Україна і Польща: минуле - без спекуляцій, майбутнє - в економічному розвитку
Історія стає все більш могутньою зброєю. Принципово важливо знайти спільну мову - попри всі розбіжності й суперечки
Історична наука перетворюється на засіб політичної пропаганди, можновладці маніпулюють фактами, «третя сторона» вміло використовує це у своїй гібридній війні... Нинішня криза у стосунках між Україною та Польщею мусить бути вирішена. Задля розвитку обох держав і миру в регіоні. Про необхідність пошуку формули примирення від біблійних «не зашкодь» і «простити і бути прощеними» до взаємовигідних економічних прорахунків йшлося на круглому столі «Історична політика в сучасних українсько-польських відносинах», що відбувся в Укрінформі.
УКРАЇНА СТАЛА СУБ’ЄКТОМ ГЕОПОЛІТИКИ, І ЦЕ ВИКЛИКАЄ НЕРОЗУМІННЯ В ПОЛЬЩІ
«Тільки-но Україна стала суб’єктом європейської політики, почала говорити про своє бачення тих чи інших проблем, ми відразу побачили на Заході нерозуміння. Заява, що у нас є свої національні інтереси, досить часто сприймається, в тому числі й сусідами, насторожено, інколи контроверсійно... Ми бачимо спроби повчань з боку Польщі: що робити українцям з власною історією, яким чином реагувати на ті чи інші події, кого призначати на якісь посади в державних інституціях, а кого ні. Однак не можна заганяти назагал дружні стосунки між Україною і Польщею у конфронтацію, адже зрозуміло, що будь-яка така дія потребуватиме значно більших зусиль для вирішення ситуації», – наголосив, зокрема, заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень Василь Яблонський.
Він констатував, що, на жаль, історична політика останнім часом почала задавати тон, піднімати градус в українсько-польських стосунках, попри існування великої кількості інших загроз і проблем на двосторонньому рівні.
«Багато хто це пов’язує з приходом нової влади у Польщі й відсутністю успіхів у внутрішній політиці, наявністю проблем у стосунках з Євросоюзом, що підштовхує польських урядовців до радикальних кроків у стосунках з Україною, спонукає торпедувати українсько-польську проблематику», – сказав Яблонський.
Також він вважає, що на ситуації позначилися неувага медіа і, що найважливіше, зацікавленість «третьої сторони».
«Є проблема видимої чи невидимої «третьої руки» – Російської Федерації. І формула прощення не працює через те, що це вигідно тій державі, тому суспільству, яке ще досі воює, принаймні віртуально, в реаліях Другої світової війни. Ми прекрасно розуміємо, хто зацікавлений у погіршенні українсько-польських стосунків», – підкреслив заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень.
Він закликав до широкого діалогу і пошуку конструктивного виходу в асиметричній відповіді.
«Ми маємо не звужувати діалог, а вести його широким фронтом. Ми повинні розуміти: якщо України почне якісь дії в плані вишукування проблем між українцями і поляками, які пов’язані з національно-визвольними змаганнями 1918-21 років, з політикою Польської держави на українських теренах у 1920-30-ті роки, в 1940-ві роки, це буде ще одним витком ескалації в двосторонніх стосунках. І найкраща наша відповідь – не пряма, а асиметрична. Її треба шукати на всіх рівнях», – зазначив Яблонський.
ФОРМУЛА «ПРОЩАЄМО І ПРОСИМО ПРОЩЕННЯ» НЕ СПРАЦЮВАЛА
Польський історик, професорка Варшавського університету і НаУКМА Оля Гнатюк солідарна з Яблонським щодо пошуку виходу в асиметричній відповіді. Водночас вона вважає, що ситуація в Польщі «далеко не проста, і не можна все зводити до «поганого» «РіS» (правляча консервативна партія «Право і справедливість» – ред.).
«В даний момент показати дружню підтримку польському громадянству є дуже важливо. Але не всупереч правлячій партії, адже може бути помилкою зосередити всі зусилля на тому, щоб тримати зв’язок з «Громадянською платформою» (найбільша опозиційна партія, лідером якої є Ярослав Качинський – ред.). Потрібно шукати контактів і виходів у тих місцях, де у нас дуже добрі взаємини. Це, зокрема, економічні і академічні взаємини», – сказала Оля Гнатюк.
Водночас вона висловила припущення, що довіру між країнами іноді руйнують умисно, згадавши при цьому візит Порошенка в Польщу, який не отримав належного значення через те, що «хтось у цей момент запустив інформацію про перейменування Московського проспекту на проспект Бандери», а також візит президента Польщі Броніслава Комаровського в Україну, під час якого відбулося прийняття закону про антикомунізацію в українському парламенті.
«Я дуже критично оцінюю те, що відбувається протягом останніх років і, зокрема, останніх тижнів. І я не бачу, що провина є лише з одного боку... Мене дуже тішить якісна зміна в українській зовнішній політиці і зваженість щодо рішень з боку українського керівництва. Було би добре, якби і менші посадові особи, які, очевидно, здобувають цим собі більшу підтримку і роблять це з певним розрахунком, трималися принципу «Не зашкодь». Бо є дуже погані наслідки цих дитячих ігор... Але це не єдина причина, а одна з багатьох причин руйнування довіри. І це руйнування довіри відбувалося також і з польського боку. Чимало польських високопосадовців доклали багато зусиль до того, щоб цю довіру зруйнувати», – зазначила Оля Гнатюк.
Говорячи про пошуки виходу з ситуації, вона зазначила, що стара формула примирення вже не спрацьовує і необхідно шукати іншої.
«Формула «Прощаємо і просимо прощення» вичерпала себе. Треба шукати грунтовно іншої формули. Можливо, вона має бути зосереджена довкола вшанування загиблих і пам’яті наших спільних жертв. Бо, всупереч твердженням про те, що мертві не мають національності, культ предків є складовою нашої культури, нашої цивілізації», – підкреслила науковець.
Вона також наголосила на важливості продовження історичних досліджень і їх максимальної популяризації.
«Нам потрібно знати не лише те, що є якоюсь крайньою позицією, бо тоді ми граємо в ту саму гру, в яку грають ті, хто хоче запхати нас у глухий кут. Якщо ми будемо винятково досліджувати діяльність ОУН чи УПА на Волині, ми просто не побачимо, що було поза тим. А до середини 1930-их років ОУН була просто маргінальною формацією по відношенню до націонал-демократичного формування і по відношенню до християнських демократів у Галичині. І взагалі ми забуваємо про те, що відбувалося на підрадянській Центральній Україні», – зауважила Гнатюк.
ЩЕ 2013 РОКУ МАЙЖЕ ПОЛОВИНА ПОЛЯКІВ НЕ ЗНАЛИ, ХТО ВИНЕН У ВОЛИНСЬКІЙ ТРАГЕДІЇ І ХТО ЇЇ ЖЕРТВИ
Продовжуючи тему вшанування пам’яті жертв, головний науковий співробітник відділу гуманітарної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень Віталій Лозовий підкреслив, що в Польщі факти жорстокого ставлення до українців не згадуються взагалі. Основними проблемами історичних українсько-польських відносин є передусім події Другої світової війни, і польська сторона акцентує увагу на Волинській трагедії, на глорифікації українцями УПА, виступаючи проти цього. Тимчасом ще кілька років тому чимало поляків не знали причин Волинської трагедії.
«В Польщі в 2013 році було проведене соціологічне опитування, яке показало, що 47% поляків – це майже половина – не знали, хто винен у Волинській трагедії і хто був її жертвами. Хоча польська сторона до того стверджувала, що Волинська трагедія є постійним чинником польської історичної свідомості. А далі, за твердженнями і польських політологів, через політичні заяви, через ЗМІ ця подія була роздута до такої міри, що вона почала трактуватися як якийсь польський голокост», – обурився Лозовий.
Владислав Верстюк – завідувач відділу історії Української революції 1917-1921 рр. Інституту історії України НАНУ – наголосив на тому, що історія стає все більш могутньою зброєю, тож треба ширше досліджувати події нашої спільної українсько-польської історії.
«В кінці 1940-их років, в 1950-их роках, коли радянська пропаганда «мочила» ОУН і УПА, вона ніколи не згадувала про Волинську трагедію. Ми нічого про все це не знали. І чому несподівано випливли ці події вже за незалежної України? Очевидно, це комусь було вигідно. І тоді було вигідно, і сьогодні вигідно. Тож якщо ми будемо зосереджувати увагу тільки на Волинській трагедії, ні до чого хорошого це не доведе. Поле співпраці треба розширювати і шукати майданчики, де наші інтереси не є контрпродуктивними», – зазначив Верстюк.
УКРАЇНЦІ ТЕЖ МАЮТЬ ВИЗНАТИ СВОЮ ВИНУ
Як додав завідувач кафедри міжнародних відносин Київського славістичного університету Ігор Ільюшин, рішення про проведення антипольської акції на Волині було прийняте не стільки з метою помститися за кривди міжвоєнного чи навіть попереднього періоду.
«Це було продиктоване військовою стратегією – змобілізувати населення в Західній Україні, тому що Червона армія поверталася в Західну Україну, і це рішення приймала одна політична сила. А кривду, зневагу по відношенню до українців, яку демонстрували всі уряди міжвоєнної Польщі, просто було використано», – сказав Ільюшин.
Водночас він констатував, що в останні роки історична наука перетворюється на відгалуження політичної пропаганди.
«Чимало тих осіб, які сьогодні висловлюються з приводу українсько-польських взаємин, не хочуть розуміти, що у наших сусідів є свої геополітичні інтереси, які й у минулому не збігалися, і не збігаються нині з інтересами українськими. І віра цих осіб у те, що їхнє розуміння історії українсько-польських взаємин є об’єктивним і істинним, породжує боротьбу за монополію на цю істину, що призводить до нетолерантності, ворожості і навіть до агресії», – підкреслив історик.
Водночас він додав, що у Польщі багато гріхів перед Україною, але є і наші власні гріхи. «Тому єдиний можливий шлях уникнути конфліктів з сусідами – це пошук раціонального компромісу. А компроміс в даній ситуації можливий лише на грунті здорового скепсису до власної історії й обов’язково з визнанням того факту, що українці також чинили злочини по відношенню до своїх сусідів», – зазначив Ільюшин.
Він також сказав, що для старшого покоління поляків Волинська трагедія близька з особистих мотивів, і немає в цьому жодної політики.
«Але наївно було б думати, що, коли це покоління відійде, польське суспільство забуде про цю трагедію. Бо те, що сталося на Західній Волині в 1943 році, для поляків стало чимось на кшталт Катині 1940 року. Коли українські чиновники чи то з Адміністрації Президента, чи то з МЗС, чи навіть з Інституту національної пам’яті заявляють, що в Україні не застосовується політична логіка до аналізу взаємин чи історії взаємин між нашими країнами, то це лише слова, це риторика, бо в реальному житті все навпаки», – вважає Ільюшин.
ПЕРЕДУМОВОЮ УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКОЇ СПІВПРАЦІ Є ПРИНЦИП «НЕ ЗАШКОДЬ»
На питанні Волинської трагедії загострила свою увагу перший заступник голови Українського інституту національної пам’яті Аліна Шпак.
«З початку 1990-их здавалося, що з відходом поколінь, які були безпосередньо свідками цієї трагедії, емоції мали би зменшуватися. Натомість ми констатуємо, що навіть порівняно з 2003 роком сьогодні градус емоцій катастрофічно виріс. Не усвідомлення проблеми виросло, а саме емоцій. За останні півроку, коли ситуація набула загрозливого і скандального стану, є один позитивний висновок – це те, що прийшло усвідомлення: проблема сама не розсмокчеться. І це дуже важливо, тому що проблема використання історії задля маніпулювання в питаннях україно-польських стосунків є по обидві сторони. І те, що ми починаємо про це говорити як про проблему, сподіваюсь, буде першим кроком до її вирішення», – підкреслила Аліна Шпак.
За її словами, те, що поляки, з одного боку, не знають докладно своєї історії, а з іншого – говорять про українців як про найбільших недругів під час Другої світової війни, – це теж проблема, яку треба вирішувати.
Натомість вона стверджує, що за останніх два десятиліття «в Польщі відбулася маніпуляція конкретним історичним фактом, який значною мірою став використовуватися в медіа і певними політичними силами з тим, щоб сформувати певні свої позиції, які підігрівалися, поза сумнівом, капіталовкладеннями та інформаційними вкладеннями з боку Росії, щоб вбити клин поміж двома народами».
«Це до певної міри спрацювало. І ми маємо відповідні оцінки в польському суспільстві. З іншого боку, в Україні були наші проблеми, нікому не було діла до історичної політики як такої, безсистемність і відсутність політики держави в будь-якому питанні історичної політики, в тому числі україно-польських стосунків, призвели до того, що кожен трактував це собі, як хотів... Тобто Польща займала активну позицію, Україна не займала ніякої позиції. Тому зараз, в останні роки, коли Україна почала мати свою позицію, це викликало певні емоції, призвело до шоку з боку польської сторони... Коли політики однієї країни вказують на можливість чи неможливість пошанування якихось конкретних персоналій історії, то це свідчить про нездорові стосунки поміж народами», – вважає Шпак.
Емоцій дуже багато, а практичних рекомендацій дуже мало. Головне, що відчувається в щоденному форматі, – це брак довіри між двома сторонами. Отож, вважає вона, питання відповідальності лежить на всіх, незалежно від посад і установ.
«Якщо говорити про те, куди би слід було рухатися далі, то передумовами нашої співпраці є питання відповідальності й принцип «Не зашкодь». Ми мусимо усвідомити чітко і гостро: те, що буде в найближчі кілька десятків років між Україною і Польщею, значною мірою залежить від тих людей, які готові брати на себе відповідальність сьогодні, і починати лікувати те, що, на жаль, було недоліковано в попередні роки. І питання деполітизації – ключове», – підкреслила вона.
УКРАЇНА І ПОЛЬЩА МАЮТЬ СПІЛЬНИЙ ІНТЕРЕС – ЗАХИСТ ВІД ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ РОСІЇ
Перший віце-президент Польсько-української господарчої палати Олег Дубіш наголосив, що хоч не все просто в нашій історії і з української, і з польської сторони, але принципово важливо знайти спільну мову, попри всі розбіжності й суперечки, в яких зацікавлена Росія.
«Ми маємо розуміти, що у Польщі й України є один спільний інтерес – це захист від гібридної війни, яку розпочала Росія і її спецслужби і яка використовує погіршення польсько-українських відносин як елемент гібридної війни для того, щоб нас ослабити», – зазначив Дубіш.
Треба створювати відповідні платформи та інструменти, які би давали широкому загалу правдиве розуміння нашої спільної історії, і активно розвивати те, що може поєднувати – а це економіка, яка теж може страждати від погіршення ситуації між двома країнами, вважає він.
«Наші економічні відносини поглиблюються. У нас дуже активно розвивається співпраця в оборонному секторі, попри все, що говориться. Зростає динаміка приватного українського сектора в оборонній сфері. А розвиваючи енергетичну співпрацю, ми можемо досягнути дуже хороших конкретних результатів, які й посилять нашу незалежність, і зроблять нас більш важливими для Польщі як для партнера», – сказав перший віце-президент Польсько-української господарчої палати.
Він також наголосив на ролі української міграції. «Українська міграція в Польщі зростає. Цифри різні. Російські пропагандисти, які сіють взаємну невіру, говорять про кілька мільйонів, реально зараз у Польщі перебуває близько 1 мільйона українців. Хочемо ми цього чи не хочемо, через демографічну ситуацію всередині Польща вимушена буде вгамувати свій запал, який провокує певні радикальні настрої. Тому що в найближчі 5 років Польща потребуватиме від 3 до 5 мільйонів робочої сили», – сказав Дубіш.
Він також додав, що за 2016 рік, згідно з даними Національного банку Польщі, українці легальними шляхами перерахували з Польщі 8,1 млрд злотих – це понад 2 млрд євро, і це складає половину суми, яку самі поляки, що працюють за кордоном, перераховують до Польщі. Це показує об’єм і економічний вплив коштів, які дають наші заробітчани, і потенціал українців, які працюють в Польщі.
«Крім економіки, нам категорично бракує спільного інформаційного майданчика для розвитку відносин. Ми пробували фінансувати клуб польсько-українських журналістів у рамках Палати. Нині ініціювали створення українсько-польської медіа-платформи. Ми дуже би хотіли, щоб, розуміючи, наскільки мало країни знають болі, фобії, проблеми одна одної, у нас було місце, де могло би контактувати широке коло людей, щоб незнання і некомпетентність не використовувала третя сторона, якою є спецслужби РФ. Ми повинні володіти спільним інструментарієм, який би допомагав нам боротися із загрозами з боку третьої сторони», –підкреслив Дубіш.
Валентина Пащенко, Київ