Джим Стокс, ексдиректор з ядерної політики НАТО

Росія не може розраховувати на повернення НАТО до конфігурації 1997 року. Водночас Альянс має бути готовим стримувати російську агресію, зокрема ядерну, і не допустити переростання кризи в масштабний конфлікт. Найпереконливішою гарантією безпеки для України стало б членство в НАТО.

Про це розповів Джим Стокс – старший експерт програми «Майбутнє безпеки» GLOBSEC, який із листопада 2023-го до грудня 2025 року обіймав посаду директора з ядерної політики НАТО та очолював штабну групу Групи ядерного планування Альянсу. До цього він 25 років працював у Міністерстві оборони США.

РФ ДОВЕДЕТЬСЯ ПРИЙНЯТИ РЕАЛЬНІСТЬ: ТЕПЕР НАТО НАЛІЧУЄ 32 КРАЇНИ

- Пане Стоксе, останніми днями чуємо, що Росія, імовірно, хоче залучити європейських представників до переговорів щодо України, намагаючись відновити свою вимогу, щоб НАТО повернула військову присутність до стану, який був до 1997 року. Тобто фактично «виключити» з Альянсу країни, які отримали членство пізніше. Чи може Захід погодитися на такі вимоги?

- Це видається абсолютно неможливим. Я навіть не уявляю, як можна було б повернути назад процес вступу Фінляндії та Швеції до Альянсу, не кажучи вже про всі 16 країн, які приєдналися після завершення холодної війни. Вони не погодяться вийти з Альянсу, а інші союзники не погодяться просто дозволити їм піти. За 77 років історії НАТО такого ніколи не траплялося.

Тож Росії доведеться прийняти реальність: тепер НАТО налічує 32 країни. Росія може й далі про це говорити, а НАТО може просто відповісти: «Узяли до відома. Ми не змінюватимемося».

Інше питання – чи дозволить НАТО колись приєднатися новим союзникам. Таке рішення ухвалюють консенсусом усіх 32 країн.

Але головна проблема, як на мене, – те, що Росія робить в Україні вже понад десять років. Саме російська війна формує сприйняття загрози, і саме через неї Фінляндія та Швеція вирішили вступити в Альянс. Тож значна частина відповідальності лежить на Росії, яка може звинувачувати НАТО в наближенні до російських кордонів. Я розумію, що це їй не подобається. Але наприкінці 1990-х і на початку 2000-х років РФ не мала з цим проблем. Вона перетворила це на політичне питання, і тепер їй доведеться з цим змиритися.

- Росія прагне побудувати нову архітектуру безпеки, принаймні в Європі. Якою, на вашу думку, буде ця архітектура? У якій формі до неї має бути залучена Україна з її реальним бойовим досвідом?

- З огляду на тривалу агресію Росії питання майбутньої архітектури безпеки тепер другорядне порівняно з життєво важливим питанням: як завершити російсько-українську війну? Саме це – найнагальніша проблема, яку нам потрібно розв’язати. Україна має далі захищатися. Певні держави – продовжувати підтримувати її оборону. А НАТО колективно – допомагати координувати частину цих зусиль.

Нині ситуація небезпечна в усій Європі, а в Україні – особливо. Саме про це треба говорити: Росія бачить, як НАТО готується до оборони; вона знає, що не перемагає в Україні, і має знайти вихід із ситуації, у яку сама себе загнала. Це – наслідок її власних рішень.

Якщо ж ми спробуємо замислитися над тим, який вигляд матиме архітектура безпеки після завершення війни РФ проти України, то, гадаю, вона частково спиратиметься на ключові елементи, що існують у Європі вже тривалий час: НАТО збережеться у своєму нинішньому вигляді, а ЄС відіграватиме свою роль. Україна ж залишатиметься потужною військовою силою в Європі. Не знаю, чи стане вона членом НАТО – особисто я сподіваюся, що так, адже саме цим шляхом вона й рухається. Але навіть якщо цього не станеться, Україна залишатиметься дуже боєздатною військовою силою, яка водночас буде партнером НАТО.

Європейським державам потрібно буде визначатися, як вибудовувати архітектуру взаємодії з Росією. Ідеться не про розподіл відповідальності чи сфер впливу. Мова про те, як не допустити ескалації конфлікту в Європі й прямого зіткнення НАТО та Росії. НАТО – оборонний Альянс, він не нападатиме на Росію. Ми не хочемо, щоб криза переросла в конфлікт, а звичайна війна – у застосування ядерної зброї. Але потрібно виходити з найгірших сценаріїв і думати, як уникнути небезпечних ситуацій.

Далі нам потрібно визначитися, як Захід і Росія зможуть співіснувати в майбутньому. І, на мою думку, саме тут Європа повинна безпосередньо взаємодіяти з РФ. Це не має бути питанням, яке вирішують лише Вашингтон і Москва між собою. У Європі багато різних суб’єктів, які мають тут свої інтереси; вони повинні об’єднатися, щоб знайти спосіб повернутися до того, що існувало протягом тривалого часу, – миру та безпеки в Європі, зруйнованих після 2022 року.

- Якими, на вашу думку, могли б бути переконливі гарантії безпеки для України?

- Вступ України в НАТО. Це – найпереконливіший варіант. Стримування з боку НАТО працює вже понад 77 років, оскільки жодна держава ніколи не нападала на Альянс.

Я зазвичай не використовую слово «гарантія», але перебування під розширеним ядерним стримуванням з боку Сполучених Штатів, Великої Британії та Франції має свої переваги.

ЯКЩО МОСКВА ВІДЧУЄ, ЩО ЗАЗНАЄ СТРАТЕГІЧНОЇ ПОРАЗКИ, ВОНА МОЖЕ РОЗГЛЯНУТИ ВИКОРИСТАННЯ ЯДЕРНОЇ ЗБРОЇ

- Наскільки реально, що Росія наважиться напасти на НАТО, спробувати його випробувати? Альянс до цього готовий?

- НАТО й союзники готові й надалі будуть готові стримувати будь-яку агресію.

Змінити цю ситуацію може лише зміна сприйняття загрози. Не думаю, що союзники по НАТО вважають, ніби Росія перестане бути загрозою найближчим часом, – імовірно, вона залишатиметься нею ще довго. Тому йдеться про довгострокове зобов’язання щодо колективної оборони, а також національної оборони та стійкості.

Тепер відбувається чимало підривної діяльності й диверсій, а Росія, очевидно, зосереджена на війні проти України. Люди побоюються, що якщо Росія більше не буде втягнута в затяжний конфлікт проти України, який вона, очевидно, не виграє, і цей конфлікт якось завершиться, то вона може перемкнутися на атаку на НАТО. Така можливість є, але ми не знаємо, чи станеться це. Рішення ухвалюватимуть у Кремлі. Ми в НАТО, на Заході та в Європі можемо лише бути готовими до такого розвитку подій.

Якщо в Кремлі розмірковують про напад, там мають запитати себе: чого ми хочемо досягти? Чи зможемо цього досягти? Якщо ризикуємо зазнати невдачі, чи варто взагалі починати? Сподіваюся, у РФ і надалі будуть надзвичайно обережними. Не думаю, що там захочуть ризикувати такою війною в майбутньому.

Повномасштабне вторгнення в Україну та подальша війна стали стратегічним прорахунком Росії. Вона вважала, що зможе перемогти, але тепер усе складається для неї не надто добре. Напад на НАТО був би набагато складнішим і масштабнішим – з огляду на географію та залучені спроможності. Альянс набагато більший, може витрачати значно більше коштів і залучати більше людей. Росіяни це знають. Навіть у власній доктрині вони розглядають війну проти НАТО як конфлікт зовсім іншого рівня.

Існує недовіра до Москви, адже вона може знову вчинити щось…

- Нераціональне.

- …нераціональне або дурне. Не думаю, що тоді, у 2022 році, росіяни повністю обміркували ситуацію. Тож ми не можемо бути впевнені, що Росія вчинить правильно й не нападе на НАТО. Тому маємо бути готовими до такого сценарію.

- У звичайній війні Росія навряд чи має шанси протистояти НАТО. Але ж вона шантажує світ своїм ядерним арсеналом. Чи може Путін, опинившись у безвиході, застосувати цей останній «аргумент»?

- Я б сказав, що такий варіант можливий. І, кажучи це, зовсім не хочу нікого лякати.

На щастя, уже понад 80 років, починаючи з 1945-го, ядерну зброю не застосовували у війнах. Гадаю, є чимало чинників, що стримують її використання; можливо, ми більше ніколи її не побачимо, – і дуже хочеться на це сподіватися, адже ніхто насправді не бажає, щоб така зброя коли-небудь була застосована.

Росія досі не використовувала свою ядерну зброю проти України. Не думаю, що вона відчуває в цьому справжню потребу; видається, Москва намагається виграти цю війну, не вдаючись до таких крайніх заходів, – попри всю риторику, «брязкання зброєю» тощо.

Проте існує суттєва різниця між спробами використати ядерний арсенал (або розмовами про нього) задля залякування і його реальним застосуванням. Є конкретні сценарії, які, на мою думку, спричинюють занепокоєння.

- Які саме?

- Ну, якщо Росія опиниться у стані війни з НАТО – у форматі звичайного (неядерного) конфлікту – і почне програвати, втрачати ключові території або відчує загрозу самому режимові, то може серйозно розглянути імовірність застосування ядерної зброї. У НАТО мають чітко усвідомлювати це. Ми повинні уважно стежити за російськими ядерними силами, прислухатися до заяв Москви та стримувати будь-які спроби застосування ЯЗ – навіть у розпал звичайного конфлікту, щоб Росія не вирішила, що їй необхідно перетнути цю межу. Отже, ідеться про складний баланс: з одного боку, необхідно захистити Альянс від будь-якої агресії, а з іншого – не допустити, щоб у Москві це сприйняли як стратегічну поразку, що може призвести до зміни режиму чи чогось подібного.

Вважаю, що є способи уникнути такого розвитку подій. Одним із ключових елементів є комунікація – як публічна, так і дипломатична, зокрема через неформальні канали зв’язку.

ПІД ЧАС КРИЗИ НАТО ЗМОЖЕ ДУЖЕ ШВИДКО УХВАЛЮВАТИ РІШЕННЯ

- А що, коли Росія все-таки перетне ядерний поріг? Якою буде відповідь НАТО?

- Очевидно, це – найгірший сценарій. Я замислювався над ним, коли працював у штаб-квартирі НАТО.

У цій гіпотетичній ситуації, якщо Росія застосує ядерну зброю, НАТО доведеться реагувати. Необхідно переконати супротивника в тому, що він не просто перетнув певну межу, – такий крок докорінно змінить саму природу конфлікту. Відповідь має бути переконливою. У НАТО заявили, що готові завдати таких збитків, які значно перевищуватимуть будь-які можливі вигоди. Це може бути ядерна відповідь, відповідь із застосуванням звичайних озброєнь або їх поєднання. Рішення щодо цього ухвалюватимуть пізніше. Не варто розкривати супротивнику, де проходять ці червоні лінії і як саме може бути сформована та застосована відповідь. Це має спонукати до певної обережності. Гадаю, так воно і є: ми бачимо стриманість не лише щодо застосування ядерної зброї, а й стосовно втягування у будь-який звичайний конфлікт, адже це може стати початком небезпечного шляху, що веде до неконтрольованої ескалації.

- НАТО, як і європейські інституції, часто дорікають у бюрократизмі. Але в найгіршому сценарії вирішальним буде час. Чи зможе НАТО швидко діяти в надзвичайній ситуації?

- Іноді люди уявляють, що НАТО нескінченно проводитиме наради у штаб-квартирі в Брюсселі. У відносно мирний період справді відбувається багато засідань комітетів і Північноатлантичної ради. Але під час кризи Альянс може дуже швидко ухвалювати політичні рішення та втілювати їх у життя.

Крім того, країни-члени спроможні діяти самостійно й дуже швидко. Сполучені Штати, Велика Британія та Франція можуть незалежно й самостійно застосувати свої ядерні сили для стримування будь-якої агресії проти Альянсу – ідеться не лише про ядерний напад. Вони здатні реагувати надзвичайно швидко. І це – величезна перевага для Альянсу.

Потрібно, щоб НАТО й політичні лідери в 32 столицях мали варіанти для ухвалення рішень під час кризи. Це допоможе не допустити самого конфлікту, а якщо війна все-таки почнеться, не дозволити їй перетнути ядерний поріг.

- У НАТО обговорюють імовірність розміщення в Європі додаткової американської ядерної зброї. Серед можливих країн називають Польщу, Фінляндію та Литву. Водночас Дональд Трамп знову говорить про ядерне роззброєння. Як це узгоджується?

- НАТО адаптує свою систему ядерного стримування. Альянс модернізує ядерні сили: наприкінці 2000-х років було ухвалено рішення перейти на літаки п’ятого покоління F-35 і модернізувати американську ядерну зброю, розміщену в Європі. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, коли Росію визначили як загрозу для Альянсу, зміна безпекового середовища стала важливим чинником у тому, як НАТО розглядає адаптацію ядерного стримування, а також у тому, що США, Велика Британія та Франція роблять самостійно або як доповнення до зусиль НАТО.

Місця розташування американської ядерної зброї в Європі публічно не розголошують, хоча відомо, що зброя перебуває в Європі. Це чутливе питання. Рівень безпеки та охорони, який оточує цю зброю, настільки високий, що її не можна просто перевезти з пункту А в пункт Б або розмістити в новому місці.

Ключове питання – чи потрібно й надалі адаптувати ядерне стримування Альянсу. Навчання та вся підготовка до можливої ядерної операції НАТО свідчать, що Альянс надзвичайно ефективно може проводити її з нинішніми спроможностями та в нинішній конфігурації.

Важливе питання стосується довгострокової перспективи: якщо загроза з боку Росії зберігатиметься, а вона й надалі матиме великий арсенал так званої нестратегічної ядерної зброї, чи знадобляться НАТО додаткові спроможності? РФ має тисячі ядерних боєзарядів, здатних уражати цілі по всій Європі різними типами ракет. Чи потрібні НАТО інші типи ядерних спроможностей? Нині бойова авіація Альянсу може застосовувати ядерні бомби вільного падіння. Дехто виступає за можливість запуску ракет із моря, суші або повітря. На мою думку, усі варіанти мають залишатися на столі. Безпекове середовище суттєво змінилося. Політично Європа вже не така, як у 1980-х роках. Існує реальне занепокоєння, що Росія знову може припуститися прорахунку й вдатися до агресії проти Альянсу, тому є готовність до певних змін.

СТРИМУВАННЯ ТА ДЕЕСКАЛАЦІЯ МОЖУТЬ ПРАЦЮВАТИ РАЗОМ

- Ми говоримо про нарощування військових сил і ядерного стримування. І все ж чи актуальне тепер питання роззброєння та зменшення ризиків?

- Гадаю, на сьогодні це не є головним напрямом діяльності НАТО. Альянс знову зосередився на стримуванні та обороні як основних засобах гарантування власної безпеки. Мабуть, контроль над озброєнням поки що не входить до порядку денного Росії і, безумовно, Китаю. Сполучені Штати вже певний час виступають за контроль над озброєнням, а президент Трамп намагається запропонувати тристоронній формат такого контролю. Якби нам вдалося домогтися від росіян і китайців скорочення кількості наявних у них боєголовок (або обмеження їх нарощування з боку Китаю), – це було б для нас вигідним результатом.

Є чимало кроків, які можна зробити і без формальної договірної угоди. Якщо США й Росія або США, Росія та Китай у тристоронньому форматі зможуть домовитися про зменшення ризиків ескалації, це було б добре. І цього, можливо, легше досягти, ніж укладення формальної угоди про контроль над озброєнням.

Тож, на мою думку, потрібні обидва підходи. Такий приклад є в історії НАТО: у 1979 році Альянс вирішив модернізувати свої тактичні ядерні сили й водночас був відкритий до переговорів про контроль над озброєнням з Радянським Союзом. Зрештою це привело до Договору про ліквідацію ракет середньої та меншої дальності. Можна розвивати стримування й оборону, нарощувати силу – у США це називають «миром через силу» – і водночас бути відкритими до переговорів про контроль над озброєнням та інших заходів зі зниження ризиків. Ці підходи не суперечать один одному. Потрібно лише запропонувати відповідні ініціативи й подивитися, чи відповість інша сторона.

- Багато українців вважає, що Україні було б розумно працювати над власною ядерною програмою. Чи стало б це доброю «гарантією» для нас?

- Це, безумовно, – надзвичайно складне рішення. Я розглядаю його з кількох перспектив. По-перше, рішення про створення власного ядерного потенціалу не можна ухвалювати легковажно. І я кажу це не лише з погляду міжнародних норм нерозповсюдження ядерної зброї; звісно, ніхто не хоче подальшого поширення ЯЗ, адже нині нею володіє обмежена кількість держав. Водночас я можу зрозуміти й міркування національної безпеки: ядерна зброя – найвища гарантія національної безпеки та суверенітету.

Тож я розумію прихильників такої ідеї. Але хочу нагадати, що потрібно врахувати політичні зобов’язання, фінансові витрати, необхідні технічні знання й технології, а також те, скільки часу й коштів знадобиться для створення певної кількості ядерної зброї. Скільки боєголовок потрібно мати, щоб почуватися в безпеці, якщо, наприклад, Росія вже має тисячі? Потрібні також засоби доставляння, доктрина, процедури командування й управління та багато інших допоміжних спроможностей. Усе це потребує значних зусиль. Я кажу це як людина, що тривалий час працювала над протидією розповсюдженню зброї масового знищення.

Протягом кар’єри я спостерігав, як Північна Корея пройшла шлях від держави без ядерної зброї до держави, яка її має. Але пам’ятаймо, що Північна Корея є державою-ізгоєм. Чи справді Україна, Німеччина або Південна Корея – як і політики в інших країнах, що часом порушують цю тему, – хочуть вийти з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, стати державою-ізгоєм і потенційно опинитися під санкціями? Чи справді це гарантуватиме ту безпеку, якої вони прагнуть?

Тому такий шлях не видається надто доцільним. Час, гроші й зусилля краще спрямувати на звичайну оборону; якщо є можливість бути частиною ядерного союзу, посилювати його механізми, наприклад у межах НАТО; або шукати інші форми гарантій безпеки. Здається, є кращі варіанти, ніж створення власної національної ядерної програми.

НАТО ЗБЕРІГАТИМЕТЬСЯ, ДОКИ ІСНУЄ ЗАГРОЗА З БОКУ РОСІЇ

- Європа посилюється військово, і за це можна подякувати, зокрема, Дональду Трампу. Чи вдасться США вирішити дистанціюватися від НАТО, а замість самого Альянсу виникнуть інші союзи?

- Давня політика США – принаймні від адміністрації Обами, а фактично ще з 1960-х років – полягає в тому, щоб європейські союзники й Канада більше вкладали у звичайну оборону. Нинішня адміністрація зробила це одним з головних пунктів своєї риторики. І, на щастя, маємо результат, якого й прагнули: ідеться не лише про збільшення оборонних витрат, а й про подальше розгортання в Європі дедалі численніших і спроможніших військових сил, які можуть бути залучені до колективної оборони НАТО.

Це не означає, що США втратили інтерес до НАТО або відсторонилися від нього. Насправді мова не так про перекладання тягаря, як про те, щоб Альянс був сильним, стійким і боєздатним та міг захистити себе. Як американець, що завершив кар’єру в Міністерстві оборони, вважаю, що Сполучені Штати, навіть нинішня адміністрація, і надалі зацікавлені в тому, щоб у Європі не було конфлікту, а тим паче прямого конфлікту з НАТО. Судячи з повідомлень у медіа, нещодавній візит директора ЦРУ в Москву також був сигналом неї: «Не ризикуйте таким кроком!».

Війна не відповідає нічиїм інтересам – ані з погляду безпеки, ані економіки, ані на суто людському рівні. Але краще готуватися до війни, ніж потім страждати від її наслідків. Україна переживає це тепер, і, на мою думку, це має бути центральним аргументом на користь подальшої підтримки української оборони – стільки, скільки потрібно, доки Росія не припинить війну. Після цього треба й надалі бути готовими захищати НАТО, а також інші країни світу, якщо вони стикаються з власними безпековими викликами. Це належить робити доти, доки сприйняття загрози не зміниться й держави не зрозуміють, що вони не є небезпечними одна для одної. Історія знає випадки, коли країни воювали, а згодом ставали союзниками, зокрема й у лавах НАТО.

НАТО залишатиметься довгостроковим зобов’язанням, імовірно, ще багато років – уже через саму загрозу з боку Росії. Я почав працювати у штаб-квартирі НАТО в лютому 2022 року, саме тоді, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Отже, весь мій досвід роботи в Альянсі припав на цей період. Я знаю, що Альянс дуже відданий цій справі. Вважаю, що зусилля певних держав і колективна підтримка НАТО української оборони є переконливими. Сподіваюся, таку підтримку не доведеться надавати ще довго, адже ми хочемо, щоб війна завершилася. Будь-які зусилля, що можуть допомогти її завершити, – це добре, але лише на умовах, які будуть сприятливими для України.

Ольга Танасійчук, Прага
Фото: Ольга Танасійчук, Олівер Прохазка / Czech Security Forum, надано Джимом Стоксом