Хотілось би щоб світ бачив і чув те, що бачили і чули ми

Після постійної канонади артилерійських боїв, ця тиша наче має своє власне звучання. Ми йдемо вулицями звільнених селищ. Люди обіймають нас і плачуть, кличуть на допомогу до поранених, наперебій розповідають про звірства ворога

Літній чоловік притискається головою до плеча побратима " Рідненькі , рідненькі наші, вони забрали мою дочку, їй 25 років ".

Нам кажуть, що спішно тікаючи з села, росіяни забрали з собою кількох жінок - когось за підозру у допомозі нам, когось просто так, як здобич. Багатьох розстріляли просто за те, що бачили техніку, відбиранням телефонів вже не обмежувалися.

Дядечко з обмороженими пальцями, якого тримали на підвалі, катували і погрожували вбити сідає на лавочку. Він терпляче чекатиме завершення зачистки, коли ми зможемо відвезти його у лікарню. Поруч із ним дідусь, якого росіяни підстрелили "щоб не шастав поруч", викинули з хати і жили там. В таких хатах тепер лютий гадюшник і міни. Сліди "культури" і звичок ворога.

Вперемішку з награбованим біля згорілих машин їх документи і пам'ятка-"кодекс російського солдата". Чи варто казати, що вони не дотримуються жодного пункту?

Люди знов і знов виходять назустріч.

У горлі просто ком від обіймів, слів, благословінь. Побратим потім скаже, що потай сам витирав сльози.

Хотілось би щоб світ бачив і чув те, що бачили і чули ми.

Медики 2-ого окремого батальйону ДУК «Правий сектор»

Fb

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства