Новотошківське. П’ять років змін

Новотошківське. П’ять років змін

Репортаж
Укрінформ
Кореспондент Укрінформу проводжав старий рік у прифронтовому селищі, в районі знаменитої “Бахмутки”

Шахтарське (у вже далекому минулому) селище Новотошківське на початку війни доволі часто гриміло у зведеннях командування АТО. В основному повідомлялося про жертви та руйнування. Пояснювалося це просто: селище стоїть упритул до знаменитої Бахмутки. До Голубівки, яку окупанти досі називають Кіровськом, звідси – якихось чотири кілометри, до лінії фронту – ще ближче. От воно й «прилітало» – і школі, й дитсадку, і житловим будинкам, і місцевому риночку. Результати обстрілів мені довелось побачити в липні 2015-го. Тоді була можливість сюди потрапляти.

Будинок, розбитий ще сім років тому
Будинок, розбитий ще сім років тому

ПЕРЕДОВА. НУ, МАЙЖЕ

Пояснюється така мобільність просто – військово-цивільну адміністрацію Новотошківського очолював добрий знайомий ще з Луганська Сергій Шакун. Ми сідали в його авто і їхали, не затримуючись на блокпостах. Але в 2017-му році Сергій Вікторович склав повноваження, а діставатися сюди громадським транспортом можна хіба що теоретично. І от минулого четверга він запросив проїхатися знайомим маршрутом 31 грудня. Разом із помічниками Сергій Шакун збирався поздоровити з Новим роком своїх соратників, з якими починав відновлювати поранене селище п’ять років тому. У машині було одне вільне місце, і природно, кореспондент Укрінформу його зайняв.

Сергій Шакун (справа) і вартовий
Сергій Шакун (справа) і вартовий

Просити у командування дозволу на відвідання передових позицій елементарно не було часу, але поспілкуватись із бійцями проблеми не становило – вони часто заходять у селище у якихось своїх справах. А на посту, який перегородив Бахмутку, просто на в’їзді в Новотошківку стояв вартовий з автоматом. На запитання, чи тут дозволено фотографувати, зголосився й сам попозувати. Сказав, що він із Кривого Рогу, і на цьому «витік інформації» припинив. Все зрозуміло – боєць на посту.

На варті боєць з Кривого Рогу
На варті боєць з Кривого Рогу

Його колега на когось чи щось чекав на зупинці. Фотографувати себе не дозволив, імені теж не назвав, зате доволі відверто розповів про службу. Щоправда, на грудях у нього був вишитий позивний, але називати його не буду. Бо ж раптом він розповів щось таке, що не сподобається начальству…

З його слів, до військкомату він пішов, не чекаючи повістки, ще на самому початку війни. З його рідної Херсонщини було видно, куди все рухається, мабуть, краще, ніж навіть нам з Донбасу.

- Пішов, коли Крим «віджали». Ну, як тільки зайшли до Криму незрозумілі «зелені чоловічки», все стало зрозумілим. Я ще коли на «строчці» був (на строковій службі – авт.), то в нас зі складів цивільними фурами вивозили автомати, кулемети… Я в прапорщика спитав, що це означає, а він сказав: «Іди звідси, погуляй». Це був 2012-й і 13-й роки. Починав воювати зі Слов’янська в 11-му Київському батальйоні. Потім у танковому служив... У 2017-му звільнився. У 2020-му знову контракт підписав.

- Скучно стало?

- А кому ми потрібні? На роботу ніхто не хоче брати. Скільки оббігав: «Ми вам подзвонимо, ми вам подзвонимо…» У підсумку повернувся назад.

Дах школи в березні 2016 року
Дах школи в березні 2016 року

СЛУЖБА ЙДЕ…

Мене це давно дивує. Хлопці пройшли такі випробування – і чомусь немає в них тої згуртованості, яку демонструють ті ж «афганці», скажімо. Хоча останні воювали за давно розвалену імперію, до них у владних кабінетах дослухаються набагато уважніше, аніж до захисників України. У мого співрозмовника є щодо цього своє тлумачення.

- Так, є такий нюанс. Навіть між контрактниками і добровольцями є велика різниця. Ті, хто прийшов до війська на добровольчих засадах – ті сьогодні можуть зателефонувати, ще щось. А контрактники, в основному, як відслужили свій строк – так і пішли додому. Все. Роки служби відкидають на задній план.

- У вас, у ветеранів цієї війни, немає якогось… братства? Організації?

- Багато вже братів серед живих нема. У когось телефони загубились. В основному, через Фейсбук списуємось.

Я поцікавився, чи є розбіжності між офіційними повідомленнями і тим, що бійці бачать на передовій. Як і слід було очікувати, він пресрелізам не вірить, бо… не читає. Пресу теж не дуже поважає.

- Всі ж прекрасно розуміють. У людей, що тут знаходяться, зацікавленість у тому, щоб їх уже вибити звідси (мій співрозмовник ужив інше, більш експресивне слово, утім, не таке вже й нецензурне – авт.) хоча б до кордону, щоб їх тут геть не було – але не так стояти. Ми розуміємо – будуть втрати. Але ми більші втрати несемо, коли просто стоїмо. Людський фактор: розслабленість. То стріляють, то не стріляють. Люди втрачають пильність – від цього і втрати. Вони стріляють, а потім кажуть, що це «отвєтка»… А хто ж буде їздити, перевіряти? Природно, що ніхто.

Наслідки
Наслідки "русской весни". Березень 2016-го

Від позицій до селища – максимум кількасот метрів, але живуть вояки у бліндажах. Раптом почнеться щось серйозне – не встигнуть добігти.

Поговорили про речове забезпечення. Зараз із формою нема таких проблем, які були на початку війни. Хоча забезпечення все одно кульгає.

- Залишилось багато нормативів із радянських часів. Наприклад, як можна зимові строї на три роки видавати? Ви ж самі чудово розумієте: люди в полях, навесні це буде просто болото. Форма не витримує такого навантаження – вона просто рветься на тобі. Ну, хоча б із літньою формою проблем немає. Не те, що із зимовою. Сумно…

Колись це була зупинка на Бахмутці (вбік Луганська)
Колись це була зупинка на Бахмутці (вбік Луганська)

- А вихід який? Волонтери до вас приїжджають?

- Раніше приїжджали; тепер на позицію їх ніхто не пустить. А так – те, що вони привозять – наші потім нам передають. Будемо чекати.

СТАРОСТАТ

Сергій Шакун поїхав до місцевого палацу культури, куди ще встиг перетягти свою адміністрацію. Я пішов туди пішки – селище невеличке, все поруч. До палацу заходили разом. В одній кімнаті люди (наскільки встиг помітити – самі жінки) вже зібрались відзначати прийдешній Новий рік. Реакція на появу колишнього шефа була радісно-бурхливою, жінки кинулися з ним обніматися, а я потихеньку вислизнув – у коридор, аби не змусили піднімати келиха. Розшукав кабінет старости (в ході адміністративної реформи Новотошківське включили до територіальної громади міста Гірське, залишивши тут тільки старостат).

Вхід до старостату (вивіску досі не змінили)
Вхід до старостату (вивіску досі не змінили)

Ситуація повторилася: фотографувати себе селищний начальник не дозволив («Ну, ви ж розумієте…»), але приховати свого імені він уже ніяк не міг:

- Лойко Артем Анатолійович.

Мій досвід спілкування зі старостами засвідчив, що бюджетні гроші у цієї категорії українських адміністраторів не водяться. Артем Анатолійович із готовністю це припущення підтвердив, тому розпитувати його про громаддя планів не довелося.

Палац культури
Палац культури

- Як у старостату, грошей у нас нема. Допомагають гуманітарні організації. Проблем багато, але поки територіальна громада мала, нічого такого немає. Школу доробили – шикарна. Навіть у місті таких нема. Торік закінчили ремонт. У цьому році 60-річний ювілей відсвяткувала…

Шість років тому в Новотошківському налічувалось шість сотень мешканців і лише кілька дітей. Батьки їх вивозили, куди тільки можна було – ховали від російських мін і снарядів. Сьогодні населення становить 620 чоловік, а дітей – уже 52.

- Де ж працюють жителі?

- У нас більшість, десь близько 60 відсотків – пенсіонери. Всі, хто був молоді, роз’їхались давним-давно. А робочі місця – це в нас школа… І є ще чоловік тридцять – шахтарі.

- Їх хоч возять на роботу й назад?

- Самі їздять. У нас же ж нема транспорту. Жодна шахта не має зараз своїх автобусів. Та навіть до війни автобуси вже не ходили.

Війна війною, але негаразди тут почалися після закриття місцевої шахти «Пролетарська» на самому початку 2000-х. Були люди, що ґрунтовно над цим попрацювали…

ШКОЛА ВИЖИВАННЯ

Школа тутешня – одна зі знаменитих на Луганщині. Її відновленням після російських «гостинців» опікувалися чи не всі світові гуманітарні місії, які діють на Донбасі. Задля контрасту можна глянути на фотографії, зроблені тоді й тепер. Уже в 2016 році Сергієві Шакуну багато чого вдалося зробити, але дах на одному зі шкільних корпусів лишався розбитим, стіни – з величезними проломами, а вікна, особливо ті, що обернені в бік Бахмутівки – забитими фанерою. Сьогодні всі дахи відновлені й покриті чимось сучасним, вікна замінено, в класах проведено капітальний ремонт. Щоправда, одна стіна в прибудові стоїть без змін. Просто через невеличку кількість учнів потреби в ній немає, тож її «приговорили» до демонтажу.

З нагоди новорічних канікул у школі вже ніхто не навчався. Відповідно, не було й учителів. Але двері виявилися не зачинені. Мене зустріла завідувачка господарською частиною Наталія Михайлівна. Виявилось, вона мене пам’ятала ще з минулих відвідувань і тому, показуючи той чи інший клас (спортзал, кабінет, їдальню), щоразу нагадувала, в якому вони тоді були стані.

Спортзал. Колись тут не було жодного вцілілого вікна
Спортзал. Колись тут не було жодного вцілілого вікна

- Красива школа, нам і волонтери, і нова громада допомагають. Бібліотека. У нас було свято, і громада нам літературу подарувала. Гірська. Пам’ятаєте котельню? Її двічі розбомбили, а потім ми її відновили. Є в нас один підприємець, допоміг. Котли замінили; трубу снаряд зруйнував – поставили нову. Гарні туалети.

Кабінет англійської
Кабінет англійської

Про клас, який прикрашав лондонський Біг Бен на всю стіну, я одразу здогадався: кабінет англійської. А там, де таку ж стіну зайняли давньоруські воїни й козаки на чолі з гетьманом – кабінет української історії. На низенькому столику – пірнач, два пістолі, кілька багнетів, підкова і три каски (одна з яких – явно німецька часів Другої світової).

Арсенал
Арсенал

- Арсенал збирався давно; більшої частини вже нема. Розтягли – не було ж вікон… Все розбито було, зі стін витягували осколки. А панно на стіні малювала наша випускниця. Парти новенькі…

Спитав, скільки дітей навчається в школі. Відповідь була трохи несподіваною: чи то 76, чи 78.

- Але ж староста сказав, що у вас тут усього 52 дитини.

- (Раптом знизивши голос) Я вам скажу, в нас же ще та сторона вчиться. Дистанційно.

Мене тема навчання дітей «звідти» завжди займала, але Наталія Михайлівна як завгосп небагато могла розповісти. Пішли шукати когось, хто б міг сказати більше. На моє щастя, в приймальні директора сиділа педагог-організатор Наталія Анатоліївна.

Педагог-організатор Наталія Анатоліївна
Педагог-організатор Наталія Анатоліївна

- Діти з того боку навчаються дуже добре (через скайп, вайбер). Одна дівчинка йде на срібну медаль. Думає в медичний університет поступати. На екзамени вони сюди приїжджають – тут у них родичі: дідусі, бабусі. Торік ще ніхто не навчався. Нас же туди взагалі не пускають; тих – пускають сюди, і то не всіх. І не відразу – поки всі документи пройдуть узгодження…

Кабінет математики
Кабінет математики

На прощання Наталія Михайлівна просвітила мене і щодо транспортної проблеми в селищі:

- 9-10 душ можуть поїхати. Кожен день, тільки один день – на Попасну, один день – на Гірське, один – на Лисичанськ. А так – таксі. Дорого!.. На Попасну – 500; на Лисичанськ – 500. А до Сєверодонецька – 600-700 гривень.

Українська історія
Українська історія

Тут задзвонив телефон: Сергій Вікторович уже збирався від’їжджати від ПК. Коли жінка почула прізвище екскерівника, передала йому привіт. Величезний.

*  *  *

Вийшовши зі школи, зустрів літню жінку в «антиковідній» масці. Маска була двокольоровою – синьо-жовтою. Спитав, чи можна її сфотографувати.

- Маску знімати?

- Та ні, навпаки, нехай залишається. Так патріотичніше.

- Дякую.

Уже набагато пізніш замислився, за що вона дякувала. За згадування про патріотизм – чи просто не дуже їй хотілось обличчя показувати.

Наостанок відвідав саморобне бомбосховище, яке самі жильці влаштували в підвалі своєї триповерхівки. Про нього я розповідав ще шість років тому. Тоді воно виглядало обжитим, майже затишним: дивани, столи, саморобна піч із довжелезною димохідною трубою. На сьогодні в ньому залишилось тільки два стільці. Дивани просто не витримали сирості, та й обстрілів уже давно не траплялось, тому піч розібрали – з міркувань пожежної безпеки.

Мабуть, наші воїни зуміли пояснити бойовикам, що некрасиво стріляти по цивільних.

Михайло Бублик, Сєверодонецьк

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-