Про те, як життя перемогло, перемагає, переможе

Про те, як життя перемогло, перемагає, переможе

Укрінформ
14 травня, в День пам’яті українських Праведників світу, розповідаємо історію, якій уже 80 років, яка втілилась у сьогоденні і яка знову закінчиться розгромом нацизму

Нинішня – новітня війна в Україні заступила, наче гора, ту, давню вже Велику війну – Другу світову. З її жахіттями. Жертвами. Катами. Зрадниками. Героями. Праведниками. Нинішнє – свіже горе – щільно заступило те, попереднє. Вже свіжа, травмована пам’ять невпинно кровоточить. Вже новий крик від болю – на цілий світ – лунає з України.  Але нам потрібно пам’ятати. Пам’ятати все. І минуле, і те, що стає минулим просто зараз. І лихе, і добре. Бо все це – наша спільна історія, яка робить нас – саме нами і тому як давала, так і нині дасть силу перемоги, і ще – перемагати – усім, хто жив до нас і житиме після нас: українців, євреїв, кримських татар, молдаван, ромів – усім-усім. Для кого Україна – батьківщина.

Голоси останніх свідків Тієї війни ось-ось затихнуть. І їх вже ніколи не почуєш. Вслухаймося, запам’ятаймо…

Добро, потребу його творити – воно, мов естафета

Цю історію про свою маму розповіла Світлана Олександрівна Васильєва – моя землячка, яка давно мешкає в Києві. Оповідь про події 80-річної давнини далася їй – людині поважного віку і яку аж ніяк не назвеш сентиментальною (пані Світлана пройшла Афганістан, завідувала військовим госпіталем), вкрай важко. Вона розповідала, долаючи біль. Фізичний і емоційний. Пам’ять – вона теж болить.

Люда Пігнаста народилася в 1912 році в багатодітній родині Никифора і Марії Пігнастих. Мешкали в Андрієво-Іванівці – містечку на півночі Одещини. За старою звичкою місцеві називали своє село не ім’ям більшовицького начальника, а Черновою – так, як воно звалося до 1927 року. Подібних містечок на початок Другої світової війни в краю було чимало: Троїцьке, Ширяєве, Богданівка, Доманівка… Одні були більшими, інші меншими, але «рускім міром» тут і не пахло – переважна більшість населення краю до Другої світової війни – українці. 30 %, а подекуди й 40 % – євреї. Жили мирно. 

Одеса, Потьомкінські сходи, початок 50-их років. Людмила Пігнаста – у верхньому ряду в центрі (в темній сукні в горошок) разом з учнями Андрієво-Іванівської середньої школи, яких привезла на екскурсію
Одеса, Потьомкінські сходи, початок 50-их років. Людмила Пігнаста – у верхньому ряду в центрі (в темній сукні в горошок) разом з учнями Андрієво-Іванівської середньої школи, яких привезла на екскурсію

Люда товаришувала з єврейською дівчинкою Катею Фліг, у якої були брати – Яша (Янкель) і найменший – Гершко. Дівчатка разом гралися, ходили до школи, разом поїхали в Одесу вчитися в педагогічний інститут. Люда на географа, а Катя на філолога.

Життя було важке? Це не те слово. Чого лишень вартувало пережити Голодомор. У 1933 батько Людмили поїхав підводою в Одесу і забрав спухлу від голоду дочку-студентку додому. По дорозі заїхав на Привоз купити 100 грам тюльки. Там до Никифора Пігнастого пристала вкрай знеможена жінка, полька, судячи з вимови: «Врятуйте, помираю! Заберіть із собою! Я вмію добре шити…» Вона не плакала, лише гарячково шепотіла-благала сухими губами і хапала чоловіка за руки. Никифір пожалів. Посадив Єлену до дочки на воза і привіз у рідне село.

Ми не знаємо, як склалася її доля, крім того, що тоді в 1933-му вона вижила. Навіщо отоді тут згадувати про Єлену? А щоби відчути ще раз: добро, здатність його творити, воно, мов естафета – передається від батьків дітям і ви ще не раз згадаєте про цей закон життя, читаючи текст.

«Те видовище розривало серце і нам – малим дітям»

А потім прийшла Велика війна. Одещина опинилася під окупацією. В Андрієво-Іванівці побували і румуни, і німці. Перші, насамперед, шукали комуністів. Перевіряли так: «Ану, прочитай на пам’ять «Отче наш» або «Символ віри»!». Прочитаєш – відпустять. Ні – значить комуніст, безбожник – розстріляють.

Нацисти ж одразу взялися за винищення євреїв, згідно з маніакальними антисемітськими планами Гітлера. Зганяли людей, наче худобу, у великі гурти, когось убивали одразу, переважну ж більшість відправляли в Доманівку (нині селище міського типу Миколаївської області). Там була воєнно-польова комендатура і місцевий табір смерті. За час окупації – з жовтня 1941 по березень 1944-го в Доманівці було згублено понад 10 тисяч євреїв: одних розстріляли, інші померли в муках від голоду, холоду, антисанітарії, хвороб.

Медаль і диплом Праведника світу
Медаль і диплом Праведника світу

Страх, паніка і відчай заполонили домівки – єврейські і українські – теж. Якось, згадує пані Світлана, вже взимку 1942 року вулицею гнали невеликий гурт євреїв з Березівки чи то на Богданівку, чи то на Доманівку. Серед них одразу ж впадала в око одна постать. Це була літня жінка, дуже огрядна, певно що хвора і абсолютно гола. «Мати сплеснула руками, метнулася в хату, схопила першу ліпшу пілку і кинула нещасній. Та, якимсь дивом спіймала її, прикрилася отак спереду, але після чергового удару поліцая нагайкою, накрила плечі… Те видовище розривало серце і нам – малим дітям».

Почесне посвідчення Праведника світу Людмили Пігнастої
Почесне посвідчення Праведника світу Людмили Пігнастої

…А зараз – ця розповідь рве серце нам. Це біль незагоєної пам’яті, підсилений нинішнім нацистським нашестям на Україну, яке трапилося рівно 80 років по тому. Це – нагадування про те, чого і нам не випадає забути.

Як усі Пігнасті рятували Катю Фліг

Батьків Каті Фліг не розстріляли. Вони, переховуючись у копичці сіна аномально холодної зими 1942 року, замерзли на смерть. Їхні задубілі тіла невдовзі знайшли. Подружжя померло в обіймах, намагаючись зігріти одне одного.

Почувши про те, що коїться, Людмила Пігнаста, на той час вже вчителька Андрієво-Іванівської школи, сказала рідним: «Я зроблю все, що тільки зможу зробити, але врятую Катю. Я її не віддам їм». Це навіть не було питанням вибору – рятувати чи не рятувати – це був природний порух душі – єдино прийнятний у тій ситуації. Попри загрозу розстрілу.

Людмила Никифорівна з онуком Русланом; початок 70-их
Людмила Никифорівна з онуком Русланом; початок 70-их

І Люда привела подругу. Переховували Катю де тільки могли. «Одного разу бачимо, у двір входять німці. Катю швидко вклали на дитяче ліжко, накрили всім, чим було, якимись килимками, а нас, декількох дітей, посадили зверху. Суворо наказали: «Мовчіть!» Німці зайшли, туди-сюди поникали по кутках і вийшли. Хоч нас і не чіпали, але ми сиділи наче вкляклі. А мама посивіла. У 30 років», – згадує Світлана Олександрівна й не може стримати сліз.

Ховалася Катя і на печі в хаті бабусі – Марії Семенівни Пігнастої: «Знову ж таки: лежить вона там, накидають на неї всього, але з часом не витримує й ворушиться, а я мала, зачудовано дивлюся на те й починаю пальчиком показувати, а вона мені у відповідь на мигах: «Тссс!».

Переховували Катю і в родичів по різних далеких селах: у Журавці, Кошарах.

Хто як вижив і хто як жив

Втім, як не крилися, якими обережними не були, все ж нацисти Катю вислідили. Хтось доніс із односельців. Спочатку її етапували на Доманівку, а потім у вагоні для худоби – у Кенігсберг. Звідти мали відправити в один із концентраційних таборів Австрії на вірну смерть, але визволення міста Червоною армією навесні 1945-го поклало край її митарствам. І саме тут Катя Фліг зустріла кохання всього свого життя – солдата-визволителя Семена Вайсбейна, якого потім усі рідні і близькі називали дивним іменем Сюня. Він дійшов до Берліна.

Могила вчительки на сільському кладовищі
Могила вчительки на сільському кладовищі

Одружувалися в Одесі, там народили двох синів, Леоніда і Олександра. А потім, як у багатьох єврейських родин із Союзу, наприкінці 80-х Леонід емігрував в Ізраїль, а Олександр – у США. Саме туди, в Лос-Анджелес, емігрувала і Катерина Вайсбейн. Жити з родиною сина не хотіла, жила на старості літ в окремій квартирці з найстрашнішим спогадом про три місяці в доманівському таборі, де мукою був не так голод і холод, як неймовірний бруд і антисанітарія, коли не було змоги помитися.

І ще – мов блискавка з минулого висвітлює той час: найменший з родини Флігів –Гершко – теж вижив. Його, міцного високого юнака з доманівського концтабору брали на сільгоспроботи в якості батрака. І так сталося, що в нього закохалася місцева дівчина Маруся. Її родині якимось дивом вдалося викупити з табору Гершка Шльомовича Фліга. Згодом оформили документи за якими він став називатися Іваном Петровичем Шевчуком. «У моїй родині євреїв немає! Жодного! Чули?..», – з викликом повторювала навіть у брежнєвські часи Маруся. Іван Петрович сумирно мовчав, ні пари з уст. На людях він дружині ніколи не суперечив.

Вижив і Яша Фліг – офіцер, комбат, шість разів поранений на війні. Але це окрема історія.

Не дали Гітлеру «вирішити єврейське питання», не дамо й путлеру «вирішити питання українське»

А на Люду Пігнасту теж донесли. За те, що переховувала єврейку, і що начебто була комуністкою. І звів наклеп теж свій, місцевий. Атрофована совість завжди живиться підніжним кормом зловтіхи. Жінку забрали в Одесу, в гестапо. Піддавали тортурам, вимагали зізнатися, що вона комуністка. Комуністкою вона ніколи не була, а де її чоловік?.. Звідки їй знати? На фронті… Мабуть, її б і розстріляли, якщо б на одному з останніх допитів перекладачем був чоловік, який звернув увагу на нетипове прізвище і згадав, що колись добре знав Людмилиного дідуся. Тож їй дивом вдалося вийти з гестапо живою.

Щоправда, наостанок вона отримала в катівні страшний удар у голову, знепритомніла. Після того її, без упину, мучив страшний головний біль. Життя стало нестерпним. Обстежили уже після війни, виявилось – пухлина. У 1946 році зважилась на надскладну операцію. Врятував Люду відомий одеський хірург-невропатолог.

До речі, той лікар був єврей. Не дали тоді Гітлеру «остаточно вирішити єврейське питання». І Людмила Пігнаста теж була серед тих мільйонів людей, які зупинили нелюдів. І знову напрошується паралель з 2022 роком, коли нові нелюди заходилися вирішувати «українське питання». Вас чекає те саме, начувайтесь…

Не для того живемо, щоб дати минулому канути в Лету

У 1946 донька Людмили Никифорівни Світланка пішла в школу – в перший клас. То була «солянка» з різних за віком дітей: і тих, кому було 7, і 9, і навіть 12 років. «Я пішла в перший клас, і в мене було темно-вишневе вовняне платтячко і фартушок! Уявляєш? Всі підходили до мене й обережно торкалися того платтячка… Матерію на нього привезла Катя з Кенігсберга – виміняла на щось і привезла для мене…»

Подарункова медаль на честь 75-річчя пані Людмили від родини Вайсбейнів
Подарункова медаль на честь 75-річчя пані Людмили від родини Вайсбейнів

Катя Вайсбейн і Людмила Пігнаста підтримували приязні стосунки впродовж усього життя. Часу на довгі листи не було, кожну закрутив вир своєї долі, але, все ж, дорогоцінну, випробувану за страшних часів нитку людської спільності не втрачали. Час від часу телефонували одна одній. Ділилися родинними радощами чи прикрощами, вітали з днями народження чи святами. Плакали і сміялися.

А якось вже Катя сказала: «Я не залишу цю історію просто так. Не для того я вижила – ми обидві вижили, щоб вона канула в Лету». І вона зробила все від неї залежне, щоб минуле не було забуте – за першої ж нагоди звернулася в Центр «Яд ва-Шем» в Єрусалимі. На івриті це власне й означає – «пам’ять».

«Хочу, щоб наді мною співав жайвір…»

Людмила Никифорівна прожила 81 рік. Останні роки мешкала в Києві, у доньки. Вчителювала аж 20 років після пенсії – до 75 років у 150-й школі, фактично через дорогу від їхнього будинку на Великій Васильківській (тоді вулиця Червоноармійська). Викладала географію; була класною керівничкою. Всі діти для неї були як рідні і вони її обожнювали. Пішла у засвіти Людмила Никифорівна 22 травня 1993. Попрощатися з нею прийшла сила силенна людей. Переважно молодь. У день її народження – 1 квітня – Світлана Олександрівна і по сьогодні приймає дзвінки з усього світу від вдячних учнів, які пам’ятають свою улюблену вчительку. Вона була надзвичайно мудрою і діяльною жінкою. Миттєво швидкою на добро. Вона втішала, розраджувала, рятувала. Її житейські поради і практичні настанови, або й просто слова підтримки багатьом допомогли. І учням важких повоєнних 40-х, і непевних 80-х.

…Вона заповіла поховати себе на батьківщині, біля батьківських могил. «Хочу, щоб наді мною співав жайвір…» Вона любила цих маленьких степових пташок, що приносять в Україну весну і наче з’єднують своїм сріблястим співом степ із небом. Зводять небесне на землю і підіймають земне на небо…

Післямова:

Рідні виконали заповіт Людмили Никифорівни. Поховали її в рідному селі.

А по приїзду в Київ на них чекала несподіванка. Лист із посольства Держави Ізраїль. У ньому – офіційне повідомлення про те, що «Яд ва-Шем» визнав Пігнасту Людмилу Никифорівну Праведницею народів світу.

Одна з найбільш уцілілих ділянок єврейського кладовища в селі Андрієво-Іванівка
Одна з найбільш уцілілих ділянок єврейського кладовища в селі Андрієво-Іванівка

На прийомі в амбасаді були рідні. Нагороду отримував молодший онук – Артур. Згодом він поїхав в Ізраїль, де в Єрусалимі, на Алеї Праведників музею «Яд ва-Шем» бачив дерево, посаджене на честь своєї бабусі.

В недекомунізованій досі Андрієво-Іванівці нині знову весна і війна. Село потопає в квіту. Побільшало люду. Це переважно одесити і миколаївці з дітьми, які приїхали до рідних, утікаючи від російських  ракетних обстрілів. У сільських крамницях – розмови про війну. Хто пішов, хто повернувся…

Від старих єврейських  будинків, які залишались тут ще у 80-х – нема вже й сліду. Наче й не було ніколи. Дух Чорнови, неповторний дух українсько-єврейського містечка остаточно залишив його. Від чималої єврейської громади, яка була тут 100 років тому, теж не залишилося й знаку. Хіба що старе єврейське кладовище, що на горі, неподалік скотобійні. Напівзруйноване і занедбане. У серпні воно й взагалі зникне в чагарниках. Не підберешся…

У селі доживають віку дві єврейські жінки. Їхати до дітей в Ізраїль вони відмовились. У них теж своя родинна історія порятунку під час Голокосту. Їхнім батькам вдалося вижити. Поряд були українці, які не побоялися подивитися у вічі смерті. Тому життя перемогло.

Світлана Шевцова, Київ

Довідка:

2 лютого 2021 ВРУ ухвалила постанову про відзначення щорічно 14 травня Дня пам’яті українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни.

Станом на 1 січня 2021, згідно з даними ізраїльського Центру пам’яті «Яд ва-Шем» 2673 громадянина України удостоєні Державою Ізраїль звання Праведника народів світу за порятунок євреїв під час Голокосту. 

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-