Per aspera ad astra – три сторіччя героїчного поступу

Минуло три сторіччя, а розклад сил залишився тим, що й був. Як тоді, так і зараз – шалений опір з боку Москви і всебічна підтримка Константинополя. І нарешті історична правда попри всі негаразди перемогла! Ми маємо міцний духовний фундамент – головну і єдину запоруку подальшого переможного шляху як молода перспективна нація, котрій належить майбутнє! Багато імперій зникло саме через розпад духовного фундаменту, який існував під час заснування – приклад Стародавнього Риму дуже красномовний. Нам Всевишній надав унікальний шанс здобути достойне місце у світовій історії – так скористаймося ж ним! Безліч наших славетних земляків поклали життя в ім'я величної мети, а їх сучасні продовжувачі ризикують усім – але священна місія понад усе! Згадаймо ж добрим словом того, хто розпочав боротьбу і став першим у пантеоні героїв – гетьмана Івана Мазепу!

Іван Степанович Мазепа увійшов в історію не лише завдяки тому, що в 1687 р. поклав край часам «Руїни» – найважчого періоду в історії Гетьманщини, – об’єднавши під своєю владою Лівобережну та Правобережну Україну. Одразу після здобуття гетьманської булави він розпочав зміцнювати православну українську церкву, позиції якої суттєво похитнула Берестейська унія 1569 р. про створення греко-католицької церкви, попри потужну протидію патріарха московського Йоакима (1621–1690) – фанатичного, мстивого, жорстокого, за часів каденції якого очолювана ним митрополія вела найактивніший наступ на помісні церкви східнослов’янських народів. Зокрема, одночасно зі знаменитою «Переяславською радою» 1654 р. в москві було проведено церковний собор, для участі в якому залучили представників Сербії, зобов’язавши відтепер правити на батьківщині за московськими книгами для богослужінь. А вже у 1686 році під тиском Йоакима Московському патріархату, проголошеному самочинно в 1448 р. всупереч канонічному порядку, була підпорядкована Київська митрополія, заснована ще в 988 р. за благословенням Константинополя.

Загалом, називаючи православ’я «законом греко-російським», клірики московської церкви стверджували про те, що запорозькі козаки нібито були ніким іншим, як росіянами. Такий «виважений» висновок базувався на тому, що «церква Запорозька не має іншої різниці від нашої [московської], крім її особливого управління». У той же час, московіти асоціювали політичну організацію Гетьманщини із західноєвропейськими католицькими орденами, мотивуючи це тим, що її вище керівництво (як державне, так і церковне) обиралося з власного середовища і не допускало будь-яких зовнішніх втручань у життя суспільства. У сукупності з фактом того, що Правобережна Україна тривалий час перебувала під владою Речі Посполитої, царські чиновники інтерпретували це як прояви «згубного впливу» окатоличення, від якого терміново потрібно було «рятувати» «братній народ». До прикладу, як один із проявів такого впливу називали використання в церковних книгах літер латинського алфавіту і польсько-готичної манери письма. У 1690 р. під егідою Йоакима відбувся московський церковний собор, на якому було постановлено «боронити народ православний від принад латинських», у тому числі тих, які походили від книг, написаних київськими ієрархами. На них накладалися прокляття й анафема «сугуба, тригуба і многогуба». Політичне протистояння московських патріархів із Папою римським, початок якого сягав корінням іще часів самочинного проголошення московитської церкви, було використане як додатковий привід для експансії щодо Гетьманщини.

Активні спроби московії підпорядкувати собі Київську митрополію розпочались одразу ж після підписання гетьманом Богданом Хмельницьким і царем Олексієм Михайловичем знаменитих «Березневих статей» у 1654 р. Зокрема, направляючи різноманітні дари монахам Києво-Печерської Лаври, царат намагався схилити їх на свій бік. На досягнення поставлених цілей загарбникам знадобилося три десятиліття. Склалося так, що в 1685 р. київську митрополичу кафедру обійняв Гедеон Святополк-Четвертинський, який переховувався від уряду Речі Посполитої на території Лівобережної Гетьманщини. У зв’язку з цим він змушений був прийняти пропозицію патріарха Йоакима про підпорядкування Київської митрополії московському патріархату, ризикуючи бути виданим полякам. До слова, сам Йоаким свого часу приймав чернечий постриг у Межигірському монастирі Київської митрополії. Однак це не завадило йому в 1688 р. прийняти цинічне рішення про ставропігію (пряме підпорядкування патріарху) Києво-Печерської Лаври, Полоцького Богоявленського та Межигірського монастирів. Тим самим вони, будучи найбільшими духовними центрами Гетьманської України, виходили зі сфери впливу Київської митрополії. Більше того, окремою грамотою Межигірському монастирю підпорядковувалася церква на Запорозькій Січі. Аби мінімізувати опір з боку місцевого духовенства, у 1689 р. їм було повернено більшість майнових прав.

Йоаким називав українське православ’я неканонічним, усіляко його обмежував та утискав. Цьому царському прислужнику, зокрема, належить таке доволі показове висловлювання: «Я, государ, не знаю ні старої віри, ні нової віри, але що велять начальники, те і готовий творити і слухатися їх в усьому». А восени 1687 року радник Іоакіма, чудовський монах Євфімій оголосив усі богослужбові книги Київської митрополії єретичними, починаючи від Катехізису Петра Могили (одного з найвидатніших митрополитів, а в подальшому – канонізованого святого). Сам же Іоакім відмовився благословити видання «Житій святих», надрукованих в Україні. І.Мазепі доводилося використовувати весь свій вплив на князя В.В.Голіцина (фактичного правителя московського царства за часів міжусобної боротьби спадкоємців царського престолу в 1682–1689 рр.), щоб протидіяти Йоакиму, відстоювати незалежність Української церкви. Так, у січні 1688 року Мазепа домігся від нього підтвердження прав Києво-Печерської лаври на типографію (на той час фантастичне досягнення – порушити монополію Московського патріархату на друк!), а вже у квітні надсилає князю першу надруковану там книгу «Венець Христов». Формально це рішення виглядало як «повернення прав, які існували за польської влади». Однак сам факт скасування порядку формування типографії колегією для керівництва монастирськими справами, яка зовні нагадувала католицьку капітулу, був досить символічним в очах царського уряду. Та навіть попри таке начебто приниження, українці змогли скористатися цією можливістю для розвитку власного книгодрукування, традиції якого були набагато глибшими, аніж у московії, де навіть церковні ієрархи часто-густо були неосвіченими. Багато з них здобували освіту в Києво-Могилянському колегіумі, ліквідації якого потім самі ж і сприяли.

Мазепа видав десятки універсалів, що підтверджували старі дарування православним монастирям і надавали нові, за їх проханнями вони отримували і царські жалувані грамоти. Усі попередні гетьмани, починаючи з Богдана Хмельницького, опікувалися монастирями, але Мазепа робив це на зовсім іншому якісному і кількісному рівні. Київський Братський, Київський Ніколо-Пустинський, Лубенський Мгарський, Київський Златоверхо-Михайлівський, Київський Видубицький, Троїцький Кириллівський, Київський Фроловський, Київський Межигірський – це тільки частина облагодіяних ним монастирів. Цікавий і водночас важливий у нашому контексті факт – мати І.Мазепи Марія Магдалена на протязі тривалого часу – ігуменья Вознесенського дівочого монастиря (м.Київ), розповсюджувала свій вплив і на інші монастирі, мала великий авторитет у церковному середовищі. За кошти Мазепи збудовано багато православних храмів (у яких потім московитські священики розповідали парафіянам про «анафему»!)

Численні факти, що підтверджують величезну роль Івана Степановича у розбудові Української православної церкви, викладені у знаменитій книзі «Мазепа», автором якої є Тетяна Таїрова-Яковлева – російська історикиня, дослідниця України XVI–XVIII ст., докторка історичних наук, професорка кафедри історії народів країн СНД Інституту історії санкт-петербурзького державного університету, організаторка і директорка Центру з вивчення історії України в цьому ж навчальному закладі. За підготовку і видання книги «Мазепа» указом президента України удостоєна Ордену княгині Ольги ІІІ ступеня, а також почесного звання «Берегиня Українського козацтва». Невдовзі після початку кремлівської «спецоперації» в Україні, 8 березня 2022 року Т. Таїрова-Яковлева засудила цю агресію, записавши україномовне відеозвернення із заявою про те, що їй соромно називатися росіянкою. Чітко назвавши путінський режим фашистським, дослідниця спрогнозувала його неминуче падіння. Певна річ, за це вона поплатилася займаними посадами, однак від висловленої позиції не відмовилася. У своїх працях історикиня переконливо довела, що сама постановка питання про «зраду Мазепи» безпідставна, а накладення на нього «анафеми» у 1708 році – суто політична акція, жодних канонічних підстав для цього не було. Петро І просто скористався приводом для усунення з політичної арени авторитетного конкурента – яскравої постаті в особі Мазепи – керівника європейського типу, харизматичного лідера України, що народжувалася. Раніше чи пізніше він би винайшов інший привід. До речі, з тих же міркувань Петро до кінця життя тримав у далекому засланні того ж самого В.В.Голіцина – дуже схожого з Мазепою за рівнем освіти і політичними поглядами.

Після першого зруйнування Запорізької Січі російськими військами в 1709 році запорізькі козаки перейшли під канонічну юрисдикцію Константинопольського патріархату, першими це зробили Мазепа та Пилип Орлик, у якій і перебували до кінця життя.

За 300 років ситуація повторюється – москва протидіє всіма засобами, а Константинопольський патріарх підтримує Україну, та ще й як! Омріяний Томос став реальністю! Але як за часів Мазепи церква потребувала опікування світської влади, так і зараз без потужної підтримки керівника держави мрія багатьох поколінь так і залишилася би мрією – не може церква самотужки подолати спільного тиску лідерів колишньої метрополії і Московського патріархату. Втілити мрію в життя з волі Всевишнього доводиться нашому нинішньому Президенту нашої держави. Можливо, знадобиться багато десятків, а то і сотень років, щоб усвідомити рівень і важливість його особливої місії, як ми зараз розпочинаємо усвідомлювати величність діянь Мазепи попри штучні наклепи радянської та російської історіографії. Дуже складно буває відірватися від буденності та політичної кон’юнктури і оцінити події з точки зору божественних законів. Усі ми знаємо, у якому зрілому віці, немовби раптово, Христос розпочав свою діяльність, дуже мало інформації про його попередній період життя. Пророк Мухаммед майже до 40 років разом із батьком водив каравани, був звичайним купцем, набуваючи досвіду дипломатичної комунікації – і розпочав свою місію, отримавши осяяння від Всевишнього. І таких прикладів в історії достатньо: настає мить – і звичайна, на перший погляд, людина починає виконувати Божественну місію. Навіть Президент країни – Богу видніше, кого обрати! Дуже ймовірно, що це якраз наш випадок. Тому що саме духовність як найголовніший пріоритет – запорука нашого майбутнього і справжніх, а не суто декларованих перемог.

Верховенство божественних законів над людськими – це аксіома. Тому святий обов’язок кожного патріота України, справжнього, а не суто декларованого – зробити свій внесок у розбудову нашої незалежної церкви, зміцнення духовного фундаменту незалежної держави, виконати свою, посильну місію! Приклад у нас є – наш Президент, наші духовні лідери і священнослужителі, які на цьому шляху можуть втратити все, але вони не звертають: така воля Всевишнього!

Національна академія СБУ