Суперечка в Овальному кабінеті: які проблеми і можливості виникли для України
Закривавлена, змучена Україна, якій продовжують відпилювати ногу, відмовилася погодитися з тим, що це добровільно і вона сама винна
Зеленський, Трамп і Венс в Овальному кабінеті… Я не розцінюю ситуацію як катастрофу. Навпаки – ми можемо поборотися за шанс вискочити з катастрофи, в якій неминуче опинимося за інерційного сценарію. Буде багато роботи, яку треба зробити. Не зробимо – ну так тому й бути.
Детально.
Ситуація непроста, гучна, але головне не змінилося – весна таки настала! Починається березень – місяць жахів. Не в тому плані, що все буде погано. Буде дуже страшно. Приборкання свого особистого та нашого колективного страху стає окремим завданням. Бо деструктивний страх не дозволяє рухатись у потрібному напрямку. Одна з причин наростаючого страху – невизначеність на тлі навмисного нагнітання з боку ворогів та корисних ідіотів. Тому хоча б на рівні гіпотез та відомих фактів поборемося за зменшення невизначеності.
1. Що глобально відбувається?
З моменту вторгнення росії до Криму та зриву планів щодо розгойдування 10 регіонів, коли Україна встояла, почалася стара як світ епопея з «врегулюванням» за формулою «компроміс за рахунок жертви агресії».
Агресор, якщо він не досяг мети, завжди намагається побудувати цю формулу як ланцюгову реакцію. Щоб жертва постійно йшла на поступки, які неминуче на якомусь кроці призводять до самогубства. Або до внутрішнього вибуху, або обвалу під зовнішнім тиском на черговому витку конфлікту.
У такій тактиці є один важливий нюанс.
Коли справа свідомо неправа і погано пахне, нагадуючи зґвалтування з елементами розчленування, для агресора і тих, хто не готовий втручатися і хотів би вмити руки, критично важливо, щоб жертва йшла на вбивчі компроміси ДОБРОВІЛЬНО.
Я спостерігаю цю історію ззовні з 2014-го, а зсередини – з 2020 року (з ТКГ). Завжди росіяни за мовчазної згоди західних партнерів вибудовували процес під добровільну капітуляцію України. Це дозволило б Франції/Німеччині зберегти обличчя і без сором’язливості продовжувати бізнес із москвою. Адже Україна сама здалася, яке питання?
Якщо у когось є ілюзії, що у 2021, 2022, 2023 і далі все було якось інакше – не було. Не ми перші у такій ситуації, не ми останні.
Всі ці роки загальний контекст був таким: «Підтримуватимемо, доки ви не здастеся самі! Ви ще випадково не здаєтеся? Може час?».
Ті, хто має найбільшу вагу та зацікавлений у нормалізації відносин з рф, були категорично «не проти» «компромісу за рахунок жертви». Але для цього потрібні умови. Або обвал на фронті. Або потрясіння в тилу, які обвалять фронт або зроблять аварію неминучою.
Проблемою для всіх стало те, що Україна послідовно відмовлялася капітулювати ДОБРОВІЛЬНО, а умов схилити – не було. Це робило Київ максимально незручним.
Як традиційно виглядали такі історії?
Жертву зґвалтування з частковим розчленуванням змушували прийняти позицію, що вона сама винна, а тепер чогось там не хоче, і, щоб припинити страждання, треба змінити систему координат.
Уявити ситуацію інакше – де немає ґвалтівника, агресора, а є «сторони конфлікту». Те, що одна «сторона» намагається відпиляти ноги інший проти її волі – це деталі, що вислизають.
Я не хочу брати участь у дискусії – засідка це була чи не засідка, помилка чи не помилка. Суть у тому, що закривавлена, змучена Україна, якій продовжують відпилювати ногу, відмовилася погодитися з тим, що це ДОБРОВІЛЬНО і вона сама винна. Вона постала в овальному кабінеті не в прийнятному «костюмі», а у тому вигляді, який є. Зафіксувавши: здійснюється насильство, а це де-факто посібники. Що перевертає сприйняття всієї конструкції.
2. Як виглядає конструкція «компромісу»? (Дуже грубо і схематично).
Росія стартує з таких позицій:
► Фіксуємо прибуток (4 регіони плюс Крим, формальне визнання відмови);
► Стерилізуємо Україну як військовий суб’єкт, перетворюємо її на беззахисний об’єкт, «територію» суперництва (не тільки жодної НАТО – взагалі жодної взаємодії з іноземними військами плюс карликова внутрішня армія);
► Насичуємо територію, що залишилася від України, деструктивними вірусами, які неминуче запустять новий виток дестабілізації (осуд «державного перевороту» 2014 р., повернення колаборантів та зрадників, ерозія інститутів влади, особливо – на Лівому березі, в Одесі та Миколаєві через гуманітарні та політичні вимоги).
«Компроміс» з точки зору росії повинен полягати в обговоренні – ми компенсуємо януковичу, що повернувся, вимушений прогул у доларах чи в євро? За курсом НБУ на сьогодні чи середньому за 10 років?
Тобто, логіка «компромісу за рахунок жертви» – обговорювати лише те, що жертва поки що контролює, виносячи за дужки захоплене агресором.
Підхід України (гіпотетичний, збіги випадкові) прямо протилежний. Росія – агресор, путін – убивця. Ми тверезі люди й усвідомлюємо те, що відбувається. Тому нам підходить тимчасова (!) фіксація з ЛБЗ (з курськом, готові його обміняти) для зупинки вогню, і ми готові на компроміс: обговорити, як ви відповзете з нашої країни.
Ми не вимагаємо виведення російських військ зі всієї нашої території на ранок понеділка, ми готові погодитися на вечір вівторка, етапність, але це коштуватиме дорожче. Сама неминучість виведення – незаперечна.
Ми навіть готові пообіцяти не тиснути силою – виключно дипломатією. Але знадобиться ряд кроків для відновлення елементів довіри: повернення полонених і вкрадених, компенсації, гарантії безпеки тощо.
Тобто, простір обговорення – там, де контроль у агресора. І компроміс у тому, ЯК САМЕ агресор віддає захоплене, як відшкодовує збитки і що робить заради повернення до нормальної взаємодії.
Але для такої позиції відправна точка – фіксація самого факту агресії та позначення ролей. Цю позицію і повинні підкріпити партнери, виступаючи на нашому боці (а не як посередники). Наприклад, твердо позначивши, що жодних санкцій не знімуть, а лише посилять. Що буде наростаюча підтримка зброєю тощо.
Заходити в простір компромісів без фіксації агресії, без гарантій безпеки на період виходу з війни та початкового етапу відновлення (коли вибухнуть усі приглушені зараз проблеми і країна буде максимально вразливою) – це несумісні з життям держави ризики.
3. Було вже багато спроб організувати «компроміс за рахунок жертви». Але Україна цинічно не давала приводу. Внутрішнє розгойдування не досягало ефекту, армія хоробро билася.
Вся ця краса дісталася Трампу, котрий став заручником своїх обіцянок швидко вирішити з війною. Якщо виходити з поширених вірувань, що Трамп давно грає за росіян лінією Віткоффа, Маска та інших, то росіяни не виконали свою частину контракту.
Вони вручили йому методичку про стягнення 350 мільярдів допомоги, але не вирішили питання на полі бою. Нам підтримку на півроку зупиняли, а москва все одно не впоралася. Навіть із конспірологічної точки зору, Трамп свою частину контракту з кремлем виконує, а путін його фактично підставив.
Росія не бачить підстав змінювати підхід «компроміс за рахунок жертви». А Україна його не сприймає. Бо незважаючи на весь тягар, все горе, не хоче робити крок до самогубства. Оскільки немає жодних гарантій.
Трамп та його шановні представники адміністрації, навівши різкість, мабуть вирішили, що примусити жертву до поступок – як і раніше, найкращий варіант.
Це наочно виявилося на «Рамштайні», коли голова Пентагону Піт Хегсет злив переговорну позицію щодо невступу до НАТО. Навіть німці були шоковані, про що сказали публічно.
Слова Трампа «у вас немає карт» – з тієї ж опери. Фішка в тому, що «карти» у нас можуть бути розкішні, якщо США нам їх «здадуть». І всі це розуміють!
Якби посварилися за лаштунками, Україна опинилася б у катастрофічній ситуації без шансів. Але оскільки ця вистава була перед усім чесним народом – результат інший. І тепер з’являється цікавий розклад.
4. Усі бачать, що Україна відмовляється ДОБРОВІЛЬНО здаватися. Ключове слово – ВСІ.
США можуть допомогти посилити позиції жертви агресії, але вважають за краще їх послабити. Спроба створити ґрунт для «соскока» виявилася вкрай незграбною, всі зафіксували грубий тиск на жертву.
По-перше, це бачить ключова для Трамп аудиторія – всередині США. Подивіться, як демократи і низка притомних республіканців топтали Трампа за «диктатора». Нині – аналогічна хвиля. Тож у мережі вже сотні коментарів від американських «свободолюбних» політиків та чиновників, мільярдерів, які люто хвалять Трампа за те, як він блискуче захистив США від страшного Зеленського!
Їм кров із носа треба закріпити контекст «неповаги» тощо.
Але перше, що спадає на думку – це цитата Венса в Мюнхені: якщо людина в светрі аж прямо так загрожує Америці, що її потрібно топтати цілим Трампом і його віцепрезидентом, може, США не такі вже й грейт? Це очевидне змішання вагових категорій.
По-друге, це вбачають інші країни. Європа. Канада. Мексика. Китай. Індія. Японія та Південна Корея. Тайвань. Філіппіни. Єгипет та Ефіопія. Греція та Туреччина. Звичайно ж – москва.
І кожен робить свої прикладні реал-політичні висновки. Про ядерну зброю я вже згадав.
А нюанс у тому, що США – глобальний гегемон, який взаємозалежний із усією планетою. Гегемонія заснована, серед іншого, на нееквівалентному обміні, технологічному та стилістичному лідерстві, доларі тощо. Коли на всій планеті почнуть переглядати ставлення до США в цілому, це відіб’ється на громадянах, які повернуть це Трампу та його ставленикам.
Тому діюча адміністрація об’єктивно зацікавлена у вирулюванні не менше, ніж ми. Стримані коментарі Трампа – це знак того, що він адекватно оцінює ситуацію як невигідну для себе.
5. Практичне із дрібного.
По-перше, «невдячність». Ситуація з «невдячністю» нерозв’язна, оскільки існує у двох площинах.
Словесно Україна ЗАВЖДИ дотримувалася норм пристойності і дякувала за допомогу. Цим ЗАВЖДИ починалися та закінчувалися всі зустрічі. Але Вашингтону від нас потрібні не слова, а інша «подяка» – згода з підходом «компроміс за рахунок жертви» та керована добровільна капітуляція. А ми на це не хочемо йти.
Тому, якби Зеленський був у костюмі, було б питання «що ти такий неголений»? Поголився б до синяви, причепилися б до граматичних помилок. Знайшли б будь-яку нагоду, щоб зі старту принизити. І це не вирішується ніяк, поки ми не готові виявити подяку у вигляді керованої капітуляції.
Що робити? Всі, хто має вільні руки, можуть змонтувати ролики, де Зеленський і не тільки він словесно дякують США. Цитат мільйон. Спамити цими роликами скрізь там. Нехай виправдовуються. Буде як із «диктатором».
Друге. Межі та «ешелони». Найбільше мене здивувала неадекватна, на мою думку, поведінка українських політиків, які не забезпечили сфокусованої реакції на девіантів і не підтримали президента.
Є два наочні приклади неприпустимої поведінки – Джей Ді Венс та Ліндсі Грем. Перший подавав голос не за статусом, другий дозволив собі неприпустиме – публічно давати поради щодо відставки президента України. Хто ти такий узагалі? Обом треба дати науку, щоб інші задумалися.
Венс стурбований своїм блискучим політичним майбутнім на вершині світу. Потрібно допомогти усвідомити, що не буде жодного майбутнього, якщо так далі піде. Руки ніхто не дасть. З розмовляючим мемом, що не бачить берегів, ніхто не захоче поруч стояти. Відповідно – партії немає сенсу в нього вкладатися.
«Рідкоземельний» Грем – це лобіст, який монетизує «дружбу» з Україною. Потрібно підказати, що доступ закритий, жодних питань вирішувати не здатний. Якщо не буде щирого каяття та розуміння кордонів.
Ці пани чутливі до публічної картинки. Вони, і подібні до них, дуже бояться, що ми інформаційно заляпаємо їх своєю кров’ю. Але на це не має відволікатися президент, це робота депутатів, міністрів, дилерів громадської думки. Твіттер на допомогу, контакти з медіа. Чи доведеться ризикувати своєю американською візою? А як ви хотіли?
Стрімка та одностайна реакція Європи пояснюється ще й тим, що кожен із лідерів, кого принижували у Вашингтоні, хотів би з ноги зарядити у табло Венсу просто у овальному кабінеті. І Зеленський реалізував їхню таємну фантазію. Ось треба і їх надихати. З усією повагою.
Третє. Власне Європа. Закликаю дуже тверезо ставитися до словесної одностайності. Воює Україна. Вмирають наші люди.
Для нас із приходом Трампа поки що не змінилося нічого (крім загальносвітових рішень, а-ля юсейд). А для Європи – приблизно все.
Ряд країн прямо зацікавлений у тому, щоб ми воювали проти росії. Це ж очевидно? До певного моменту це відповідає потребам.
Нескінченно воювати ми не хочемо і не будемо, але стримувати готові. Захист Європи коштує недешево, бо колосальні жертви. Словесна одностайність має конвертуватися у відчутну підтримку з виходом на військовий союз та економічну інтеграцію. Інакше закінчиться катастрофою для всіх.
У Лондоні – це був тест.
6. Щодо наслідків. Закликаю не сприймати жодних вкидань «джерел». Ні погані, ні добрі. Просто ігнорувати. Лише офіційні заяви, підкріплені рішеннями.
Будь-які наслідки не настануть швидко. Не потрібні превентивні непритомності.
Трамп може захотіти «покарати» Зеленського та Україну. Але робити це шляхом зупинки всієї допомоги від Байдена – контрпродуктивно з погляду його внутрішніх та зовнішніх завдань.
Тому, якщо й будуть, то, швидше за все, можуть перекусити щось важливе, але незрозуміле широкому загалу. Щоб, якщо почнеться погіршення на фронті, це не можна було пов’язати з рішенням Білого дому. Чисто у виховних цілях. Однак такий підхід НАПЕВНЕ зустріне опір серед американських військових і фахівців з безпеки. Бо вони мають іншу шкалу.
Більше того. Незважаючи на всі штучні інтелекти та соцмережі, політика має свої закони. «Маленька звитяжна війна» була, є і буде найкращим способом надихнути народ (недавній хокей на допомогу). Як тільки Трамп почне в’язнути у конфліктах, йому знадобляться «маленькі переможні війни»: як буквальні, так і метафоричні. Звідси вже суперечність. Трамп хоче виглядати миротворцем, але його міністр оборони готовий атакувати Мексику. І він не сам до цього додумався.
Тому ситуація може змінюватись.
Трамп може відмовитися затверджувати нові пакети допомоги після закінчення чинних. Але поки що основний сигнал – «не хочемо виписувати незабезпечені чеки». Поки що немає сигналів, що США відмовляться продавати зброю або постачати в якомусь небезкоштовному форматі. За фактом такої зброї може виявитися більше. Залежить від конфігурації.
Виходити треба з того, що допомога США закінчиться, але працювати над тим, щоб ні. Щоб навіть якщо формально так, то за фактом – ні. Так буває.
Основний обсяг робіт – на фронті. Діпстейт зазначив, що темпи просування росіян знижуються третій місяць і досягли стану «між хвилями». Тобто вони тиснуть, але для масштабного наступу необхідно підкопичити сили. Якщо у березні буде ще більший спад, на багатьох ділянках фронту може виникнути ситуація рівноваги. Це буде зрозуміло з прикладу (не) можливості рф організувати успішний наступ на Костянтинівку.
Що могло нам допомогти? Те, що розриває та віддаляє російську логістику від фронту, уповільнює. Щоб вони втратили здатність як воювати маневрено, так і взагалі концентруватися. Тоді наші війська матимуть змогу перемелювати росіян без втрати позицій. А потім і бити у слабкі місця. США можуть надати нам ці карти в пару кліків.
7. Який найгірший сценарій?
Якщо Трамп почне шкодити. Заблокує те, що їде зі США. Заборонить використовувати те, де є американська участь (майже вся європейська). Де-факто запровадить санкції проти України та нашого ВПК. Він (теоретично) може чинити такий тиск, що ми станемо токсичними для Європи. І ЄС, і країни захочуть домовлятися зі США на шкоду Україні.
Яка ймовірність? Виглядає малоймовірно, тому що США вже показали, ЯК МОЖЕ БУТИ. Навіть якщо вони пом’якшать підхід, всі розсудливі політики та уряди в ЄС мають виходити з уже означених загроз…
Отже.
Інформаційна картина може виглядати у сто разів страшніше за реальні факти. Тому що єдиний спосіб змусити до добровільних драконівських «компромісів» – зламати волю, спочатку – психологічно. Тому що на матеріальні зміни підуть МІСЯЦІ. А цього часу Трамп не має. І може статися чимало. Йому може бути простіше точково підкріпити нас, щоб зробити рф боляче. Компроміси будуть важкі. Але масштаби можуть відрізнятись на порядки.
Тому треба поступово знизити градус, розвивати взаємодію без зайвої публічності. Чекати на момент для «возз’єднання». Адже круто ж буде, якщо Трамп покаже, що порозумівся з таким непокірним. Привід? Наприклад, купівля американської зброї Європою. Раніше Зеленський збирав гроші в США, а тепер «продає» американське до Європи. І все завдяки Трампу!
Констатувати найстрашніше найпростіше. Потрібно шукати можливості. І підтримувати своїх. На фронті, вдома. Прикладне завдання – перемогти авітаміноз.
Олексій Копитько, координатор групи «Інформаційний спротив», співзасновник аналітичного центру DREAM Hub