Андрій Жолоб відомий в Україні як лідер панк-рок гурту “Бетон”, утім за головною професією він травматолог — до війни працював у звичайній міській лікарні у Львові, навесні мобілізований і зараз працює військовим лікарем у госпіталі. Оперує поранених на фронті військових ЗСУ, супроводжує хлопців у лікуванні після операції перед подальшою медичною евакуацію на наступні етапи. І описує цю роботу у своєрідних щоденниках на своєму Фейсбуці під хештегом #записки_доктора_Жолоба. Андрій говорить, що це дає йому можливість переварити емоції у процесі роботи, а також іншим зрозуміти реальну картину, спробувати відчути те ж, що військові та лікарі у госпіталі. Про це ми поговорили з Андрієм Жолобом в інтерв'ю для Укрінформу. Отож чому поранені військові більше люблять чорний гумор, аніж сентименти, та водночас ставляться до лікарів по-дитячому, як до добрих чарівників, чому методика роботи військових лікарів часом нагадує часи хижого ковіду і як військовим медикам допомагає хеві метал.

Маю справу з тими, хто більше не повернеться до свого підрозділу через травму

- З чого почалися ваші #записки_доктора_Жолоба, що це дає вам наразі та у що може вилитися надалі ця творчість, можливо, в книгу, музику?

- Ці щоденники не були заплановані, воно швидше виникло десь як відображення мого несподіваного входження у військове життя. Нехай воно військово-лікарське, але все одно військова складова тут вагома. Я тому в одній із перших записок і написав, що, напевно, для досвідчених військових медиків то все виглядає смішно, але є багато тих, хто стиснувши губи, досить налякано реагує на це все, тому я вирішив описати внутрішні взаємозв'язки, стосунки, сприйняття звичайним цивільним лікарем нової набутої професії. Медичною мовою кажучи - “ускладнення своєї професії”. Ось так вони виникли, ці записки, я їх не продумую спеціально.

- Тобто, це експромти?

- Так, телефон завжди при мені, і якщо щось сталося, я просто реагую на це постом на своїй сторінці. Як художник, котрий побачив щось і зробив зарисовку, або коли тобі рима прийшла — і мусиш занотувати, аби не забути. Тут те саме. Зафіксована емоція. При тім, я не сумніваюся, що ця емоція доступна усім, це не те, що я щось особливе бачу у своїй роботі військового лікаря. Я просто перепускаю через себе. Деколи від цих подій волосся дибки, але у мене виходить відтворити це для людей так, що й вони це відчувають.

- Це той момент олюднення війни, тобто що війна — не якийсь далекий процес, це біль і здобутки конкретних людей?

- Абсолютно. Тим більше я ще маю справу з тією болючою частиною війни — з тими, хто більше не може навіть після одужання повернутися до свого взводу чи батальйону. Для моїх пацієнтів це насправді дуже важко зрозуміти і прийняти — що їхня військова кар'єра вже закінчилася, бо ніяка комісія після цих поранень більше на війну їх не пустить. Доводиться також і психологічно працювати з пацієнтами. Побіжно. Я розумію, що це велика складова у лікуванні. Тому не соромлюся. Я з ними й в операційній говорю, перед операцією, після.

***

#записки_доктора_Жолоба

“Перев’язую пацієнта, який щойно вийшов з наркозу. Він в такому напівхмарному блаженному стані. 20-річний.

Пацієнт: доктор, не ображайтеся, але у вас такі пальці тонкі, як в музиканта

Я: (ржу) та я трохи музикант

Пацієнт: а борода і татухи, як в байкера

Я: (ше більше ржу) у мене і мотоцикл є

Пацієнт: а в мене…а в мене жінка найкраща в світі

Я: нє, то в мене жінка найкраща в світі

Ржем обидвоє.

Це тотально інакша медицина!

***

- Ви і до війни працювали травматологом у звичайній міській лікарні — чи зараз ваша робота з травмами інша?

- Це тотально інакша медицина! Саме тому ми і проходимо особливі курси-навчання перед безпосередньою роботою в госпіталі. Вчимося, як поводитися з бойовою травмою. Оскільки цивільний лікар узагалі не розуміє, що робити з бойовою травмою, бо механізм отримання осколкового поранення чи вогнепального в побутовому житті - рідкість. А тут на перебіг роботи з пацієнтом впливає багато складових: починаючи від динаміки, швидкості ураження тіла ранячим шматком до того, що рана не обмежується своїм отвором, а відбувається струс навколишніх тканин на молекулярному рівні. Словом, багато специфіки. Нам професори пояснюють, що багато біди сталося через те, що в країні нехтували навчанням цивільних лікарів, і ті лікували військові травми за своєю звичайною цивільною практикою. Наприклад, така банальна річ: осколкову рану не можна зашивати, від слова узагалі. Її треба лікувати відкрито, тому що осколок, поки летить, набирається пилюки, бруду, шматків тканини і все те заносить у рану.

Такої специфіки багато. Спочатку здається, що ти просто втопишся в океані того всього. А потім починаєш все сортувати і сепарувати, і потроху в тебе все виходить.

Що ще вражає у військовій медицині й чого ніколи не бачив у цивільній, — це те, що тут нема конкуренції. У госпіталі працюють усі єдиним механізмом. От, як військовий взвод. Старші, досвідченіші, без жодних проблем усе пояснюють менш досвідченим. Я, коли перший раз прийшов в операційну, сказав, мовляв, колеги, вибачте, зараз ставитиму вам дурні питання, мені відповіли: та не хвилюйтеся, ми не так давно самі такі ж ставили.

- Тобто якщо у цивільній медицині зірка-хірург нізащо не поділиться своїми секретами, то тут — видасть геть усі?

- Так, бо в цивільному житті його секрети — це його гроші, а тут нема фінансової складової, тут ти від пацієнта нічого не заробиш. Тому тут працює дивна нотка, яка нам раніше була незнайома, а потім з’явилася у добровольцях, волонтерах, і вона ж працює тепер у медиків.

- Ви зараз про те, що називають “відчуття ліктя”?

- Так, про “лікоть” і самовідданість. Відданість роботі. Вона тут на такому рівні, що просто капець! Я вам скажу, що якби цей механізм був хоч наполовину присутній у цивільній медицині, в нас у країні вона була б на неймовірно високому рівні! То було би просто безцінно.

***

#записки_доктора_Жолоба

“Вчися, навіть якщо думав, що вмієш багато. Особливо, якщо ти лікар, вчися постійно і безперервно. Вчися, наприклад, на судинному протезі, як виконати судинний шов, бо зараз такий час що нема «не моєї спеціалізації». Вояків мобілізують все більше, відповідно медичного (а особливо лікарського) забезпечення мобілізуватимуть також усе більше. Для військовослужбовців ми, бойові медики-парамедики-фельдшери-медсестри-санітарки-лікарі etc, зараз є трохи надлюдьми. А насправді нам дуже непросто перейти з цивільної медицини у військову, бо своєї специфіки багато. Вчіться тактичної медицини і специфіки бойової травми, дуже вас прошу. Бо роботи попереду ще цілий океан”.

***

Якщо лікар не пропускає через себе кожен випадок пацієнта, то він так собі лікар

- Доктор Жолоб до війни та військовий лікар Жолоб — є між ними різниця?

- Поки що ні, але я не знаю, які ще кольори будуть у мого посттравматичного синдрому, і як психіка реагуватиме на те навантаження, яке доводиться переживати зараз тут. Насправді ти не можеш абстрагуватися. Бо якщо лікар не пропускає через себе випадок пацієнта, то він, ну, так собі лікар.

- Знаєте, я мала нагоду через поранення чоловіка і його перебування в госпіталі відчути, наскільки велике це навантаження на лікарів зараз. Воно грандіозне просто — і при тому, лікарі не відмахуються від пацієнтів, як зазвичай, вони відповідають на всі питання, підходять по кільканадцять разів... Як при такому навантаженні ви ще маєте сили на те, щоб пропускати через себе емоції пацієнтів?

- Мені особисто дуже допомагає мій досвід музиканта та ведучого, це ж теж мої професії, окрім лікарської. Я вмію працювати з людьми. І мені доводилося працювати з дуже різними людьми. Деколи це не клієнти, а страх, а іншим разом надзвичайно легкі люди, які замість тебе самі все зроблять.

З військовими в цьому плані працювати дуже просто: вони до тебе ставляться, як діти до чарівника. Реально: здоровенні великі бородаті мужики, які на тебе реагують, не скажу, що побожно, але з дуже великою довірою. Я розумію, що маю якийсь свій запас тої довіри і його головне не втратити. Без фамільярності. От вони мені розказують на операційному, що бояться уколів. Спокійно кажу: ви бачили страшніше, повірте мені. Ці розмови зближують, і тоді пацієнта набагато легше лікувати.

***

#записки_доктора_Жолоба

“Асистував на операції. Великий бородатий поранений пацієнт злегка застогнав. Анестезіолог спокійно підійшов, скорегував наркоз, погладив бородату щоку військового і якось зовсім по-татівськи сказав: «Чшшшш, тихенько, спи»

***

Після Перемоги у нас буде велика кількість ампутантів у суспільстві, уже треба готуватись

- А от коли чарівнику не вийшло виконати бажання — не вдалося, наприклад, врятувати кінцівку... Що тоді? Це втрата довіри?

- Це ще одне, чим військова медицина відрізняється від цивільної. У цивільному житті прийшов пацієнт - і ти його маєш вилікувати до кінця. А у військовій медицині поранених оперуємо в кілька етапів. За чотири, за п’ять разів. Нема тут такого, що пацієнт думає: раз — і буде готово. Більшість пацієнтів це розуміють і тому не чекають дива від операції. Вони готуються до чергових випробувань і знають, що їхнє одужання — довгий процес.

Знаєте, я зараз думаю про те, що у нас після Перемоги буде неймовірна кількість ампутантів. Велика. Дуже. Їх було багато після Афганістану, але тоді то все ділилося на всі радянські республіки, відтак, не було такого навантаження на одне якесь суспільство. А тепер вони будуть тут усі, в Україні. І в нас наразі Мінсоцполітики ще не проявляє якоїсь активності в напрямку того, щоби готуватися їх реабілітувати. А реабілітація буде важкою — як психологічно, так і фізіологічно.

Поставити людину на протез і разом із тим протезом ввести її далі в соціальне життя, попрацювавши ще й з її посттравматичним синдромом — це є дуже велика робота! За стандартами НАТО реабілітація також є одним з етапів медичної евакуації військових. У нас цього нема. У нас останній етап — це висококваліфікована лікарська допомога, власне, вже оці топові операції, реконструкція. На попередніх етапах, починаючи від поля бою, — ти врятував пацієнта, зупинив кровотечу, стабілізував, передав далі.

Що ще мені подобається у військовій медицині — тут чітко розуміють, кого можна врятувати, а кого, на жаль, ні. І деколи доводиться жертвувати тими, кому все одно не можеш допомогти на користь тих, кому ця допомога врятує життя. Цей відбір, сортування роблять медики на первинному етапі. Це надзвичайно складно.

- Звісно, бо ти робиш вибір: кому жити, а кому ні...

- Власне, якщо пригадуєте, ми як суспільство це проходили не так давно під час епідемії ковіду в Україні. Під час шаленого росту захворюваності лікарям там само доводилося робити вибір, кому давати кисень, а кому ні, бо йому це вже не допоможе. А це сортування — суто винахід військової медицини.

Зараз волонтери збирають на дрони, після війни скидатимемося на протези й реабілітацію

- Щодо реабілітації військових — у разі, якщо в Україні не вистачатиме таких центрів, чи можна розраховувати, що допоможуть європейські країни, США?

- Частково допоможуть, але будьмо реалістами: це ті, кому дуже пощастить. Більшість немедійних звичайних хлопців — таких, які працювали собі вантажником чи будівельником до війни, отримали повістку, пішли на фронт, мали поранення і тепер мусять жити з отакою бідою — великий шанс, що країна про них забуде. На жаль, навіть ті ж Штати пережили це після Афганістану, В'єтнаму, Іраку, хоча вони мають набагато більші можливості, ніж ми.

- Що можна і варто робити в нашому випадку вже зараз?

- От саме на це доведеться збирати волонтерам гроші після Перемоги. Працювати на здорове суспільство.

- Тобто якщо зараз ми скидаємося на дрони чи байрактари, то згодом доведеться скидатися на протези для військових?

- Це нас чекає, так. Українські волонтери показали, що вони можуть хоч шкуру дракона дістати — а тут ця шкура і буде полягати у тому, що допомога реабілітологів, психологів доходитиме до усіх, навіть таких от немедійних військових, які до війни були простими вантажниками чи будівельниками. Насправді реабілітологів у країні багато, але повноцінного великого хорошого центру в нас наразі немає, ну і це дорого, будьмо відвертими.

***

#Записки_доктора_Жолоба

“До пацієнта з пораненням ноги приїхала дружина. Вони гуляють біля госпіталю, взявшись за руки. Пацієнт старається йти бадьоро, але помітно накульгує. У якийсь момент дружина легеньким звичним рухом підстрибує, змінюючи крок. Тепер вони йдуть в ногу, як у звичайному мирному житті. Просто гуляють, взявшись за руки.

Іншим разом до пацієнта з ампутацією руки приїхала сім’я - дружина і син. Виходять з корпусу госпіталю на прогулянку. Жінка завбачливо забігає з боку ампутованої руки, обіймає чоловіка за талію і каже синові: “Візьми тата за руку”.

***

На передовій лікар — це трошки і мамця, і капелан, і психолог

- Зараз говорять про тисячу поранених за день на фронті, наскільки великий потік у вас у госпіталі?

- Тут важко оцінити, бо ми проводимо повторні операції — те, про я казав вище, оперуємо в кілька етапів. Дуже багато є тих, кого вже підготували та привезли до нас. Його потрібно прочистити, промити, підготувати до наступної операції, прооперувати. Періодично поранені поступають, у такі дні складніше, треба продумати, як провести сортування — кого брати на операцію в першу чергу і так далі. У нас є спеціалісти, хто це робить на автоматі — мова про досвідчених лікарів.

Словом, тут у нас одне навантаження. А колеги, які працюють на лінії фронту, кажуть, що вони як мамця для солдатів: сопелька потекла, око почервоніло, вухо заболіло, ногу натер... З тим усім біжать до лікаря. Доктор там і трошки капелан, і трошки психолог. Лікарі зараз не є хіба що комбатантами — більшість із хлопців, з ким я говорю, кажуть, що не беруть зброю до рук, але все інше — на них. Тобто і велика соціальна складова є у навантаженні, окрім відновлювальної та лікувальної.

Щодо мене і навантаження — я зараз напрактиковуюся оперувати. На день робимо до п'яти операцій. Бувають дні, коли проводимо десять — це дуже важко. Переважно це понеділки-вівторки, коли після вихідних поступають хворі, а також плануються на наступні операції хлопці, за якими ти потім спостерігатимеш до кінця тижня, поки їх евакуюють далі. Наприкінці місяця отримаю перерозподіл у частину, ще не знаю куди, очевидно, де більше не вистачатиме рук. Отакий мандрівний спосіб життя.

- Що у цьому процесі найважче: оперувати, супроводжувати в лікуванні чи розмовляти з пацієнтами?

- Найскладніший із психологічних моментів є той, що ти розумієш: можеш недогледіти і не допомогти. Треба бути свідомим, що ти людина і теж можеш робити помилки. Наприклад, десь пропустити якусь кровотечу. Але це здоровий процес, якщо є самокритика. Ти постійно хвилюєшся, що можеш недогледіти, сто разів усе перепровіряєш, тобто тратиш більше сил. Але у мене це і в цивільній медицині було, я за кожного пацієнта дуже переймаюсь.

- Вистачає ресурсу на це?

- Про це у мене треба буде запитати місяців через два.

Вони самі ніби підштовхують: поржи разом зі мною, не роби з мене жертву

- Поранені хлопці не люблять, коли їх жаліють, як ви до них знаходите підхід — щоб і як мамця, і не зобидити водночас?

- Вони насправді дуже поважають в тобі такого “авторитетного пацана зі свого району”. Їм кльово, що я можу з ними поговорити про мотоцикли, про жінку, про якісь прості речі, які знову будуть доступні після перемоги. Про знайомих: “А ти звідки? О, у мене тато має колєґу з твого району!” Тобто абсолютно проста пацаняча розмова дає дуже добрий лікувальний ефект. Хоча більшості хлопців, яких я лікую, 20+, а мені — 40+. Але враження, що між нами нема різниці у віці.

А, ну і вони люблять дещо агресивний чорний гумор. Тобто, приколотися разом з того, мовляв, та, мене тепер жінка з хати викине, нащо я їй без ноги. Тут головне не почати заспокоювати його, типу, “ну що ти, не викине, не думай навіть про таке”. Краще підтримати здоровим чорним гумором.

- От про жарти в таких ситуаціях — з чого жартуєте найчастіше?

- Та зі всього! Особливо з їхніх болячок. Вони самі це починають і ніби підштовхують: поржи разом зі мною, не роби з мене жертву.

Насправді вони дуже сильні, неймовірно сильні! Оці 20-річні хлопці, посічені осколками. Вони просто титани! Своєю готовністю поржати разом із ним над його травмами, болячками ти йому просто даєш підтримку, це ніби як сказати: чувак, ти все правильно зробив!

***

#Записки_доктора_Жолоба

“Пацієнт з прооперованою рукою везе на інвалідному візку пацієнта з ампутованими на рівні стегна ногами. Раптом зупиняється, усміхається і каже:

”Коля, я за сигаретами збігаю, чекай тут і нікуди не йди”.

Обидвоє сміються.

Іншим разом : пацієнт на операційному столі, наркоз ще не вводили. Лежить голий і сміється: «Я вже навіть не соромлюся, що з мене дорослі чоловіки труси знімають».

Вечорами граю для колег наші пісні і “Кому вниз” чи “Мертвого півня”

- Що допомагає самому знайти розраду?

- Чемпіонат американської національної баскетбольної асоціації, зараз ідуть фінали, читаю статистику. Воно мене дуже розслабляє. Іще дивлюся концерти, коли є можливість, вмикаю в YouTube лайви, підспівую. Воно мене теж тримає. От дивився “Paradise Lost” буквально сьогодні зранку — одна із улюблених груп, знаю їхні тексти. А, ще слухаю багато важкої музики: вона забирає погані емоції і дуже добре вибиває непотрібні думки із голови. Хеві-метал мене ціле життя рятує.

- Хтось із ваших пацієнтів у вас впізнав панк-рокера, лідера “Бетону”? Хітяру “По помитому” співали разом?

- Так, впізнають. Дуже мене здивував один хлопець, який підійшов іще на курсах. “О, клас, - каже, - я влітку минулого року з тобою фотографувався на “Zaxidfest”. Уже встиг познайомити усіх своїх курсантів із творчістю нашої групи. Я взяв зі собою гітару і тут проводжу лікбези з українського року — такі вечори творчості, де граю, наприклад, “Кому вниз”. Мене дивує, що купа колег уявлення не мають, хто це такі! Але я не роблю квадратні очі від цього, нє, я просто беру гітару і граю їхні пісні. Розумію, що ми перебільшуємо поширеність української культури, її сприйняття в суспільстві насправді на низькому рівні, це чорна рілля неорана. Коли хлопцям це все відкриваю, вони кажуть: “Та ну, і це все у нас є?!” Я співаю пісні “Мертвого півня”, які ми з юнацтва грали і співали, а люди кажуть: “О, такі слова прикольні!” Втішає, що пісню гурту “Плач Єремії” “Вона” всі знають.

Боже, хлопці, скільки ж ви втратили, і вам то ще відновлювати! Але нічого, після Перемоги ми то все надолужимо!

***

#Записки_доктора_Жолоба

“Зустрів старшого за званням.

Вітаюся, як водиться, «Слава Україні!»

Відповідь (задумано) «Навіки слава!»

От зразу і зрозумів, що людина з Західної України."

***

Пісні треба дочекатися

- Чи дає вам оцей досвід самому потугу для творчості, для свого гурту вже щось написали за цей час?

- Поки що ні. Якось звичка така, що ми нові пісні створювали колективно з Богданом та Олегом (учасники гурту — ред.). Тобто, збиралися в гаражі, грали, розмовляли, це якийсь такий колективний розум, який штрикає один одного голками, і коли один видає фразу, одразу наступна прилітає від іншого.

Але не виключаю, що десь щось до голови мені тут прилетить. Треба дочекатися. Я це не стимулюю.

Це, знаєте, як із пошуком партнера по життю — не треба нікуди спішити, вона сама знайдеться. Ну, або нє. І, значить, так має бути.

Тетяна Когутич, Укрінформ

Фото з архіву Андрія Жолоба