Навіщо США та Іран збираються воювати, не бажаючи цього?
Ситуацію можуть розрядити незначні поступки з обох сторін, але в жодному разі не «втрачаючи обличчя»
Збиття іранського безпілотника над Ормузькою протокою, про яке оголосив президент США Дональд Трамп 18 липня, стало ще одним пазлом у загальному ірансько-американському протистоянні, яке триває вже понад рік. Для американців знищення БПЛА стало актом помсти за свій безпілотник, який іранці збили два тижні тому та стримуючим сигналом для Тегерана. Для Ірану, який, до слова, не визнав втрати БПЛА, і спростував інформацію, маневри США – це пряма військово-політична загроза.
Все, що відбувається у районі Перської Затоки протягом останніх 2 місяців – результат протистояння, яке розпочалося навесні минулого року, коли Сполучені Штати в односторонньому порядку вийшли з «ядерної угоди» 2015 року, і відновили санкції проти Ірану. Спершу, були введені санкції проти банківського сектору у серпні, а згодом і «нафтовий пакет» у листопаді. З того часу, США поступово посилювали санкції, запроваджуючи нові обмеження: проти нафтогазового сектору, металургії, нафтохімії, військових підприємств і навіть продовольчих компаній.
Офіційним мотивом США покинути «ядерну угоду», яку вони самі підписали у 2015 році після 10 років переговорів, стала теза адміністрації Дональда Трампа про те, що Іран не дотримується положень договору, а сама угода є «м`якою». Жодна з цих тез не була доведена, що згодом знайшло своє відображення у рішенні Міжнародного суду ООН про неправомірність і необґрунтованість санкцій США проти Ірану, яке Вашингтон проігнорував. Реальною ж причиною американського демаршу стало бажання Дональда Трампа переграти ситуацію на свою користь: перепідписати угоду на своїх умовах, підняти собі на цьому рейтинги, вибити конкурента з нафтогазового ринку та зменшити регіональний вплив Ірану на користь своїх союзників Ізраїлю, Саудівської Аравії та Об`єднаних Арабських Еміратів.
Утім, у адміністрації Трампа сподівалися, що Іран, знову опинившись під санкціями, піж загрозою втратити усіх своїх іноземних партнерів і їхні компанії, які встигли зайти на ринок після 2015 року, піде на поступки та не захоче повертатися у «темні часи» контрабанди нафти, виживання під санкціями, напівлегальної торгівлі зі світом та підпільної боротьби з регіональними суперниками. Цього не сталося. Іранські правлячі еліти, внутрішня легітимність яких значною мірою побудована на темі розвитку ядерної програми та протистояння зі США, відмовилися демонструвати слабкість і йти на поступки Штатам, особливо після такого виходу США з угоди у травні 2018 року.
До середини весни 2019 року ситуація навколо Ірану почала загострюватися. Початок передвиборчого сезону у США, тиск іноземного саудівсько-ізраїльского лобі, відсутність прогресу в іранському питанні, змусили Вашингтон шукати інші шляхи змусити Тегеран сісти за стіл переговорів. У Білому Домі обрали найбільш звичний для нинішньої адміністрації варіант – тотальна блокада та тиск.
Спершу, президент США Дональд Трамп визнав елітні підрозділи Збройних сил Ірану терористичною організацією. Згодом, США відмовилися допомагати іранцям з наслідками жахливої повені у кінці березня, яка забрала життя понад 30 людей та зруйнувала цілий регіон на південному сході. Вашингтон ускладнив надання Ірану гуманітарної допомоги шляхом посилення санкцій. За згодою США, Ізраїль активізував свою повітряну кампанію у Сирії проти іранських військових і радників. Далі, адміністрація Трампа почала передавати ядерні технології Саудівській Аравії згідно з домовленостями президента США та спадкового принца Мухаммеда бін Сальмана. Це викликало занепокоєння у Тегерані, які не можуть змиритися з тим, що у їхнього головного регіонального противника буде ядерна зброя. У квітні-травні США посилили свою військову присутність у районі Перської Затоки, спершу спрямувавши туди ударну флотилію на чолі з авіаносцем «Авраам Лінкольн», а згодом посиливши свій військовий контингент у Катарі на 1,5 тисячі солдатів. Паралельно з цим, Вашингтон посилив санкції проти іранської економіки, включивши туди металургійну та нафтохімічну галузі.
Нагнітання обстановки та посилення санкцій змусило Іран відповідати. У травні президент Хасан Роухані вперше анонсував, що його країна починає відхід від положень «ядерної угоди» на знак протесту проти санкцій США та «недостатніх зусиль» Європи та інших підписантів договору з підтримки Ірану. У червні іранці вперше офіційно «порушили» угоду, коли перейшли межу збагачення урану, зафіксовану на рівні 3,67%, і підняли її до 4,5%. Таким чином, Іран підняв ставки та направив чіткий сигнал, передусім, Європі: або ви нам допомагаєте, або станеться щось погане.
Наелектризована регіональна ситуація вибухнула у травні-липні цього року, коли в районі Перської Затоки почалися загадкові напади на нафтові танкери. У середині травня у порту Фуджейра в ОАЕ були пошкоджені чотири нафтові кораблі, два з яких належали Саудівській Аравії. За місяць, 13 червня, в Оманській затоці невідомі напали та пошкодили японський нафтовий танкер. А за тиждень 20 червня іранські ППС збивають американський безпілотник, що ледь не призводить до війни. В усіх випадках США, Ізраїль та Саудівська Аравія звинувачують іранські сили.
Нині, ситуація досягла критичної відмітки. Будь-який подібний інцидент може спровокувати збройне зіткнення, яке, у свою чергу, може перерости у повноцінний конфлікт, який охопить увесь регіон. США на чолі з Дональдом Трампом прагнуть змусити Іран сісти за стіл переговорів (окрема фракція урядовців на чолі з Джоном Болтоном і Майклом Помпео бажають силової зміни режиму в Тегерані), але не хочуть робити перший крок, оскільки електорат Трампа розцінить це як слабкість і провал його метода «силової дипломатії», який президент вважає ефективним (після історії з Північною Кореєю). Зі свого боку, Іран також бажає провести переговори і уникнути війни, але приймати рішення під зовнішньополітичним тиском у цій країні не звикли. Це пряма загроза легітимності верховного лідера Ірану та президента Хасана Роухані, який і так балансує на межі відставки через провал «ядерної угоди», яка була його особистою політичною перемогою.
Парадокс ірансько-американського протистояння полягає у тому, що обидві сторони не хочуть війни (яка не вигідна нікому), але на усіх парах прямують до неї, провокуючи один небезпечний інцидент за іншим і нагнітаючи ситуацію у дуже чутливому для світової економіки районі Перської Затоки та Ормузької протоки – двох морських артерій, через які проходить понад 50% світової нафти. Відсутність у США стратегії по Ірану та розуміння кінцевої мети свого протистояння додатково ускладнює ситуацію, а іранське питання давно стало «подразником» у відносинах США та ЄС.
Проблема ірансько-американського конфлікту неймовірно гостра та загрозлива для усього світу, оскільки обидві країни не можуть перемогти один одного. Але війна між ними підірве весь Близький Схід. І США, і Іран мають власні проксі-сили в країнах регіону, які здатні бити один по одному, дестабілізуючи і без того слабкий та роз`днаний Близький Схід.
На сьогодні, ризики ірансько-американського збройного конфлікту лишається доволі високим. На мій погляд, якщо найближчим часом сторони не домовляться хоча б про один раунд мирних переговорів, щоб заморозити ситуацію, варто очікувати обмеженого збройного зіткнення між Іраном і США. Це підніме ціни на нафту, призведе до перебоїв з поставками нафти на світові ринки, послабить арабські монархії Затоки, а також дестабілізує ще більше ситуації у Сирії, Ємені, Лівані, Іраку та Палестинській автономії. До того ж, підвищення цін на нафту та нова хвиля біженців з Близького Сходу негативно позначиться і на Україні, яка в є країною-імпортером нафти та нафтопродуктів, а також залежить від цілісності та стабільності ЄС у їхній санкційній політиці проти РФ.
Зараз, ситуація виглядає так, що Іран і США можуть втягнутися у конфлікт на морі, який призведе до обмежених військових ударів США по території Ірану, а згодом і до спалаху протистояння між проіранськими силами та американськими військами в Іраку та Сирії. Утім, цього можна уникнути, якщо Європа змусить обидві сторони піти на невеликі поступки, щоб використати їх як символічний привід до початку переговорів, при цьому зберігши обличчя.
Ілія Куса, експерт з міжнародної політики та глобальної безпеки Українського Інституту Майбутнього для Укрінформу