Рік, що перевернув життя десантника Николайка
У місті Сокиряни Чернівецької області в родині Николайків 27 років тому народився хлопчик, якого назвали Олександром. Ріс він одинаком, закінчив, як багато інших хлопців, школу, потім училище і здобув професію оператора комп'ютерного набору. А тоді, у 18 років, разом із повноліттям, прийшло й усвідомлення того, що конторським службовцем він у своєму житті себе не бачить. Перше доросле доленосне рішення було на користь військової служби. Тому пішов до війська за контрактом.
Сьогодні, коли з того часу минуло вже майже 10 років, наша розповідь – про старшого сержанта у частині високомобільних десантних військ, який пройшов АТО, з перших, можна сказати, бойових днів опинившись у Луганському аеропорту, досвідченого військового, мужнього та цілеспрямованого у житті чоловіка, на якого у всьому можна покластися. Такого, що кореспондентові Укрінформу в місцевому координаційному центрі учасників АТО, відразу порадили: розкажіть про Олександра Николайка, нехай усі знають, які люди боронять нашу країну.
НА ЗЕМЛЮ В ЗОНІ АТО ВПЕРШЕ СТУПИВ У ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
- На військовій службі я з вересня 2008 року, – розповідає Олександр. – Після закінчення курсів потрапив у Чернівці, у ВПО. Потім, після переформування частини, тут були утворені високомобільні десантні війська. У 2013-му, коли почалися події на Майдані, частина була приведена в бойову готовність. На КПП почалися мітинги, люди побоювалися, що військові втрутяться у події. Ми проходили навчання, пояснювали, що на Майдан не поїдемо. А вже пізніше була оголошена мобілізація (я служив у роті вогневої підтримки). Перша хвиля – то були на 90 відсотків мобілізовані люди. Укомплектували, розставили на посади, і ми поїхали на місяць на полігон для поповнення навиків. Тут і згодився вже досвід, який у мене був до того часу.
У зону АТО вирушили 8 травня. По дорозі отримали бойове екіпірування. Розвантажилися у Харкові. В базовий табір приїхали 11-го. Тож на землю в зоні АТО Сашко вперше ступив саме у день свого народження.
- Перший виїзд був на кордон із Росією, щоби посилити прикордонний загін. Наші потрапили тут у засідку, відбувся бій під містом Щастя, – продовжує мій співрозмовник. – З нашої частини загинуло тоді 10 чоловік, було й багато важкопоранених. Місто захопили професійні російські війська. Ми забирали звідти побратимів, поранених. Тоді вперше зіткнувся з втратами, зі смертю. Прилетів вертоліт, забрали поранених, прибули під Щастя, на ТЕЦ, де і тримали рубіж. Таким було перше «хрещення».
Наступний напрямок – Весела Гора біля Луганська. Сашкові видали крупнокаліберний кулемет, призначили старшим позиції. Упродовж якогось часу обстрілів не було, а на початку липня прилетіли «Гради», – і знову – поранені. Наступним став прорив на Луганськ. Почали покращувати захист, але потрапили в засідку під «Металістом», кілька БТРів підірвалися на фугасах. Йшов обстріл «Градами», артилерією, тож змушені були відступити. І тоді було дуже багато поранених. Олександр пригадує, як допомагав транспортувати на ношах одного з командирів, притримуючи його ногу, яка трималася на одній шкіринці… Хлопець розповідає спокійно, як і належить військовому, але за його короткими, чіткими фразами відчувається, що він у той час переживав, що відчував. А попереду був іще Луганський аеропорт.
ЛУГАНСЬК. АЕРОПОРТ. ПЕКЛО.
- Стало відомо, що наші підрозділи в Луганському аеропорту заблоковані, не мають боєприпасів. Перед нами поставили завдання – йти на прорив, на допомогу, – продовжує свою розповідь Олександр. – З нами були добровольчі підрозділи, танкові та піхотні частини. Мало бути 300 чоловік і техніка, а виявилося – 30 і легкоброньова техніка. Перший бій відбувся під містом Георгіївкою, близько п'яти днів ми не могли взяти цей населений пункт. Було дуже важко, багато поранених і загиблих. З двох сторін працювали танки, йшли авіаудари і безупинна стрілянина. Лише на п'ятий день ми здійснили прорив і перші колони з їжею, водою та боєприпасами пройшли в Луганський аеропорт, підконтрольною стала і дорога до нього. Тоді приміщення аеропорту було ще майже ціле.
До речі, каже Сашко, саме в той час збили ІЛ-76, загинула ціла рота десантників. Це додало нашим військовим наснаги, примусило сконцентрувати зусилля, щоб добитися до аеропорту.
Уже на другий день Олександр потрапив у групу з шести бійців, якій належало піти у розвідку в 30-кілометрову від аеропорту зону. Він визвався першим, та і взагалі ніколи не пас задніх. Але навіть вийти виявилося непросто. 1 серпня під ранок почався артобстріл, снаряд влучив у колону боєприпасів, все довкола вибухало, неможливо було вийти з бункера. Половину шляху їх підвезли БТРами, далі лісами та кукурудзяним полем – з повною викладкою (на собі кілограмів 20 боєприпасів і сухпайок) – перебіжками. Так і дісталися, обладнали спостережний пункт. Поряд – непідконтрольне українським військам село, ззаду – дві дороги. Тоді хлопці могли спостерігати, як тими шляхами проїжджають колони російських військ – новенькі КАМАЗи, обладнані за останнім словом військової техніки, таких нашим воякам раніше навіть бачити не доводилося. У цей час місцеві мешканці палили димові шашки, очевидно, сигналізували про проходження техніки.
У день збору виходили в ніч. Кукурудзяне поле, в якому хоч якось можна було маскуватися, на той час уже згоріло – їх підпалювали спеціально. Почався сильний артилерійський обстріл. «Над нами стріляли п'ять «ГРАДів», – згадує Саша. – Було видно, як удень».
Коли повернувся в аеропорт, заступив на найбільш небезпечну позицію – «Криша», тобто дах. Звідси було видно усі пости, тут чергували найбільші відчайдухи. Адже звідси було видно також, з якого напряму і коли саме готуються запускати «ГРАДи». За день траплялося до десяти випадків, коли треба було доповідати про це, а самому черговому залишалася одна хвилина, щоби зайняти при цьому захисну позицію, зазвичай, спуститися в підвал аеропорту.
5 ГОДИН У ШАХТІ ЛІФТА
Тоді, в Луганському аеропорту з артилерії й крупнокаліберної зброї вороги обстрілювали саме позиції спостереження, кілька прямих попадань було і в Сашка. Тільки Бог уберіг цього хлопця від вірної загибелі (до речі, з тих пір його позивний таким і зостався – «Криша»). Інколи творилося справжнє пекло – наприклад, на День Незалежності, обстріл цілу ніч не вщухав. Снаряди не просто накривали аеропорт, ними стріляли прицільно, будівля руйнувалася. Як відомо, зрештою Луганський аеропорт зруйнували до попелища. Бетон, як кажуть, не вистояв, було розбито протиядерний бункер, а люди вистояли. Серед живих залишилися ті, чиї спогади нині безцінні.
Один із таких спогадів Саші – про те, що якось він не встиг із даху спустися до захисної точки – підвалу. Заскочив по дорозі у напівзруйновану шахту ліфта. Поки йшов обстріл, а на другому поверсі аеропорту детонували боєприпаси, доки все не затихло – довгих п'ять годин – довелося просидіти у цій шахті. Вийшов із неї живим, але весь його бронежилет був посічений осколками.
Варто сказати, що смерть не раз і не два ходила поруч. Якось зранку вмивалися на вулиці. Шалений артилерійський постріл потрапив прямо у верхівку тополі над вояками. Контузило, але ніхто з трьох не загинув і не був поранений осколками. Добрий ангел-охоронець, мабуть, є у Сашка.
ТЕЛЕФОН-ТАЛІСМАН І БОЙОВІ ПОБРАТИМИ
- Може, то мамині молитви допомагали? – цікавлюся.
І тут довідуюся: перші півроку про те, що Олександр перебував у зоні АТО, його батьки взагалі не знали. Він щадив їх, не хотів, аби вони розривали собі серця переживаннями за його долю. Щодня телефонував їм. Казав, що в нього все добре. Якщо траплялося, що був у цей час обстріл, пояснював, що перебуває на полігоні, на навчанні. Усіх, хто із земляків повертався в рідні краї, просив не розкривати цей секрет. Але хтось таки не втримався.
І тоді полетіли з рідних Сокирян дзвінки: «Як так? Чому? Як ти сам?» І сльози, не просто сльози – плачі, горювання і матері Людмили, і батька Бориса, яким ще і п'ятдесяти не виповнилося, за своїм одинаком. З того часу почав телефонувати додому двічі на день, доповідати, що з ним усе гаразд.
Цей простенький телефон, який був із Сашком у зоні АТО, став своєрідним талісманом. І хоча має зараз інший, цим користується й досі. У ньому чимало контактів друзів. Друзі в житті Олександра Николайка – це взагалі окрема тема. Їх не просто багато, а величезна кількість. Така вже він людина. З друзями в нього різні спільні «точки дотику», та здебільшого це люди, з якими його звела військова служба. Сам каже, що майже з 80 відсотками колишніх і нинішніх бойових побратимів він підтримує зв'язок.
А от тоді, у кінці серпня 2014-го, йому дали 10-денну відпустку. І звичайно, їхав він не просто так, а попутньо відвозив пораненого друга, якого забрав зі шпиталю, на реабілітацію у рідні краї. Нелегкою була ця дорога. Друг на посту біля Луганська отримав поранення, йому порвало вушні барабанні перетинки та посікло осколками ноги, тому важко витримував дорогу. Волонтери допомогли їм добратися до Харкова. Потім родичі – до Києва, а згодом – і до Чернівців.
Але все закінчилося добре, і було відчуття виконаного обов'язку. Проте у своїй відпустці, як сам каже, просто не знаходив собі місця. Він потрапив у інше життя. Навіть їдучи додому, нервово реагував на спалахи придорожніх ліхтарів за вікном. І коротке перебування серед рідних не внесло спокою у його душу. Коли відпустка закінчилася, з полегшенням повернувся знову на місце свого призначення.
Луганського аеропорту вже не було. Наші війська відступили. Сашко перебував на позиціях поблизу річки Айдар з вересня і до Нового року. Тут теж ішли обстріли, але з меншою напругою. Після Луганського аеропорту то був мовби своєрідний реабілітаційний період. Приміром, якщо там "прилітало" 100-200 снарядів на день, то тут – один-два. Звідти на Новий рік і повернувся Николайко в частину до Чернівців.
До літа ротації не було. А ще сталася в житті хлопця радісна подія – Олександр одружився.
НАЙКРАЩИЙ У ЖИТТІ ПОДАРУНОК
Його обраницею стала на два роки молодша від нього Аліна, теж уродженка Сокирян, з якою вони дуже давно зналися і зустрічалися ледь не від самої школи. Дівчина – фінансист за спеціальністю, вона дочекалася його і стала йому чудовою парою.
- Після АТО мені не довелося лікуватися, спеціально якось реабілітуватися, – розповідає Олександр. – До нормального, мирного життя мене повернула сім'я.
Такі кардинальні зміни в житті й справді здатні зробити з людиною диво. Рівно через рік із того часу, як він потрапив у зону АТО, а саме – на його 25-й день народження, Олександр отримав від своєї дружини найкращий у своєму житті, як він каже, подарунок.
- Прокидаюся, а поруч якась рамка, ніби фотографія у ній. Відразу не розібрав, що це. Виявляється, це перше фото з УЗД нашого майбутнього малюка! Радості не було меж, – ділиться Саша, і обличчя його розпливається в щирій посмішці, чи не вперше за всю нашу розмову. Хлопчика назвали Артемом. І днями йому виповниться вже два рочки. Це улюбленець і гордість батька, всієї родини, продовжувач роду Николайків. Молода сім'я живе в злагоді й любові, житло поки що доводиться винаймати. От так завершився рік, який повністю перевернув життя Олександра.
Після цього року випробувань він уже більш осмислено сприймає своє життя і те, що з ним відбулося. Змінилися життєві цінності.
- Раніше, – підсумовує він, – боровся за рідну землю, за батьків, і за тих людей, які на Сході України хочуть бути у її складі. Адже наприклад, у селі Штурмове Луганської області, щодня на наш пост приходили місцеві мешканці й дякували нам. За те, що ми тут, що відстоюємо їхні права. Бо крім нас їх ніхто не захистить. І ми часто допомагали таким людям перебратися на мирну територію – вивозили їх, дітей, ціною свого життя організовували «коридори» із зон бойових дій. І зовсім стає моторошно, коли чуєш, як сепаратисти беззаконно поводяться з людьми на «своїй» території. Був випадок, коли нам місцеві мешканці приносили деякі харчі (коли з цим ще були проблеми). А потім ми довідалися, що сепаратисти цих людей показово розстріляли.
Ні, Олександр не абстрагувався від подій, що продовжуються нині на Сході країни. Він готовий боротися далі, і має за що – у нього чудова, найдорожча у світі, сім'я. А це і є Батьківщина, її майбутнє. І вже найближчим часом Олександр Николайко збирається знову відбути в зону АТО, далі виконувати свій обов'язок. Як справжній, «правильний», чоловік. Нині його груди прикрашають нагороди, серед них – медаль «Захисник Вітчизни», від Міністерства оборони – «Захисник України», волонтерська нагорода за оборону Луганського аеропорту. Може, їх стане ще більше, але не в цьому суть. Головне, щоби в найтяжчі хвилини його і далі оберігала доля. Бо нам такі хлопці дуже потрібні!
Наталія Команяк, Чернівці
