Як рятували Іванківський музей з картинами Марії Примаченко

Як рятували Іванківський музей з картинами Марії Примаченко

Укрінформ
Важливими мають бути і люди, і їх культурні надбання, і засвідчена в світі позиція цивілізованої країни

Перший варіант цієї статті я написав ще в перші дні березня, під час розгулу окупантів у Іванкові. Дізнався про деякі подробиці пожежі, в результаті якої 25 лютого, на другий день війни, повністю згоріло приміщення Іванківського історико-краєзнавчого музею та прибудованого до нього офісу Центру надання адміністративних послуг (ЦНАПу). Тоді не міг не сісти за комп’ютер, аби занотувати отриману інформацію та свої думки з приводу.

Після деокупації нашого краю став особисто з’ясовувати подробиці того, що сталося. І тепер цей текст поєднує в собі і первинний варіант, і вже пізніше записані спогади учасників тих подій.

…Виявляється, в музей поцілив не пілот російського штурмовика, як тоді мені розповідали. Влучив невеликого калібру якийсь запалювальний артилерійський снаряд. І прилетів він з південного боку – від моста перед Іванковом через річку Тетерів. Там 25 лютого вже стояв блок-пост рашистів з БТРами й танком. Чи від нічого робити стріляли по селищу й потрапили в це приміщення, чи свідомо й цілеспрямовано, бо завдання було таке?..

Щодо другого – цілеспрямованого пострілу. Від полонених росфашівських військових, зокрема, пілотів авіації, маємо вдосталь документальних доказів, котрі свідчать про попереднє ретельне визначення їхнім командуванням об’єктів для обстрілів цивільної інфраструктури. Ви тільки пильно придивіться до записів, вилучених у збитого нашими захисниками рашистського повітряного «аса» ( на фото). Перед вильотами вони отримували точні координати цілей, які треба було бомбардувати. У цій записці-пам’ятці зазначені Прибірськ, Іванків, Соснівка, Гостомель. І це лише одноденний «маршрутний лист» пілота збитого у нашому регіоні штурмовика!

Та я хочу повести тут мову не про дії рашистських варварів-убивць, а про різну поведінку саме наших людей – українців.

…Коли загорівся музей, розміщений у селищному парку, до нього збіглося з десяток людей, які проживають поблизу.

Розповідає Анатолій Харитончук ( на знімку – біля вікна, через яке він ще з двома чоловіками залазив у музей):

- Снаряди рвалися кругом. І біля самої річки внизу, і на лузі за нею, і на старому стадіоні. Один, невеликий, розірвався посеред асфальтованої доріжки перед музеєм. А інший влучив у фронтон будівлі з південного боку. Саме звідти й загорілося приміщення. Мій будинок – поруч, отож і кинулися ми з дружиною гасити полум’я. Та воно дуже швидко розгоралося на даху.

Коли підоспіло ще двоє молодих людей (один з них – спортсмен Ігор Ніколаєнко, другого не знаю), ми вирішили виламати решітку на одному з вікон і рятувати експонати. Добре, що зранку 24 лютого, коли стало відомо про початок повномасштабної війни, я за дорученням начальника відділу культури Надії Бірюк зняв зі стіни картини Марії Примаченко і склав їх у великому дерев’яному кадовбі в іншому залі. Тому, коли ми втрьох залізли всередину, то найпершими стали подавати людям, які були надворі, картини Марії Примаченко. А за ними - все, що могли зняти зі стін і вийняти з вітрин…

Чоловікам вдалося врятувати таким чином ще й деякі експонати з історії Іванківського автопідприємства та періоду Чорнобильської катастрофи. А також окремі речі декоративно-вжиткового мистецтва: частину старовинних вишитих рушників та сорочок, деякі бронзові статуетки, ручної вишивки килима тощо.

А потім, коли в залах музею стало перебувати небезпечно – вже могла завалитися стеля, вони встигли таким же способом залізти в прибудоване приміщення ЦНАПу, до якого полум’я тільки підбиралося. Звідти винесли комп’ютери та документи, що були на столах і в шухлядах…

До речі, про Ігоря Ніколаєнка. Багато хто дивувався його мужності ще до цього випадку. Адже з першого дня окупації нашого регіону рашистами хлопець не сидів перелякано вдома, а їздив і ходив, де тільки міг, фіксуючи на відео і в фотографіях наслідки варварства російських нелюдей: пожежі, розбиті й спалені житлові будинки в нашому селищі та найближчих населених пунктах. І все це, поки ще був у Іванкові інтернет, виставляв у соцмережах.

Коли інформація про знищення Іванківського музею поширилась соцмережами, небайдужі до творчості Марії Примаченко українці стали цікавитись, чи врятовані її картини. Й це викликало дуже неоднозначну реакцію деяких людей. Насамперед, як не дивно, - іванківців.

Хто стежив за тими постами, бачив, які розпалились емоції навколо щирого переживання багатьох наших співвітчизників про велике надбання української нації – творчість самобутньої художниці в жанрі так званого наївного мистецтва. Одні обурено писали, не добираючи слів ( цитата): «…тут діти гинуть і людей вбивають, а комусь хочеться знати, що там сталося з якимись там картинами…». Інші в тій чи іншій мірі підтримували цей «гнів». А одна жіночка навіть написала, що намалює після війни ще кращі, а зараз треба піклуватись про людей.

Проте, здається, таке обговорення змусило дуже багатьох замислитись над тим, над чим вони досі не замислювались…

Ось показовий приклад. Дізнавшись про наш згорілий музей, на мене оперативно вийшли журналісти ТСН телеканалу «1+1», а також «Суспільного». Така гірка звістка не могла пройти повз увагу цих всеукраїнських електронних ЗМІ. Двічі за вечір пробував розповісти в прямому ефірі телемарафону «Єдині новини. UA разом» про цю надзвичайну подію. І двічі не давала змоги це зробити оголошувана в Києві повітряна тривога: колеги терміново спускались в укриття, відкладаючи наше спілкування.

А наступного дня, осмисливши ситуацію, я відмовив їм у наданні інформації про долю картин: прийшло усвідомлення, що це дуже великий ризик. Адже рашисти, всебічно й ретельно відстежуючи інформаційні поля, можуть знайти врятовані картини й вони пропадуть для нас назавжди.

Мені також передали ( у нас ще в ті дні працював інтернет) прохання журналістів однієї американської газети: аби розповів про цю сумну історію їхньому виданню. Але, крім попередньо сказаного, вже пропав у той день і мобільний зв’язок.

Все це - яскраві свідчення того, яким різним є ставлення різних людей до питань національної культури і мистецтва, до поціновування їх шедеврів.

Моя думка з цього приводу тверда: для будь-якої нації, а особливо для української, - котра має дуже глибоку історію, багату досягненнями світового рівня, котра буде й надалі існувати тисячоліттями, - важливим повинно бути все. Навіть у таких вкрай екстремальних ситуаціях, як війна.

Важливими мають бути і люди, і їх культурні надбання, і засвідчена в світі позиція цивілізованої країни.

Саме тому ми й незнищенні!..

P.S. Тієї ночі , коли занотовував свої думки за щільно заштореними вікнами, з 23-30 до першої години вже 10 березня над Іванковом ще більше ревли на бриючому польоті винищувачі, а у висоті натужно гули бомбардувальники. Їх було багато, як доти ще ніколи. І літали вони туди-сюди «щільно» – через кожні 2-3 хвилини. В напрямку Києва і назад, повертаючись у недалеку від нас Білорусь. Хіба заснеш при такому?.. Але серце стискалося не від страху перед такою масованою навалою ворога. А більше від жалю: це ж нелюди скидають свій смертоносний вантаж на голови наших бійців та мирних людей!

Скільки їх загинуло тієї ночі? Не хотілося й думати про це: так боляче було на душі…

А вже наступного дня я сформулював, дописуючи цю розповідь (нагадую: дещо уточнену вже після деокупації нашого краю), такі рядки:

«Як ми вже всі переконались, на щось інше, крім як на свої сили – Збройні Сили!, - та ще на малочисельні загони зарубіжних воїнів-добровольців, нам сподіватися не виходить: НАТО не збирається встрявати у війну з путінською расєєю. І небо – найслабшу, на жаль, ділянку нашої оборони -- нам не закривають, і з деякою іншою ефективною допомогою, в тому числі зброєю, зволікають. Не дивно, що гострослови з гіркотою стали розшифровувати цю абревіатуру так: Ніякої Альтернативи, Тільки Обіцянки…

Тому запорука перемоги над агресором, котра обов’язково дістанеться нам, але, на жаль, надзвичайно високою ціною – лише в нас самих.

Боже, вбережи Україну!».

Додавати ще щось до цих слів не буду.

А от з приводу трафаретних зображень ( так ніхто в Іванкові поки що й не знає, хто це зробив), нанесених кимось на вцілілі стіни музею з різних боків скажу таке: їх автор (чи автори) – небайдужі люди. І до мистецтва та історії , і до самого життя – сучасного і майбутнього.

Саме такі свідомі люди із зарубіжних країн, зокрема, з Іспанії, вже обіцяють свою допомогу у відбудові нашого музею.

Проте є сподівання, що допомагатимуть й самі українці. Для адресних благодійних внесків уже відкрито спеціальний рахунок (див. фото).

На знімках: так виглядали експозиції картин Марії Примаченко та інших місцевих художників; обгорілий після пожежі трактор зразка 30-х років минулого століття, автокраном переставлений зі стін музею прямо на подвір’я А. Харитончука; так виглядає тепер музей, зокрема - з висоти пташиного польоту.

Павло Смовж
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-