Останні новини

Чим близька, важлива й цікава для нас Країна, де сходить сонце?

Іван Бондаренко Блоги 10.02.2017 01:36 1931

Роздуми на старті нового Року Японії в Україні

   11 січня Президент України Петро Порошенко своїм першим у цьому році Указом оголосив Рік Японії в Україні.  Такі роки в нашій державі вже проводилися. Пам΄ятаю, як 2005-ого  за кошти Японської фундації окремим рейсом до України прибули кращі майстри  каліграфії, які організували грандіозну виставку в Національному художньому музеї України, проводили майстер-класи. Відвідали вони і  наш університет.  Цікавими були концерти класичної музики кращих виконавців Японії, гастролі ансамблю давньої японської музики ґаґаку з університету Тенрі.  У філармонії та палаці «Україна» виступила знаменита японська  піаністка і композитор Кейко Мацуї.  

  Зазвичай  у  такий рік проводяться поетичні вечори, конкурси на кращі твори про Японію чи кращий  виступ, виголошений японською, презентації  книг тощо. У 2011 р. під час  Року Японії дружина посла  презентувала книгу   «Японські страви вдома. Збірка рецептів». Це  збірник, в якому японці, котрі мешкають в Україні,  розповідали,  як можна приготувати традиційні японські страви виключно з українських продуктів. Навіть із вказівкою,  де краще придбати ці продукти.  

  Чого ми чекаємо від нинішнього Року? Передусім зазначимо, що він уже почався. Наприкінці грудня у посольстві Японії в Україні було обрано офіційний логотип. 13 січня в рамках Року Японії Центральній клінічній лікарні Державної прикордонної служби у Києві передано в подарунок  комп'ютерний томограф, рентгенівський апарат та ендоскопічне обладнання.  Ще через день  українська команда  – 12 хлопців та дівчат – вирушила до Японії взяти участь у програмі Уряду Японії «Корабель молодих лідерів світу», який разом з іншими командами вирушить у морську подорож до Нової Зеландії та Фіджі, беручи участь у дискусійних клубах, знайомлячи інших з культурами своїх країн. А в Національному художньому музеї України  21 січня відкрилася виставка «Світ кабукі», яка презентує   виняткове явище японського і світового мистецтва –  японську гравюру  укійо-е.  Колекція  творів  –  подарунок музею від посольства  Японії.

Картини  укійо-е – це період Едо,  початок ХVІІ – середина ХІХ століття.  Дослівно з японської мови укійо-е перекладається як «картини тлінного світу». Такі  відомі художники, як Кітаґава Утамаро, Кацушіка  Хокусай,  Утаґава Хірошіґе, створювали   сцени з життя, як правило,  цілі серії картин. Коли 1889 році у Парижі відбувалася перша світова виставка, Європа для себе  відкрила японське мистецтво і була вражена.  Ван Гог заявляв, що нічого кращого  у житті не бачив і навіть копіював  ці малюнки.   Укійо-е має велику спадщину. Кацушіка Хокусай , наприклад, залишив по собі майже 30 тисяч малюнків!   Якщо в європейському живописі головний жанр – портрет, то для японців  головним об’єктом зображення  була природа, тобто пейзаж.  Якщо ми навіть бачимо десь там людину: мандрівника чи рибалку на мостику або на березі річки, то він намальований дуже схематично. Головне природа –  водоспади, гори, хмари.  

  До речі,  150 років тому майстер  укійо-е  Кацушіка Хокусай отримав  замовлення від видавця   проілюструвати  поетичну антологію «По одному віршу ста поетів», час створення якої датується ще 1235 роком.  Готуючи до друку українське видання цієї антології, ми теж використали  ці малюнки. До того ж, книжка  містила тексти японською й українською, біографії поетів.  І коли   2009 року Юлія Тимошенко як прем’єр-міністр поїхала з візитом до Японії, хтось їй підказав узяти в подарунок цю книжку. На дружній вечері вона вручила її тодішньому прем’єр-міністру Японії  Таро Асо.  Я випадково наткнувся на  інформацію про це в пресі:  японський прем’єр настільки  зрадів цьому подарунку, що відклав убік палички для їжі і почав  напам’ять декламувати з неї  свої улюблені вірші: він вивчав їх у школі. Моє прізвище там, звісно, не звучало, але мені було приємно, що таке видання презентували в Японії.

   Цього разу виставка «Світ кабукі» презентує  біля 100 зображень акторів театру, створених представниками  знаменитої школи  художників родини Утаґава. Я би радив  обов’язково її подивитися.

   Проведенням  заходів  нинішнього Року опікується  більше японська сторона: посольство  Японії в Україні, Українсько-японський  центр.  Університет Шевченка теж певною мірою долучається. Фінансує все це, як правило, Японська фундація. Це заможна спонсорська державна організація, яка опікується поширенням японської   культури по всьому світу. Японці на цю важливу справу грошей не шкодують. Фундація має бюджет, який вимірюється кількома мільярдами доларів. Мої власні переклади, а це, мабуть, з десяток антологій, хрестоматій та  поетичних збірок,  майже всі фінансувалися Японською фундацією. Кошти виділялися   видавництву,  що давало змогу  зробити  видання   якісним, на гарному папері, з твердою обкладинкою, ну й продавати  не дуже дорого, щоб їх могли купити ті ж студенти. Я якось підрахував, що десь зо 100 тисяч доларів Японська фундація на видання моїх перекладів в Україні  витратила.  Але завдяки цьому з японською поезією змогли познайомитися тисячі читачів.

  Що  ми можемо поставити собі в заслугу в році Японії в Україні? Чимало наших здобутків теж пов’язано з підтримкою з боку  японської сторони. Наприклад,  компанія «Міцубіші-корпорейшен»  вісім років тому взяла шефство на над Центром японської мови та літератури в університеті Шевченка. Підписали  офіційну угоду між ректором та президентом компанії. І відтоді щороку університет отримує  грант від 40 до 50 тисяч доларів під конкретні програми. Наприклад, йдеться про викладання японської  усім бажаючим студентам-не японістам, і не тільки нашого, а й інших університетів м. Києва. Це абсолютно безкоштовні курси.  Викладачі ж отримують доплату за додаткову роботу. Щоправда, наші закони настільки недолугі, що на податки з цих щорічних грантових сум йде 37 %.  Японців це дивує, адже у них  благодійні кошти податками не обкладаються.

 Третій рік поспіль компанія  виділяє також сім тисяч доларів на додаткову стипендію для  шістьох кращих студентів-японістів Інституту філології КНУ.

   За   останні роки завдяки фінансовій  допомозі «Міцубіші-корпорейшен» ми видали 35 підручників та навчальних посібників з японської мови,  практики перекладу, хрестоматії з літератури тощо. Ці підручники досить фахові,  у нас їх потім просять інші вузи країни, де викладають японську мову.  Це своєрідна теоретична й методична база вітчизняної японістики, яка створена завдяки фінансовим вливанням японської сторони.  

  Наша сильна сторона – поєднання теоретичних знань з мовною практикою. По-перше, завдяки Японській фундації на кафедрі постійно працює викладач – природний носій японської мови. А по-друге, університет має партнерські стосунки з вісьмома кращими японськими вишами: в Кіото, Тенрі, Цукубі, Токіо, Осаці. Щороку 12 – 15 кращих наших студентів їдуть на безкоштовне мовне стажування до Японії: хтось на півроку, але більшість – на рік.   

  Ми в Україні часто скаржимося на нестачу коштів. Але зазвичай не в них причина. Був у нас рік Шевченка – 200 років від дня народження. Із бюджету було виділено 50 мільйонів гривень.  На що вони пішли? На спорудження пам’ятників, на теоретичні книги про творчість Шевченка, яких уже тисячі написано. Ніхто не каже, що цього не треба. Але варто було більше подбати про людей, які мають відношення до Шевченка. Я звертався до одного з помічників Президента, пропонував  надати імена й прізвища, адреси перекладачів Шевченка в Китаї, Японії, Південній Кореї. Це люди, які роками працювали над перекладами віршів Крбзаря,  нерідко за власні кошти видавали їх.  Вони без нас поширювали нашу культуру. Хоча б запросити їх  на святкування, привітати, відзначити, нагородити…

 Приїхала тільки одна перекладачка Шевченка на японську – Фуджїі Ецуко,  і то на запрошення посольства Японії в Україні. Прилетіла  за японські гроші святкувати 200-річчя Тараса Шевченка. В Україні не знайшлося 10 тисяч гривень, щоб оплатити їй дорогу. Не кажучи вже про те, що ні грамоти, ні медалі  нікому з перекладачів Шевченка не вручили. А Фуджії Ецуко кілька збірок Шевченка випустила за власні кошти. Хіба це через нестачу грошей так сталося?

   Шевченка будуть любити і знати тільки тоді, коли його читатимуть в перекладах різними мовами світу. Це ж аксіома. От Ліна Костенко. Геніальна поетеса, вона давно заслужила Нобелівськк премію. Але її дуже мало перекладали іншими мовами.  Звичайно, перекладати її надзвичайно важко, як кожного суто національного, глибокого філософського поета, дуже тонкого лірика. Але якби її належним чином переклали англійською, німецькою, французькою, навіть японською мій один аспірант пробував, але не довів до кінця… Заохочування до перекладів з боку держави неодмінно принесло би свої результати, і були б у нас свої Нобелівські лауреати  і в літературі, науці, інших галузях.  А так плетемось у хвості. Дуже шкодую з цього приводу.

  Те ж саме можу сказати про заохочування держави щодо перекладів українською світових шедеврів. Скажу про японську літературу. Нині  англійською  перекладено, може, 15% шедеврів японської літератури,  які того вартують. Російською – можливо, один відсоток. А українською – нуль цілих і сотий або й тисячний відсоток від того, що варто перекладу.  Ось нещодавно дві моїх випускниці зробили гарні переклади з японської всесвітньо відомих класичних творів:  Наталія Бортник  переклала есеї Сей-Шьонаґон «Записки в узголів’ї» (книгу видало видавництво «Фоліо»).  А видавництво «Либідь» підготувало до друку один з найвідоміших творів японської прози доби Середньовіччя – філософські есеї  «Нотатки знічев’я» Кенко-хоші  у перекладі  Ніни Баликової – з розлогими коментарями до текстів, з поясненням  історичних подій та традицій тієї історичної доби, яскравими ілюстраціями, суголосними тому часу. Переконаний, що своєчасний вихід цієї книги міг би стати помітною подією Року Японії в Україні. Але це окремі  перлинки  в морі шедеврів японської літератури. Працювати нам ще тут та працювати!  

Японія, Китай, Південна  Корея, Гонконг, Сінгапур, Таїланд! Навіть з цього переліку очевидно, що  економіка планети розвивається переважно на сході.  Знати східну мову сьогодні – це  мати додатковий шанс для самореалізації. І не тільки китайську та японську. Бурхливими темпами розвиваються  Індонезія, В’єтнам, інші країни Сходу. У нас мало фахівців з індонезійської,  їх ледь не  з руками відривають.  Індонезія – четверта країна світу за кількістю населення. Велетенський ринок.  Там потрібні наше зерно,  машини, верстати, танки, літаки. І потрібні наші спеціалісти.Зараз в’єтнамська мова теж на злеті. Фахівців не вистачає. Країна швидко розвивається.  Туризм розвивається дуже бурхливо. І це не дивно, адже  берегова лінія В’єтнаму – про це мало хто знає – найдовша в світі за якістю пляжів. Весь правий берег на карті – чудові велетенські пляжі.     

Японія – передова сучасна країна світу, яка живе за законами демократії, дотримується міжнародних норм. І це країна «великої сімки», та ще й головувала в ній минулого року. До того ж японці пам’ятають, що в світі тільки дві країни, які пережили атомну трагедію. Це Японія – Хіросіма й Нагасакі (а 2011 року додалася ще й Фукушіма). І Україна, яка  пережила Чорнобиль. Японія нам дуже допомогла в подоланні наслідків аварії, обстеженні та лікуванні наших громадян. Більше, ніж будь-яка інша країна світу.

   Зрозуміла їм і ситуація з Кримом. Вони самі  вже сім десятиліть  намагаються повернути острови,  які Радянський Союз – за сьогоднішнім сленгом –  «тупо віджав».  Поза всякими договорами і домовленостями.   Кунашир,  Ітуруп споконвіків належали японцям. Ці острови видно навіть з Хоккайдо, доплисти не вартує нічого.   

 У Росії нині одна мета: залучити японські гроші, бо в самих не вистачає ні коштів, ні людських ресурсів, ні технологій, щоб розвивати Далекий Схід та Сибір.  Вони б хотіли  за японські гроші провести   дороги, побудувати підприємства. Підчепити японців на газовий гачок. Але японці  не такі довірливі, щоб  вкласти мільярдні кошти за так просто, за ілюзорні обіцянки вирішити територіальну проблему у майбутньому. Повірте моєму досвіду. Нічого путнього з цього не вийде.  

   Мене нерідко запитують: чи буде рік України в Японії? Все залежить від нашого Міністерства закордонних справ і від Посольства України в Японії. Існує Міжнародна організація японських україністів, у ній близько 500 членів – гарних і досвідчених  фахівців. Це перекладачі, інженери, які працювали на теренах України, журналісти, дипломати, викладачі, науковці. Щороку вони проводять у Токіо дві науково-практичні конференції.  Випускають інформаційний бюлетень.   І в цьому відношенні японці роблять більше, ніж ми з вами. Є в Японії сайт української громади «Краяни», електронна газета, але вони  досить обмежені в коштах.  Якщо ж об’єднати всі зусилля, можна було б провести чимало цікавих  заходів і запропонувати провести Рік України в Японії. Японці  люблять і цінують нашу культуру, наш фольклор.  

  Скажу на загал: власну культуру, мову, літературу треба пропагувати. І нашим структурам, де б вони не працювали – на батьківщині чи за кордоном – треба насамперед бути справжнім патріотом країни. І тоді все буде добре!

Іван Бондаренко, професор Інституту філології КНУ ім. Т.Шевченка

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-