Макрон: "щєлбан" Путіну і надія для Європи

Мабуть, ці вибори у Франції - колисці європейського республіканізму - увійдуть таки до підручників з політології. Давно вже не бачив світ такої яскравої та непередбачуваної кампанії, американські перегони минулої осені все ж мали два варіанти або-або, а тут... Більше того, ця кампанія йшла в реально надзвичайних умовах, коли все те, чого так боялася та старалася не помічати сита Європа прийшло до неї самої та напряму постало у вигляді кризи з мігрантами та хвилі "щоденного" тероризму. Відповідей на ці виклики давно чекали, дехто навіть зневірився у тому, що дочекається. І тут...

Дякувати Богові, скандалу не сталося

Отже, згідно з попередньою інформацією, перемогу у першому турі голосування отримав, як і свідчили опитування в останні тижні, екс-міністр економіки та формально незалежний кандидат Емануель Макрон (23,75%), пару у другому турі йому складе лідерка крайньої правої партії "Національний фронт" Марін Ле Пен (21,53%), що очолювала перегони з самого початку кампанії. Кандидат від консервативної партії "Республіканці" Франсуа Фійон та ліворадикал Жан-Люк Меланшон отримали кожен близько 20%, а кандидат від правлячої Соцпартії Бенуа Амон зміг взяти лише 6,35%. Вже визнали свою поразку Фійон та Амон та закликали, кожен на свій манер, далі голосувати проти "Національного фронту" та за Макрона. Фактично уся політична еліта країни на чолі з Франсуа Олландом поспішає засвідчити свою підтримку новій зірці французької, європейської та, не будемо применшувати, світової політики.

Власне, Макрон - це зовсім нетиповий політик для Франції, навіть його вік свідчить про це. В традиції П'ятої республіки стати депутатом парламенту у 39 років - це природньо, а от президентом раніше ніж після 55 тут ще не ставали. Звичайно, після ефекту Трампа можна і дещо непокоїтись щодо результатів другого туру 7 травня, але навіть математичний аналіз шансів на таку перспективу, на щастя, практично не дає. 

Не просто вибори, а нове обличчя Європи

Окрім, власне цифр, що маємо на екранах ТБ, у цих перегонів був інший, більш важливий, глобальний зміст. І він є вирішальним для цілого континенту, дає надію на народження нової якості політики та державного управління в найбільш розвиненій частині сучасного світу.

Отже, перше й очевидне. Володимир Путін програв з його "мрією" розвалу Євросоюзу зсередини. Нехай Ле Пен й пройшла у другий тур, але ж хіба можна говорити про нарощення нею маси виборців порівняно із президентськими перегонами п'ятирічної давнини. Тоді було 19,2%, зараз - 21,5%. Принципово? Втім, не на неї ставили у Кремлі. Мадам виглядає надто вже печерною особою. Путіну був потрібен той, хто приніс би ключі від дверей Євросоюзу як офіціант на підносі. Для цієї ролі краще усіх підійшов би Фійон, нібито й респектабельний політик, а насправді - такий саме політичний утриманець Кремля. Але провал Фійона і показав, чим відрізняється європейська політика від пострадянської, адже попався кандидат-консерватор на тому, що у Росії та, як не сумно це визнавати, поки що й в Україні, вважаються "дрібничками", вартими хіба що іронічної посмішки. Власне, Путін, може, й хотів показати - от як я вам поставлю такого собі "блакитного пройдисвіта", от вам "щєлбана" по лобі. Не вийшло. І це потужний сигнал для Кремля, що у світі більше не сприймають його політичний стиль. До речі, й Трамп із його позицією щодо Криму, України та Сирії - це те саме. Так що, знову двійка й самому Путіну, й Лаврову, й усім їхнім радникам та фаворитам.

Те, що зробив для Франції Олланд

Але важливіше інше, що лежить не настільки на поверхні. Вибори у Франції засвідчили кризу традиційних політичних ідей, змусили і еліту, і найширші верстви суспільства зійтися у дійсно змістовній дискусії про сьогодення та майбутнє. Треба віддати належне діючому президентові Олланду, який, може, виявився неготовим до жорстких умов реальності, що супроводжували роки його президентства, але як стратег - він виявився на висоті. Раніше французи були змушені обирати кращого з поміж гірших - Саркозі, та ж Ле Пен та її тато, той же Олланд п'ять років тому... Але знайти у собі сили відмовитися від амбіцій (згадаємо тут Віктора Ющенка в 2010 році – ред..), піти наперекір власній партії та провести блискучу операцію з "наступником" в особі Макрона - це і є висока політична майстерність та відповідальність.

А от традиційні гравці - ті самі соціалісти та консерватори-республіканці - показали, що до змін не готові. Точніше: за ці п'ять років Франція зіткнулася з проблемами, що потребували нестандартного вирішення, фактично змушували йти уряд на відхід від власної програми. І політично це втілилося в полівіння лібералів, поправіння соціалістів і масову розгубленість традиційного виборця і перших, і других.

І треба було відчути, що не про "священність" приватної власності, прав людини і соціальної справедливості зараз треба говорити, бо цього у сучасному суспільстві навіть Ле Пен не може заперечити. А те, що потрібно - це програма, яка грунтується виключно на тезах сучасності: це сприйняття технологічного прогресу та віра у нього, це активне споживання інформаційного продукту як такого, це відкритість для новацій, це орієнтація на потреби молоді. Іншими словами, це віра в те, що прогрес не можна зупинити, хто б не став на його шляху, а його результатами має користатися більшість - і в окремій країні, і, взагалі, у світі.

Франція - Європа - Світ: між минулим та майбутнім

Чи є приклади того, що саме такий підхід уже став тенденцією? Найбільш яскраво вона проявилася у Канаді в особі нового прем'єра Джастіна Трюдо. У Франції зараз йому наслідує Макрон. Президент Польщі Анджей Дуда, що був вихідцем із консервативного середовища та формально залишається партійним, дистанціювався від відверто клерикального уряду. Об'єднує цих політиків і вік, а значить - й система цінностей. У інших країнах саме до такого рішення прийшли і приходять досвідчені лідери Чилі Мішель Бачелет та Уругваю Хосе Мухіка, які були типовими соціалістами, але зуміли сприйняти реальність адекватно та не вдавалися до маячні на кшталт експериментів Чавеса у Венесуелі, що закінчуються голодними бунтами. І, до речі, саме Чилі та Уругвай сьогодні єдині, де умовний "соціалістичний експеримент ХХІ століття" більш-менш вдається. На останніх виборах у Нідерландах, хай і розпорошено, але саме такі політичні проекти помітно наростили свій вплив. Протести в Угорщині проти уряду "вірного путінця" Орбана сьогодні проходять практично під тими самими гаслами. 

Як можна охарактеризувати цей напрямок? Звісно, це той самий соціал-лібералізм, що став політичною ознакою епохи і дає надію на новий Рух Спротиву усім намаганням повернути світ до протистояння періоду "холодної" або - й Другої Світової війни. Тобто - по один бік стають сучасні лідери Трюдо, Макрон, Дуда плюс Меркель і Мей, які довели свою здатність до змін, а по іншу - диктатори минулого Путін, Ердоган, Асад, Кім Чен Ин... У прямому сенсі ключове поняття сьогодення було народжене саме у Франції - Vive la Resistance! - Хай живе спротив! Спротив політичній сірості та покірності перед викликами путінського "керованого з Кремля хаосу", асадівського "садизму з розрахунку", та "легітимного божевілля" від Ина.

До речі, саме сучасний зміст та розуміння проблем із цих позицій обумовив і високий результат ліворадикала Жана-Люка Меланшона (19,6%), що спирався не на традиційний "печерний" марксизм, а на спадщину французьких соціалістів на кшталт Жана Жореса. Хай й дещо театрально, але це було відверто, а тому - переконливо. Це, мабуть, і є реальний соціалізм 21 століття.

Сказати, що все це дуже важливо для України - це майже нічого не сказати. Адже коли прийде час наших виборів, визначатися треба буде саме по цьому маркеру - між минулим та майбутнім, між демократією та тоталітаризмом, між відкритістю світу та традицією, що обмежує. А для цього потрібні змістовні політичні проекти та участь усього суспільства у дискусіях про майбутнє країни.

А поки що - все просто: тільки уперед, Емануель Макрон та Vive la France!

Віктор Чопа, Київ