому, що немає пального. Так, є ще проблеми, але загалом все нормально.
- А що, на вашу думку, змінилося у війську за 8 років, відтоді, як ви пішли добровольцем в АТО? Бо, пригадую, ще у 2015 році ви говорили, що наша армія “вже не гола і не боса, і дідівщини там нема”.
- Насамперед, дуже виріс відсоток високомотивованих бійців та офіцерів. Їх значно більше, аніж у 2014 році.
Щодо забезпечення, то зараз ми маємо всього більше в плані озброєння, але нині і виклики більші, масштаби війни інші. Тому це складне питання. Але в цілому, як на мене, все йде досить непогано. Так, дещо можна швидше і дешевше зробити... Але у тому, що ми переможемо, я не маю жодних сумнівів і не допускаю іншого розвитку подій. І це не тому, що я, як і більшість українців, хочу перемоги. Якби я бачив, що у нас є вірогідність військової поразки, то сказав би, що треба боротися до останнього, в партизанах чи будь де. Але сьогодні я не бачу жодних передумов (окрім, правда, застосування ядерної зброї) для просування росіян у глиб України.
- Як би ви оцінили ситуацію на фронті, зокрема, на південному напрямку?
- Російська армія вже не готова наступати, ми поки що теж не зовсім готові. І не тому, що наші війська невмотивовані. З цим якраз все нормально. Але наступ — це великі людські втрати. Тому я не думаю, що ми звільнятимемо південь та інші міста України походним наступом. Це відбудеться, швидше за все, завдяки нашій технологічній перевазі. Наприклад, маючи 100 чи 200 тисяч дронів, що реально, ми можемо докорінно змінити ситуацію на фронті. Зокрема, можна довести психологічний рівень особового складу ворога до такої межі, що він піде сам.
НАМАГАЮСЯ ВИКОНУВАТИ РОБОТУ БЕЗ ПОРУШЕННЯ ВНУТРІШНІХ НОРМ СУМЛІННЯ
- Ви не боїтеся ставити перед собою амбітні цілі і досягаєте їх. Взяти хоча б ту історію з батьком нашого загиблого в АТО героя Олексія Кваші, якому ви повернули вкрадені з банківського рахунку майже 300 тис. грн. Або потреба у коштах на дорогу операцію за кордоном для побратима... Здавалося б, такі суми зібрати за короткий час малореально, але вам це вдавалося. В чому секрет? Це ваші зв'язки, удача, наполегливість чи щось інше?
- Мені приємно це чути, але мушу зізнатися, що я, як людина, яка багато робить в цьому напрямку, маю «синдром самозванця». Це притаманно нашому колу. Так, мені вдається багато чого, бо я намагаюся робити все якісно і максимально морально, не порушуючи жодних внутрішніх норм сумління.
При цьому, я не можу сказати, що я зовсім такий вже невиправний трудоголік. Я знаходжу час поспілкуватися з друзями, випити кави, відпочити тощо. Я проти аскетизму, бо не думаю, що це допоможе нам перемогти.
- Ваш батько, отець Михайло, був відомим в нашому регіоні православним священиком, волонтером. А ви віруюча людина?
- Так, але з початком війни моя віра сильно трансформувалася. Я став відвідувати протестантську церкву, продовжую при цьому інколи ходити у синагогу, православні храми... Я почав думати, навіщо мені якесь конкретне віросповідання, якщо я сам для себе краще розумію, що добре, а що ні, бо мій особистий моральний орієнтир більш точний, ніж, скажімо, Біблія. Адже навіть там є речі, які для мене неприйнятні. А щодо «вічного життя», якщо воно і є, то я не збираюся навмисне заробляти його якимись добрими справами. Я просто роблю те, що вважаю добром і не роблю поганого. Ось і все.
Причому, для мене це не криза віри, я і надалі відвідуватиму ті чи інші храми, але наразі це не означає, що я мушу коригувати свої життєві вчинки, спираючись на релігію.
- З точки зору теології, чому, на вашу думку, саме Україні випало таке жорстоке випробування, як нинішня війна? Ми так завинили перед Всевишнім?
- Я не можу на це відповісти, бо я звичайна людина і не знаю, що відбувається у містичному світі. Можу лише припустити, що це якесь призначення, що випало на нашу долю. А ще це історія про відповідальність кожного з 40 мільйонів українців, які роз’їхалися по світу.
НАС ОЧІКУЄ ЕКОНОМІЧНИЙ БУМ І ЗРОСТАННЯ РІВНЯ ГРОМАДСЬКОЇ СВІДОМОСТІ
- Ви не плануєте йти в політику?
- Ні. Це не тому, що я не сприймаю цю тему. Просто, на мою думку, політика і якість життя - речі несумісні. А я за якісне життя.
- Якою, на ваш погляд, буде Україна після війни?
- Багато хто сподівається, що все буде по-іншому. Але, думаю, що це не зовсім так. Залишиться і корупція, і всі інші негаразди. Але я впевнений, що всього цього буде менше. Натомість, нас очікує економічний бум, а рівень громадської свідомості буде повільно зростати.
- Що порадите українцям, які стомилися від війни?
- Війна - це ще надовго. Тому я всім рекомендую економити свій життєвий ресурс, підтримувати близьких, бути відповідальними і працювати на перемогу. І все буде добре!
Алла Мірошниченко, Миколаїв
Фото Алла Мірошниченко, відео Ілля Шполянський