Що змінює вбивство Кремлем опозиціонера №1 – в РФ, Україні та світі

На смерть Навального

Здобутки Олексія Навального, справжнього російського self-made man`а, безсумнівні. Йому вдалося створити з нуля, та ще й в умовах авторитарної країни, ефективно діючу структуру – Фонд боротьби з корупцією. Після чого вираз «Команда Навального» став стійким словосполученням, що не потребує додаткових пояснень. 

При цьому він постійно перебував під вогнем критики з цього ж опозиційного боку барикад і критики, часто справедливої. Тобто, людина, м’яко кажучи, не свята… Але сюжет, який закрутився навколо нього в 2020-2021 роках, мав надзвичайний, дивовижний рівень архетипних узагальнень – наче в біблейських притчах. Вороже отруєння. Щасливе спасіння завдяки кільком блаженним збігам і настирливості коханої дружини. Одужання в Німеччині. Прилюдне виведення на чисту воду одного з групи гебістських злодіїв-отруювачів. І… повернення в Росію – під тортури диктатора. Жертовний шлях на заклання через впевненість, що неможливо займатися політикою, перебуваючи за межами своєї країни. Намагання подарувати своїй країні ще один шанс, можливо останній. Мужній вчинок, справді на грані святості.

І от жертвоприношення Олексія Навального сталося. У кремлівського тирана стало на одного ворога менше… А що ще змінилося з цією сумною новиною – в Україні, Росії та світі загалом?

НЕОДНОЗНАЧНЕ СТАВЛЕННЯ В УКРАЇНІ ЗА ЖИТТЯ НАВАЛЬНОГО

В Україні до Олексія Навального за його життя ставлення було неоднозначним. Адже за поглядами він був ліберальним російським націоналістом. Відповідно, в першу чергу переймався інтересами своєї держави, що не так просто узгодити з українськими інтересами. А ще він був справжнім політиком, тобто людиною, яка бореться за владу – не криючись і завжди, у будь-яких умовах. Знову ж таки – російським політиком. 

Виходячи з цього, Навальний, який протистояв авторитарній владі, мав упаковувати демократичний порядок денний у форму, близьку та зрозумілу російському електорату. Викриття шаленої корупції на всіх щаблях путінської влади було найбільш прямим і надійним шляхом до сердець виборців. Інші політичні заяви йшли в додаток до цього. В таких умовах опонентам Навального легко було звинувачувати його як в лівацтві (за «розпалювання ворожнечі до багатих»), так і у правій зарозумілості (за акцент на російських інтересах і контакти з російськими націоналістами).

Можна зрозуміти і те, що Навальному в Україні часто згадували його слова, що «Крим – не бутерброд». Але поряд з тим треба пам’ятати, як після 24 лютого 2022 року Навальний із в’язниці закликав росіян виходити на протест проти російської агресії. Не можна також забувати і те, що під час окупації Київщини російські загарбники могли вбити за одне тільки тотожне прізвище. Так в Бучі загинув українець Ілля Навальний, як виявилося, троюрідний брат російського опозиціонера…

Фото: Скриншот

НАДЗВИЧАЙНО «УКРАЇНСЬКІ ТВІТИ» ВІД ПРЕЗИДЕНТА ЛАТВІЇ

Схоже, що першим зі світових лідерів на смерть Навального в російській колонії жорстко відреагував латвійський президент Едгарс Рінкевичс. Принаймні, кремлівська пропагандистка Маргарита Симоньян полила брудом саме його разом з британською «Гардіан» (як медіа, що першим назвало подію «політичним убивством»).

Розглянем докладніше твіти Рінкевичса. Перш за все, нагадаємо, що нинішній президент Латвії до того десять років був міністром закордонних справ, отже накопичив величезний зовнішньополітичний досвід. Для нас ці його твердження мають додаткову вагу і цінність саме тому, що вони дуже українські за духом. Проте, зроблені політиком з нехай і близької, союзницької держави, але все ж - не України.

Фото: ОП

От перший текст Рінкевичса, написаний по гарячих слідах новини про загибель опозиціонера: «Що б ви не думали про Олексія Навального як про політика, він щойно був жорстоко вбитий Кремлем. Це факт, і це те, що треба знати про справжню природу нинішнього російського режиму. Мої співчуття сім'ї та друзям».

Коли я казав про близькість українській позиції, то мав на увазі саме «що б ви не думали про Олексія Навального як про політика». Відразу після трагічної звістки про загибель «опозиційного святого» Росії треба було мати неабияку рішучість, аби зробити таку контраверсійну заяву. Але все було прораховано абсолютно правильно, оскільки невдоволення прийшло не із західного напрямку, а зі східного. Та не просто незадоволення, а лють – від пропагандистки Симоньян, яку розгнівав оцей вперше оприлюднений чіткий медійний маркер «brutally murdered», котрий ставав фундаментом для подальшого вироку кремлівському режиму.

А за сім годин з’явився другий твіт Рінкевичса, у розвиток теми: «Протягом дня мене запитували, чи не хвилює Кремль міжнародний осуд смерті Олексія Навального. Ні. Єдине, що хвилює російських бандитів, – наскільки ми сильні. Єдиний спосіб надіслати повідомлення Путіну – підтримати Україну, щоб Росія програла».

НЕ ПЛАКАТИ ПО НАВАЛЬНОМУ, А ДУМАТИ, ЯК ПРОТИСТОЯТИ РОСІЇ

Рінкевичс і тут став першим із західних лідерів, який перейшов від висловлення співчуття, констатації репресивності путінського режиму та вимог до Москви дати роз’яснення (що саме по собі важливо), до наступного, більш дієвого та конструктивного порядку денного. А саме, користуючись черговою демонстрацією безмежної злочинності кремлівської влади, – згуртувати демократичний західний світ для більш глибокої, усвідомленої, активної, сталої протидії Москві. 

Найближчий і найбільш вагомий пункт на цьому векторі – об’ємна підтримка України, в першу чергу військова, задля спільної перемоги над такою потугою, як усе більш мілітаризована Ерефія, в якої до того ж в якості останнього шансу є ядерна зброя.

Важливість тверджень латвійського президента стане більш наочною, якщо порівняти їх з поточними відгуками світових демократичних лідерів, як застрягли на попередньому етапі (співчуття, констатація репресивності Кремля, вимоги пояснень). 

Тільки президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн посунулася на пів кроку далі від такої пересічної позиції, закликавши західний світ згуртуватися після чергового підтвердження злочинності російської влади: «Давайте об'єднаємося в нашій боротьбі за свободу і безпеку тих, хто наважився виступити проти автократії». Проте, як бачимо, тут цілепокладання більш вузьке, ніж у Рінкевичса. Але й така, дещо більш обережна політикиня є наразі чи не найпершим ворогом Кремля. Не дарма саме її найчастіше атакує Віктор Орбан…

Водночас варто пам’ятати, що в нинішньому турбулентному світі трагічні новини швидко старіють. Шок від убивства Навального мине приблизно за 3-6 місяців. І гуртувати демократичний, західний світ на цьому фундаменті треба в такі терміни. А потім знову почне масово повертатися попередній месидж: «Як би там не було, що б не трапилось, а домовлятися з Росією треба…». Не кажучи вже про те, що ситуація ускладнюється фактором непередбачуваного кандидата в президенти США Трампа.

Також кілька слів хотілося б сказати про реакцію на загибель Навального в Україні – нині та в майбутньому. Хотілося б вірити, що бодай тепер притихнуть досить поширені конспірологічні теорії, ніби він – лише дрібний «мурзілка», проєкт Кремля, а весь його життєвий і політичний шлях – суцільний договорняк із владою. Справа не в тому, щоб і в Україні ліпити з Навального образ безгрішного «демократичного святого», а в тому, щоб реально дивитися на речі, на політичну ситуацію в Росії та світі. Та й просто по-людськи варто віддати належне мужності цієї людини, закатованої Кремлем, нашим спільним ворогом.

ЯК КРЕМЛЬ ВБИВАЄ НАДІЮ: ПОЛІТКОВСЬКА-НЄМЦОВ-НАВАЛЬНИЙ

В Росії та в російській політичній еміграції загибель Навального викликала психологічний шок. Достатньо сказати, що досвідчені телеведучі не могли втримати сліз у прямих ефірах.

І тут варто подивитися на хронологію політичних вбивств, звичайною практикою в сусідній державі. Загалом їх було, є та буде багато. Але якщо виокремити найбільш резонансні, вікопомні, якраз такі – шокові! – то відразу згадуються три. 

Політковська – Нємцов – Навальний. Вони були вбиті з проміжком в дев’ять років. І кожен із них у «своєму» десятиріччі був авторитетом, тим, хто ніс надію, що в Росії може бути щось краще, ніж те, що є.

Анна Політковська, застрелена 7 жовтня 2006 року (в день народження Путіна), в під'їзді власного будинку в Москві. Вона не мала політичних амбіцій, але була абсолютно непідкупною, принциповою журналісткою, яка багато писала на правозахисні теми.

Борис Нємцов, застрелений 27 лютого 2015 року просто перед вікнами путінського Кремля. Опозиційний політик, який за єльцинських часів був у вищих владних колах і певний час навіть розглядався як наступник Бориса Миколайовича. Гарний, сильний, харизматичний, оптимістичний Нємцов був незамінним в опозиційних колах, він умів склеювати, об’єднувати всіх з усіма. Після його вбивства відцентрові процеси в російській опозиції значно посилились.

«Я НЕ БОЮСЯ, І ВИ НЕ БІЙТЕСЬ!» СПРАЦЮЄ. АЛЕ НЕ ЗАРАЗ

І от Олексій Навальний, колись надзвичайно здорова та міцна людина. Але вже травлена «Новічком», на що наклалося погане харчування, постійне перебування в ШІЗО, відсутність нормального медичного обслуговування. Не можна також відкидати можливе пряме шкідливе втручання (наприклад, нову отруту). Так чи інакше опозиціонера вбили, довели до смерті 16 лютого 2024 року. 

Навальний теж був гарним, сильним, харизматичним лідером. На відміну від Нємцова, він не вмів об’єднувати всю опозицію. Але разом зі своєю Командою він складав найбільш креативний і ефективний сегмент опозиції. Пафосно кажучи – давав надію в темній і безпросвітній державі. Не дарма після масових протестів 2017 року з’явився окремий термін – «школота Навального». До того ж, на відміну від влюбливого Нємцова, Навальний мав міцну сім’ю, люблячу дружину. А ще – двох дітей, які мали його прізвище. Що сильно контрастувало з самим Путіним з його втаємниченістю, дивними сімейними стосунками. І це виграшно виглядало в умовах путінської архаїзації, наголосу на «високоморальних скрєпах».

Навальний у будь-яких умовах, як би йому важко не було, вмів і з колонії нести посмішку та оптимізм – тим, хто ще на свободі в Росії чи навіть в безпечній еміграції. Його зникнення з російського інформаційного та політичного простору залишає вирву, яку на цей час немає чим і ким заповнити. Тому саме він і пригадується третім на цій сумній лінії нищення чогось вільного та свободолюбного в агресивній імперській Росії: Політковська – Нємцов – Навальний…

У 2015 році я був на прощанні з Нємцовим у Сахаровському центрі в Москві (нині закритому). Його домовину виносили з будинку під вигуки «Росія буде вільною». Вже тоді в цьому вбачалася сумна символіка. Після цього ще кілька років проводилися Марші Нємцова, на яких посеред Москви несли й українські знамена.

Хто, як і де ховатиме нині Навального – невідомо. Але маршів точно не буде. Взагалі розраховувати на те, що смерть Олексія стане «чорним лебедем» для Путіна і Кремля, не доводиться. В лютому-березні 2022 року, коли він (і не тільки) закликали росіян йти на вулицю з протестом проти війни, щодня виходили тисячі людей, були затримані – сотні. Зараз теж вийшли, і їх теж затримують. Але в прибитій і заляканій країні, з якої багато хто виїхав, таких сміливих людей ще менше, приблизно вдвічі. Станом на день 17 лютого – це приблизно 200 активістів в 21 російському місті. Шана кожному, але, на жаль, це крапля в російському морі.

Саме зараз «фактор Навального» не призведе до змін. Проте його жертовність залишиться в історії, в людській пам’яті – в якості високого міфу, легенди, на яку будуть орієнтуватися. Його заклик до пригноблених росіян: «Я не боюся, і ви не бійтесь!» - колись спрацює. Але не швидко.

Олег Кудрін, Рига

Фото автора та з відкритих джерел