Ігор Федірко, виконавчий директор Української ради зброярів

Україна презентує свої оборонні розробки 15–19 червня на міжнародній виставці EUROSATORY в Парижі. Спільний стенд за участі провідних оборонних компаній України представлятиме Українська рада зброярів. Минулого місяця цей спільний стенд Zbroya привернув неабияку увагу відвідувачів однієї з найбільших у світі оборонних виставок SAHA 2026, яка проходила у Стамбулі.

За результатами виставки в Туреччині та напередодні роботи у Франції Укрінформ поспілкувався з виконавчим директором Української ради зброярів Ігорем Федірком про трансформацію українського ОПК, перспективи співпраці з Туреччиною та Європою, розвиток ракетних програм і космічних технологій та про те, чому майбутнє української оборонної індустрії він бачить у міжнародній кооперації та появі власних глобальних гравців.

БЮДЖЕТ МІНОБОРОНИ НА 80% ВИКОНУЄТЬСЯ В УКРАЇНІ

- Пане Ігорю, рік тому в інтерв'ю Укрінформу йшлося про те, що обсяги українського ОПК наближалися минулого року до показника 35 млрд доларів. Чи вдалося їх досягти?

- Досягнути не вдалося. Ішлося про спроможності, які в цьому році сягають 55 млрд доларів. З цього обсягу на 35 млрд доларів ми можемо виготовити тільки далекобійних та середньодальних засобів ураження, зокрема дронів та ракет. Ми спроможні це зробити, а питання тільки у фінансуванні.

Минулого року наш бюджет сягнув майже 16,5 млрд доларів. Можемо сказати, що приблизно до 45% дотягнули із загального обсягу. Причому 12,5 млрд були гроші державні, ще майже на 6,5 млрд отримали допомогу. Умовно кажучи, для оборонної промисловості був зовсім непоганий рік.

Цьогоріч наше фінансування, на жаль, лишиться на рівні минулого року (інтерв’ю записано до повідомлення уряду про збільшення бюджету на оборону та безпеку на 1,56 трлн гривень, – ред.). Але міжнародна допомога, яка торік становила 6,5 млрд, цього року прогнозовано може бути щонайбільше 780 млн доларів, що на порядок менше.

Наприклад, Україна має отримати 200 млн доларів у межах PURL від Канади. Потім ще деякі країни щось додадуть. Але це точно буде не рівень минулого року в 6,5 млрд. Тому, на жаль, оборонна промисловість цього року отримає майже одну четверту від тих обсягів, які вона може виробляти. Це для нас тепер найбільша проблема.

- Це може вплинути на ситуацію на фронті, правильно?

- Звісно, що будь-які просідання чи зволікання з наданням допомоги, навіть через PURL, небезпечні. Фронту потрібна зброя.

Ми як приватний ринок хочемо і боремося, щоб якомога більше купувалося зброї українського виробництва. Цей відсоток росте щороку. Якщо торік це було десь на межі 50%, то тепер ми говоримо про те, що бюджет Міністерства оборони десь на 80% виконується саме всередині України. І на 20% закуповуємо певне озброєння за кордоном. Ми, на жаль, не можемо повністю покрити свої потреби в снарядах та інших типах озброєння. Особливо всього, що стосується інфраструктури ППО й Повітряних сил. Літаки треба обслуговувати, а це – деталі, ремонт, модернізація та інфраструктура. Літаки доволі вибагливі й потребують великих коштів. Відверто скажу, що дуже чекаємо на перші транші великого фінансового механізму, який має бути забезпечений завдяки замороженим російським активам. Ці кошти, по суті, вже заплановані, розподілені. Для ринку вони стануть величезною допомогою та вкрай потрібним вливанням. Навіть якщо на закупівлю оборонної продукції буде витрачено дві третини, як було обіцяно, то це стане величезним поштовхом для нашої індустрії.

В УКРАЇНСЬКОМУ ОПК ПРАЦЮЄ ПОНАД ТИСЯЧА ПРИВАТНИХ КОМПАНІЙ, А КІЛЬКІСТЬ СТАРТАПІВ ПЕРЕВИЩИЛА ДВІ ТИСЯЧІ

- У попередньому інтерв'ю ви розповідали, що в ОПК України майже 700 приватних підприємств і 2 тисячі стартапів. Розкажіть, будь ласка, яка динаміка перетворення цих стартапів у підприємства? Чи всі підприємства, що були минулого року, залишилися і працюють? Можливо, деякі з них стали більшими підприємствами чи об'єдналися?

- Динаміка – шалена. На ринку вже працює понад тисяча приватних компаній. Сама кількість суттєво зросла. Brave1 (кластер оборонних інновацій в Україні, – ред.) сигналізує про те, що в їхній базі даних зареєстровано більше ніж дві тисячі стартапів. Це величезна екосистема, яка налічує понад три тисячі підприємств, і це ще не межа. Також багато компаній тепер укрупнюються в результаті поглинання менших компаній. Ці поглинання спостерігаємо майже щодня. Поглинають технології, поглинають колективи. Тепер люди – на вагу золота, бо їх дуже важко знайти й довго вчити. Бачимо і те, що більшість компаній з рівня внутрішнього порядку денного йдуть далі: займаються кодифікацією, залученням кредитів на розширення виробництва. Усі ці процеси тривають, вони налаштовані Міністерством оборони України, за що ми вдячні. Внутрішніх проблем тепер менше, окрім, звичайно, фінансових.

- Одним із найважливіших запитів від учасників виставок у Туреччині та інших країнах є створення зрозумілого механізму для експорту продукції. Виробники запевняють, що це ніяк не зменшить постачання для фронту, але дасть змогу зменшити вартість продукції, розвиватися, налагоджувати зв’язки і т. д.

- Справді, фокус із внутрішньої проблематики змістився на зовнішню. Це також підсилено війною в Ірані та іншими конфліктами. Наприклад, вихід на ринок Японії та Кореї, які починають активно контактувати з нашими виробниками. Це відкриття кардинально інших ринків Далекого Сходу. Очікуємо на те саме з Глобальним Півднем, хоч і не так швидко. Ще в планах Південна Америка, яка поки що є напрямком руху.

Щодо самого експорту, то законодавство є. Це Закон України «Про державний контроль за міжнародними передачами товарів військового призначення та подвійного використання», Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність». Три місяці тому також було перезапущено міжвідомчу комісію з військово-технічного співробітництва. Тут варто сказати, що просто механізми або інституції не встигають за тим рівнем заявок, за тим рівнем швидкості, яку тепер демонструють виробники ОПК. Ми б хотіли, щоб комісія засідала частіше, щоб розгляд заявок відбувався частіше.

І також бажано, щоб механізми, такі як Build with Ukraine, Drone Deal, були формалізовані, розписані та затверджені. Щоб виробник чітко розумів, куди йому рухатися, за якими критеріями діяти, яким вимогам відповідати, до чого прагнути. І процес вже триває. Ми підписали майже 20 угод про спільне виробництво з п'ятьма країнами Європи, тепер наше завдання – втілити ці домовленості на практиці. Наприклад, як це вже сталося з Quantum Systems та Frontline Robotics. По цій протореній дорозі можуть рухатися інші компанії.

ПРАЦЮЄМО НАД ЛОКАЛІЗАЦІЄЮ ВИРОБНИЦТВА ТА СКОРОЧЕННЯМ ЗАЛЕЖНОСТІ ВІД КИТАЮ

- Процеси в українському ОПК певною мірою нагадують те, що відбувалося в Туреччині років 20 тому, коли починали формувати структуру оборонної промисловості. За цей час Туреччина з 20% локалізації ОПК піднялася до 83%. З'явилися та розвинулися величезні компанії: ROKETSAN, ASELSAN, HAVELSAN та інші. Компанія Baykar колись була сімейним стартапом, а сьогодні – серед перших у світі з виробництва БпЛА. Рано чи пізно й нам доведеться реформувати та структурувати свій ОПК.

- Я прихильник більшої ролі приватного сектору в розвитку оборонної промисловості. Вважаю, що в майбутньому приватизація може стати одним із шляхів розвитку галузі. В Україні вже є приватні багатомільярдні компанії, яким до снаги взяти на себе відповідальність за великі державні компанії і вести їх в краще майбутнє. Особливо це стосується ракетобудування, де ми мали потужну державну школу, але втратили. Одним із небагатьох великих центрів ракетних компетенцій залишається КБ «Луч». Ми бачимо, наприклад, що балістична ракета дається нам, як країні, дуже важко. Ми бачили перші пуски, але до малої серії ракет ще треба пройти певний шлях. Дуже сподіваюся, що побачимо малу серію вже наприкінці цього року. Мова про ракети FP-7, FP-9 від Fire Point.

Турецька оборонна промисловість, безперечно, цікава як приклад. Вона, як і французька та інші системи оборонної промисловості, доволі замкнута. Турки вміють виготовляти складові частини для компонентів, з яких потім виробляється готова продукція. І все це – замкнутий цикл. У цьому і є їхня унікальність та сила. Ми також дивимося на цей шлях – активно локалізовуємо виробництво складників. Але все одно залежність від китайських компонентів залишається високою. Ми маємо її постійно зменшувати. Не бачу жодних проблем у партнерстві з нашими союзниками, наприклад, у Європі. Скажімо, брати їхню компонентну базу, яка в них дуже високої якості, і створювати нові системні технології в Україні, випробовувати їх на нашому полі бою. Так ми, по суті, інтегруємося як рівноправний партнер і член об'єднаної європейської оборонної індустрії. Ми вже пропонуємо їм таку співпрацю: створювати нове і разом освоювати ринки. Сподіваюся, що цей меседж буде почутий. Початок вже є. Наприклад, з Німеччиною ми підписали 12 угод про спільне виробництво.

І Німеччина тепер є прикладом для всіх інших. Найбільші та найкращі кейси на сьогодні створюємо з Німеччиною.

Повертаючись до Туреччини, тут роблять ставку на розвиток власних оборонних рішень, з огляду на логіку: якщо це вдалося іншим, то вдасться і їй. Водночас через позицію балансування Анкари щодо війни в Україні промислова співпраця між країнами залишається обмеженою та перебуває у невизначеному стані. Попри значний потенціал співпраці нинішній рівень взаємодії між українськими та турецькими виробниками поки що не відповідає можливостям обох сторін.

- Є кілька сфер, де Україна для Туреччини дуже приваблива, – двигуни і космос. У цих двох напрямах як би могла розвиватися співпраця?

- Передусім, якщо говорити про космос, для нас це питання стратегічної незалежності. Війна показала, наскільки критичною є залежність від супутникового зв’язку, тому Україна сьогодні шукає будь-які формати співпраці, що дадуть змогу диверсифікувати ці ризики або створювати власні космічні спроможності разом із партнерами. Самостійно реалізувати такі проєкти дуже складно, тому без міжнародної кооперації, зокрема з країнами, які мають амбіції та компетенції в космічній сфері, обійтися буде важко.

Щодо двигунів, то тут ситуація більш практична. Український оборонний сектор сьогодні потребує двигунів усіх типів – від електричних і двигунів внутрішнього згоряння до реактивних. Тому ми зацікавлені не лише в постачанні готових рішень, а й у локалізації виробництва та спільних проєктах. Ми вже бачимо інтерес з боку європейських компаній до розміщення виробництва в Україні, і така модель могла б працювати й з турецькими партнерами.

Загалом потенціал співпраці значно ширший за самі двигуни чи космос. Це також компоненти, системи навігації, рішення на базі штучного інтелекту та інші технології, які можуть інтегруватися в спільні продукти. Найефективніша модель тут – партнерство, коли турецькі та українські компанії створюють спільні рішення і разом виходять на міжнародні ринки.

НАМ ПОТРІБНІ ВЛАСНІ ВЕЛИКІ ПРИВАТНІ ОБОРОННІ ГРУПИ, ЩО МОЖУТЬ КОНКУРУВАТИ ГЛОБАЛЬНО

- Скажімо, нічого нового немає під сонцем. Навіть така потужна компанія, як Baykar, для виходу на європейський ринок співпрацює з італійською Leonardo.

- Насправді сьогодні це загальносвітова модель. Навіть такі великі й самодостатні компанії, як Baykar, для виходу на нові ринки створюють партнерства з місцевими гравцями. Ми бачимо це на прикладі співпраці Baykar з Leonardo в Італії, інших компаній. Загалом я впевнений у тому, що майбутнє українського ОПК – у міжнародній кооперації. Українська оборонна промисловість не виживе в ізоляції, необхідно створювати спільні підприємства, технологічні партнерства, інтегруватися у західні ланцюги постачання, залучати міжнародні інвестиції.

Без міжнародної кооперації українській оборонній індустрії не вдасться масштабуватися і вижити після війни. Нам також потрібні власні великі приватні оборонні групи рівня Aselsan, Safran, Rheinmetall. Саме такі компанії можуть конкурувати глобально, залучати інвестиції та пережити завершення війни. Тому держава має не лише створювати нові стартапи, а й допомагати виростати великим системним гравцям.

Малим компаніям важко встояти перед викликами, але й великі компанії в Україні, які вже змогли масштабуватися, залишаються у зоні ризику. Зокрема, нещодавня історія навколо Fire Point це продемонструвала.

На мою думку, на прикладі ситуації з Fire Point, якщо є претензії до конкретних людей і підозри, то правоохоронні органи й суд мають проводити розслідування, але не має страждати компанія як така. Бо коли репутаційні ризики виникають навколо одного з небагатьох виробників, який наблизився до створення власної балістики та виробляє критично важливі системи, від цього програє не лише бізнес, а й обороноздатність країни. Крім того, такі історії мають прямий вплив на міжнародну репутацію. Закордонні партнери дуже чутливо реагують на будь-які скандали, і навіть без судових рішень можуть відмовлятися від співпраці лише через репутаційні ризики. Унаслідок цього під удар потрапляє не одна компанія, а вся українська оборонна індустрія, яка сьогодні намагається інтегруватися у світові ринки та вибудовувати довгострокові партнерства. Отож якщо у двох словах сформулювати: усі без винятку компанії, малі та великі, повинні діяти в правовому полі, але покарання винних не має руйнувати успішного та потрібного країні виробника.

БАЛІСТИКА – НАДСКЛАДНА ТЕХНОЛОГІЯ, ШЛЯХ ВІД ПРОТОТИПУ ДО СЕРІЇ ВИМІРЮЄТЬСЯ РОКАМИ

- Ви згадали про створення балістики… Скільки реально потрібно часу на розроблення, створення, випробування та запуск у серійне виробництво балістичних ракет?

- Проблема в тому, що багато хто недооцінює складність балістичної програми. Балістична ракета — це складна система, яка поєднує двигун, корпус, паливо, систему наведення, керування польотом, бойову частину та випробувальну інфраструктуру. Якщо говорити просто, вона виходить у верхні шари атмосфери, а потім має влучити в ціль із точністю до кількох десятків метрів. Такі технології сьогодні здатна створювати лише обмежена кількість країн.

Тому шлях від перших розробок до серійного виробництва займає роки. Спочатку створюється прототип, потім проходять випробування, далі – доведення системи до передсерійного стану, мала серія і лише після цього повноцінне серійне виробництво. Навіть для великих західних компаній цей процес може тривати роками.

Треба також враховувати, що Україна фактично втратила ракетну школу за десятиліття недофінансування. Багато фахівців пішло з галузі, а нові покоління інженерів майже не готувалися. Тому сьогодні доводиться не лише створювати сам продукт, а й відновлювати компетенції та команди.

Саме тому я вважаю, що вже поява перших успішних випробувань – це серйозне досягнення. Очікувати, що складна балістична система з'явиться «тут і зараз», нереалістично. У таких проєктах найдефіцитніший ресурс – навіть не гроші, а час.

- Як думаєте, у перспективі 5–10–20–50 років, куди треба рухатися? Яким бачите розвиток українського ОПК після війни? На яких напрямах варто зосередитися державі та бізнесу?

- Якщо щиро, я не дуже вірю в класичні стратегії на 5, 10 чи 20 років. Війна показала, що будь-який військовий продукт, технологія або навіть тактика можуть втратити актуальність за кілька місяців. Тому сьогодні важливо не так писати довгострокові документи, як постійно адаптуватися, переглядати підходи до виробництва, застосування технологій і розвитку галузі.

Водночас є кілька стратегічних напрямів, які залишаються незмінними. Перший –  розвиток власного потужного оборонно-промислового комплексу. На мою думку, тут Україна вже пройшла значну частину шляху й сьогодні має що запропонувати світовому ринку.

Другий напрям – міжнародна кооперація. Для мене це пріоритет номер один, адже саме вона відкриває для українських компаній нові ринки, інвестиції та можливості розвитку після війни.

Третій напрям – формування великих українських оборонних компаній, своєрідних національних чемпіонів, які зможуть працювати не лише на внутрішній ринок, а й конкурувати на європейському та глобальному рівнях. Для цього держава має створювати умови для зростання таких компаній, а не перетворювати їхній розвиток на додатковий ризик.

Треба також розуміти: після завершення війни ринок неминуче зміниться. Оборонні бюджети скорочуватимуться, попит буде іншим, і аж ніяк не всі компанії зможуть вижити. Виживуть компанії, які вже тепер створюють конкурентоспроможні продукти, залучають інвестиції та працюють на міжнародних ринках.

Ольга Будник, Стамбул

Фото авторки