Скривавлені діти і пологи при свічках: про роботу медиків у Бучі під час окупації

- Ні, на страх ми не мали часу.

- Що для вас було найскладнішим в окупації?

- Бачити скривавлених дітей.

Це уривок історії Інни Комісарової, лікаря-гінеколога з багаторічним досвідом. З 24 лютого її новим досвідом став військовий шпиталь в Бучі, на який перетворилась місцева лікарня під час окупації міста рашистами. “В нас було майже сотня поранених, і більшість з них нам вдалось врятувати. Це найголовніше”,  - розповіла вона. Знаю, нині таких історій по Україні тисячі, бо навряд залишилися українці, до кого б так чи інакше не прийшла війна. Втім, історія лікарки не покидає мої думки вже довго, хоча й дізналася я про неї декілька тижнів тому. Жінка пережила дуже багато і дуже багато, кому допомогла. 

Інна Комісарова разом з колегами буквально жила в лікарні жила з перших днів війни до 12 березня. Потім владі та представникам Червоного Хреста  вдалось домовитися про гуманітарний коридор і евакуювати пологовий будинок в Ворзелі та пацієнтів, які лікувались в лікарні в Бучі.  Їхні жахливі історії облетіли потім увесь світ.  

9-річну Сашуню доставили до лікарні з важким пораненням, за життя дівчинки разом з колегами боровся травматолог Євген Репйов. Врятувати дитину, на щастя, вдалося, але руку вона втратила. Лікарів Саша вразила своєю мужністю — дівчинка навіть не плакала. 

Вдалось врятувати й 7-річну Катрусю з Гостомелю. Уламки ворожого снаряду потрапили їй в голову. Ще в перші дні війни головний лікар лікарні Антон Довгопол звернувся до місцевих жителів-медиків, які не могли дістатися своїх робочих місць в Києві, допомогти тут, в Бучі. Так в місцевій лікарні з'явились педіатр відомої приватної клініки Ольга Свист, співробітник Інституту нейрохірургії Андрій Свист. Саме вони й надали кваліфіковану та своєчасну допомогу Катрусі та іншим хворим, які цього потребували.

Лікувались там і наші військові. Поранення були різні — і важкі, і не дуже. Але, як згадують лікарі, тільки-но хлопцям ставало легше, вони одразу рвались знову на фронт.

Завдяки Інні Валентинівні, а також її колегам Миколі Крестянову, Данилу Лісняку, Костянтину Говалешку, Надії Кох та Галині Калінській в окупованій Бучі з'явився на світ хлопчик Женя.  Вагітна жінка зателефонувала з підвалу і сказала, що має вже народжувати, а за медичними показаннями потрібен кесарів розтин. Їхати в пологовий будинок в Ворзелі було неможливо — навколо точилися бої. Жінка дивом дісталась лікарні в Бучі, в якій не було ні світла, ні води.

Проте лікарі та медсестри призвичаїлись до військово-польових умов. Воду набирали в колодязях, їжу та медикаменти приносили волонтери та небайдужі жителі Бучі.  Боялись лише того, що від ворожих ударів можуть побитися шибки, тому всіма можливими засобами маскували та захищали вікна. А ще терпіли візити окупантів. Як розповідає Інна Валентинівна, рашисти з автоматами ходили по палатах, заглядали в ординаторську, а якщо двері кудись були зачинені, то могли їх і вибити.  Крім того, окупанти чітко окреслили території, по яких лікарі та медсестри могли пересуватися.

До постійних обстрілів працівники лікарні теж призвичаїлись — це не був привід зупиняти роботу. Навчились відрізняти звуки “Граду” від артилерії чи автоматної черги. Єдине, коли чули свист кулі, то на всяк випадок пригинались.

 Ще одні пологи під окупацією відбулись в квартирі при світлі свічок — народилась Аліса. Її появі на світ допомогла сусідка Ірина Язова, яка теж працює в місцевій лікарні лікарем-терапевтом. Але зателефонувати колегам по допомогу Ірина не могла — не було зв'язку. Госпіталізувати жінку теж не було можливо, оскільки  вони жили на вулиці Тарасовській, поруч зі штабом окупантів, де вихід на вулицю означав майже гарантовану смерть. Рашисти стріляли по всіх, кого бачили (там же знайшли тіло без голови — скоріше за все, чоловік просто визирнув у вікно…) 

Служба екстреної медичної допомоги тимчасово базувалась в лікарні в Бучі. У перші дні війни під обстрілами вони ще їздили містом, аби забирати поранених, але потім, це також стало неможливим. До того ж,  одного разу машину обстріляли, і фельдшер отримав осколкове поранення. 

Під обстріл мало не потратила й Інна Валентинівна. В перші дні разом з головним лікарем Антоном Довгополом вони поїхали до пологового передати паливо для генератора та необхідні ліки. Головний лікар був сам за кермом — не хотів когось наражати на небезпеку. По дорозі їх зупинили три танки, дула яких були наставлені у бік їхньої автівки. “Куди їдемо?” - спитали окупанти. “Веземо продукти”, - відповів Антон Довгопол.  Дивом їх відпустили. “Всю дорогу потім ми їхали мовчки”, - розповіла Інна Валентинівна. 

Свої емоції лікар намагається ховати. Лише каже: це було якесь дуже страшне кіно, героєм якого ти раптом опинився”. Хоча саме героєм Інна Валентинівна себе не вважає — каже, просто виконувала свою роботу. “Але побачивши мужність людей, їхню витримку і волю, зараз я вже чітко розумію:  перемога буде за нами. І впевнена, що дуже скоро”. 

При розповідях про ці жахіття вона намагалася ховати емоції. Казала лише: “Це було якесь дуже страшне кіно, героєм якого ти раптом опинився”. Я ж почувши цю історію вперше стримати емоції не могла. Досі болить за 9-річну Сашуню, 7-річну Катрусю, за новонароджену при свічках і під обстрілами Алісу. Наші діти не заслужили цієї війни, як і наші медики та й усі-усі українці. 

Я не була свідком цих страшних подій конкретно під Києвом, але мала робочу поїздку до Бучі одразу по її звільненню від рашистів. На власні очі бачила братські могили, розкидані тіла вбитих українців на вулицях, розбиті будинки та інфраструктуру. Впродовж усієї війни щотижня я 1-2 рази їжджу на території, що постраждали від окупантів і чітко розумію: кожен зруйнований дім, обстріляна лікарня, магазин у який влучила ракета — страшна історія в першу чергу про людей, які там знаходилися під час боїв. Ми обов’язково все відбудуємо. Але на питання, як спокійно жити далі, знаючи про загиблих, травмованих дітей, жінок, чоловіків, літніх людей — поки відповіді не маю. Зараз є лише бажання, щоб історію кожного та кожної знав увесь світ. Щоб світ реально усвідомлював рівень страждань наших людей, щоб знав про незламність нашої нації. А росії ми не простимо ніколи. І ті, хто прийшов на наші землі війною, обов’язково відповідатимуть за скоєне.

Олена Шуляк

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства