Угорщина 1956-го: межі спротиву і компромісу

Цими днями виповнюється 70 років антирадянському повстанню в Будапешті, жорстоко придушеному Москвою

Повстання проти комуністичного режиму та радянського контролю над Угорщиною тривало дванадцять днів – з 23 жовтня до 4 листопада 1956 року. Мирні протести швидко переросли в революцію, за якою стежив увесь світ. Уже 24 жовтня італійська газета Corriere della Sera писала: «Що відбувається в Будапешті? Нічого, крім революції. Повстання неминуче буде придушене... Але вражаючим фактом є те, що угорський народ повстав проти російського гноблення».

Наприкінці жовтня здавалося, що повстанці перемагають. Проте 4 листопада Москва жорстоко придушила революцію. Десятки тисяч угорців були змушені залишити батьківщину, сотні зазнали репресій, а декого стратили, як от Імре Надя, прем’єр-міністра країни. Угорське повстання стало одним із найвиразніших символів боротьби народів Центрально-Східної Європи за свободу від радянського панування.

З історичної ретроспективи Угорська революція постає як трагічне зіткнення трьох чинників: героїзму повсталих, тоталітарної могутності й підступності СРСР та бездіяльності Заходу. Але чи була поразка угорців неминучою? Де починалися й закінчувалися межі західної політики? І де проходила хитка межа між компромісом, який міг урятувати від катастрофи, як це сталося майже в той самий час у Польщі, та поступкою, яка лише закріпила б панування Москви?

«Піднесена безумність повстання», або Як західні ЗМІ висвітлювали Угорську революцію

Повстання в Угорщині висвітлювали приблизно 150 іноземних журналістів. Їхні репортажі суттєво відрізнялися залежно від того, яке видання вони представляли – незалежну пресу чи комуністичні газети.

В Угорщині працювала ціла плеяда відомих італійських журналістів. Зокрема й Індро Монтанеллі – один із найвпливовіших журналістів-міжнародників Італії ХХ століття. Його статті з Будапешта згодом лягли в основу декількох книг, присвячених тим подіям. Монтанеллі писав про побачене з величезним поетичним та політичним захопленням. Він називав дії студентів та робітників «чистим, майже містичним актом патріотизму». У своїх репортажах він нещадно критикував західні країни та італійське суспільство, які висловлювали «глибоку стурбованість», але насправді більше переймалися Суецькою кризою або розважальними телешоу, поки Будапешт стікав кров’ю. Відома його фраза: «Угорщина помирає, а ви на Заході дивитеся телевізор» стала криком розчарування.

Зовсім іншу картину бачили журналісти лівих, прорадянських видань. Журналісти l'Unità за вказівкою з Москви писали, що в Будапешті відбувся «контрреволюційний, фашистський та реакційний заколот». Вони стверджували, що «банди хуліганів» атакують процес демократизації, а радянські танки «рятують порядок». Ця відверта брехня комуністичних репортерів обурила багатьох їхніх колег в Італії.

Ще один видатний італійський репортер Луїджі Барзіні, який працював на європейську пресу, фокусувався на деталях побуту революційного міста. Його вразило, що попри відсутність поліції та повний хаос, у місті не було мародерства. Він описував, як повстанці розбивали вітрини радянських магазинів та спалювали пропаганду, але водночас виставляли в розбитих вітринах інших магазинів коробки для збору грошей на допомогу пораненим. Перехожі кидали туди банкноти, і ніхто їх не крав. Це свідчило про неймовірну внутрішню гідність повстання.

Окрім італійців, у Будапешті під час повстання опинилося чимало відомих американських, британських, французьких та німецьких журналістів. Для більшості з них Угорська революція стала найяскравішим і водночас найтрагічнішим репортажним досвідом у кар’єрі.

Британський воєнний кореспондент Сефтон Делмер був одним із найдосвідченіших репортерів у місті. Він диктував свій репортаж у Лондон телефоном під звуки вибухів і пострілів. Його перша депеша починалася словами: «Сьогодні я став свідком однієї з найвеличніших подій в історії. Я бачив, як угорський народ повстав і розбив ущент режим, що його тероризував». Делмер змальовував неймовірне поєднання ейфорії та люті. Він детально описав, як люди плакали від щастя, коли падав пам’ятник Сталіну, і як молоді дівчата кидали «коктейлі Молотова» в радянські танки. Він порівнював Будапешт із Парижем часів Французької революції.

Ендре Мартон був угорцем за походженням, але працював на американське агентство Associated Press. Разом із дружиною Ілоною вони пройшли через комуністичні в’язниці Будапешта перед 1956 роком і зустріли революцію як особисте звільнення. Його матеріали для Associated Press були максимально точними, фактологічними, але сповненими болю. Він фіксував кількість загиблих, тактику вуличних боїв та першим повідомив світові про розстріл мирної демонстрації на площі перед Парламентом. Його репортажі читали по всьому світу на перших шпальтах провідних газет.

Джон Маккормак висвітлював події для The New York Times. Коли 4 листопада радянські війська розпочали масований штурм Будапешта (операція «Вихор»), Маккормак разом із групою інших журналістів опинився заблокованим у будівлі американської дипломатичної місії. Він писав про жахливі артилерійські обстріли, які перетворювали житлові квартали Будапешта на руїни, і констатував повну зраду Угорщини з боку ООН та західних держав.

Фредерік «Фріц» Гієр був одним із репортерів Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода. Його щоденники та репортажі, які сьогодні зберігаються в архівах, містять унікальні побутові деталі. Він описував, як повстанці ділилися з іноземними журналістами останнім хлібом, як лікарі в госпіталях працювали без сну три доби поспіль, оперуючи поранених підлітків, і як сильно угорці сподівалися, що американські війська прийдуть їм на допомогу.

Фотокореспондент Жан-П’єр Педраццині з Paris Match у 1956 році став символом журналістської самопожертви. Його об’єктив зафіксував обличчя молодих повстанців, барикади та розбиту техніку. Під час штурму штаб-квартири Угорської партії трудящих на площі Республіки Педраццині намагався зробити знімок під вогнем і отримав 14 кульових поранень. Його встигли евакуювати до Парижа, але за кілька днів 29-річний репортер помер. Його фотографії з Будапешта вразили всю Францію і вплинули на ставлення французьких інтелектуалів до Радянського Союзу.

Надія на Надя

Своїм очільником повстанці обрали Імре Надя. Серед угорців він мав майже бездоганну, як для політичного діяча, репутацію. Його інтелігентний образ і поміркованість викликали повагу. В Угорщині його називали шанобливо «дядечком Імре», а водії автобусів упізнавали на вулицях Будапешта і зупинялися, пропонуючи підвезти. Надь, який спочатку перебував у розгубленості, зробивши чимало суперечливих кроків. Він був не проти радянського втручання, але згодом, під тиском повсталих, кардинально змінив власну позицію і діяв максимально безкомпромісно. 31 жовтня Імре Надь заявив про те, що країна вийде з Варшавського договору і закликав ООН захистити нейтралітет країни. Це була остання крапля, яка переповнила чашу терпіння Москви. 4 листопада в Будапешт вдруге увійшли радянські війська…

Захід нам допоможе?

Вашингтон роками говорив про визволення поневолених народів і звільнення Східної Європи від радянського панування. Однак 1956 року США не мали наміру вступати у військове протистояння із СРСР заради Угорщини. Суецька криза, що розгорталася одночасно з повстанням, ще більше ускладнювала міжнародну ситуацію. Привид Третьої світової війни змушував великі держави обмежуватися переважно дипломатичними заявами й пропагандою.

Не останню роль відігравали й внутрішньополітичні розрахунки США. Обидві американські партії – і демократи, і республіканці, змагалися за голоси вихідців зі Східної Європи, зокрема поляків, угорців і чехів, які компактно мешкали в кількох штатах. Тому обіцянки підтримати поневолені народи були важливим елементом політичної риторики, хоча не означали готовності до військового втручання.

Марними виявилися й сподівання угорців на НАТО. У 1956 році Альянс не збирався втручатися у військовий конфлікт на території країни радянського блоку, побоюючись прямого зіткнення із СРСР. Саме під час Угорського повстання пасивність Заходу почали висміювати, розшифровуючи абревіатуру NATO як No Action, Talk Only – «самі слова, жодних дій».

Особливу роль відіграло радіо «Вільна Європа», яке передавало новини про повстання та міжнародну підтримку угорців. Хоча радіостанція не обіцяла американського військового втручання, емоційна тональність деяких передач могла створювати в слухачів хибні сподівання. Багато угорців справді вірили, що Захід не дозволить придушити демократичну революцію.

Утім, нерішучість Заходу не була чимось новим. Під час повстання у Східному Берліні 1953 року США обмежилися, зокрема, масштабною продовольчою допомогою, використовуючи її водночас як інструмент політичного тиску на комуністичний режим. А спільна спроба США та Великої Британії організувати таємну операцію проти сталінського режиму Енвера Ходжі в Албанії в 1949 році обернулася повним провалом, що лише посилив обережність Заходу щодо операцій за залізною завісою.

Зрештою Захід не врятував повстання, але прийняв тих, хто тікав від радянських репресій. Близько 200 тисяч угорців (майже 2% населення країни) залишили батьківщину; спочатку більшість шукала прихистку в таборах біженців в Австрії, а згодом багато хто оселився у США, Великій Британії та інших західних країнах. Серед них були молоді, освічені й активні люди, які згодом зробили внесок у розвиток суспільств, що дали їм новий дім.

Компроміс Гомулки

Після десталінізації Польщу, як і інші країни соціалістичного блоку, охопила політична криза. У червні 1956 року польська армія придушила робітничі виступи в Познані, спричинені невдоволенням умовами праці та рівнем життя. Напруження зростало, і в жовтні Польська об’єднана робітнича партія усунула від влади сталіністське керівництво, зокрема російського маршала Костянтина Рокоссовського, який обіймав посаду міністра оборони. Першим секретарем обрали Владислава Гомулку, який кілька років провів у в’язниці й сприймався поляками як «свій» – уособлення національного комунізму, подібно до Імре Надя в Угорщині.

«Польський жовтень» став для Москви серйозним випробуванням. 19 жовтня 1956 року Микита Хрущов терміново прибув до Варшави, а радянські війська почали просуватися в напрямку польської столиці. Після напружених переговорів (запеклі дискусії відбувалися навіть на летовищі) сторони досягли компромісу. Москва погодилася на внутрішньополітичні зміни в Польщі, а Гомулка запевнив, що країна залишиться у Варшавському договорі й не вимагатиме виведення радянських військ. Він розумів: десталінізація не означає, що Кремль готовий відмовитися від контролю над своїми сателітами.

Польща, яка опинилася на межі радянського військового втручання майже одночасно з Угорщиною, уникла кривавого сценарію. Однак пояснювати це лише особистою домовленістю Гомулки й Хрущова було б спрощенням: значення мали також позиція польського партійного керівництва та характер суспільних вимог. Ці відмінності досліджувала історикиня Йоганна Ґранвілл.

Прокляття Яноша Кадара

Після придушення повстання Москва зробила ставку на Яноша Кадара – колишнього соратника Імре Надя, якого той свого часу випустив із в’язниці. Італійський журналіст Альберто Кавалларі називав його «співучасником зради та масових убивств, радянським пішаком, якого використають і викинуть». Однак Кадар довіру Кремля виправдав й залишався при владі до 1988 року. Чи був він від початку людиною Москви, чи став нею після репресій, сподіваючись урятувати те, що ще можна було врятувати? Цим запитанням переймалися й західні журналісти.

Кадар був прибічником «реальної політики»: упродовж десятиліть він балансував між Радянським Союзом, Заходом і внутрішніми потребами угорського суспільства. Його формула «Той, хто не проти нас, той із нами» контрастувала зі сталіністським принципом Ракоші: «Той, хто не з нами, той проти нас».

За правління Кадара Угорщину називали «найкомфортабельнішим бараком соціалістичного табору». Угорцям дозволялося значно більше, ніж громадянам інших соціалістичних країн, однак дві теми залишалися табу: повстання 1956 року та можливість виходу з Варшавського договору. Кадар, який сам зазнав тортур у сталінських катівнях (йому повиривали нігті), зрештою зрадив Надя та повсталих, погодившись на репресії й страту колишнього соратника. Водночас він проводив відносно самостійну внутрішню політику, а створений ним «гуляш-соціалізм» і досі викликає в частини угорців ностальгію.

Однак тінь страченого Імре Надя переслідувала Кадара до кінця життя. Він помер 6 липня 1989 року – того самого дня, коли Верховний суд Угорщини скасував смертний вирок Надю та його соратникам і фактично реабілітував очільника революції.

Повстання, яке всі виграли, але хтось таки програв

«Слова «поразка», «невдача» або «програш» нечасто зустрінеш у бесідах або друкованих матеріалах, присвячених тим подіям, тому що згідно з народними уявленнями революція була переможною – допоки її не зрадив бездушний світ. Ці погляди відбивають один із циклічних міфів угорської політичної культури: ті, хто мужньо бореться і зазнає поразки у боротьбі за недосяжні цілі, заслуговують більшого захоплення, аніж ті, хто опортуністично прагне до невеликих перемог і виграє» – зауважив американський політолог угорського походження Чарльз Гаті, автор ґрунтовного дослідження історії Угорської революції «Невдалі ілюзії». Сам він у 1956 році був молодим репортером і бачив події на власні очі, але згодом, працюючи з архівними документами, переглянув чимало своїх тодішніх переконань. Гаті ставив запитання, наскільки успішнішою могла б бути революція, якби мужність поєднувалася з мудрістю й обачливістю. Чи могли повстанці, їхні керівники та Захід діяти інакше, щоб урятувати хоча б частину здобутків революції? Однозначної відповіді немає. «Реальна політика» не гарантує перемоги, як і безкомпромісність не завжди веде до поразки. Проте історія Угорщини показує, якою високою може бути ціна політичних ілюзій.

Після придушення повстання Москва проголосила перемогу, а Захід не поспішав визнавати власну поразку. Лише після падіння комуністичного режиму в 1989 році Імре Надя та його соратників урочисто перепоховали, повернувши їм гідність і місце в національній пам’яті.

«Життя – це компроміс, а найкоротший шлях може іноді стати найдовшим», – якось сказав Янош Кадар на власному дні народження. В його устах ці слова звучать особливо двозначно: як формула політичної мудрості й водночас як можливе виправдання зради. Але, можливо, трагедія 1956 року не вичерпується ані перемогою, ані поразкою, ані компромісом? Ласло Краснахоркаї, нобелівський лауреат з літератури, підкреслює, що трагізм людського буття і угорської долі лежить значно глибше, ніж просто зміна суспільного ладу або політичних режимів. Для нього повстання 1956 – це не просто політичний акт, а екзистенційний прорив народу, затиснутого в лещатах безнадії – відчайдушна спроба повстати проти невмолимого «світового устрою», що була роздавлена танками історії.  

Світлана Шевцова, Київ

Перше фото – заклики «Русские домой!» були повсюдними / Фото Wikipedia