«Конституційна ніч» і тисячолітня історія, що їй передувала

Блоги

Як Україна прийшла до свого незалежного Основного закону

Він був ухвалений о 9:18 ранку 28 червня 1996 року після виснажливого цілодобового засідання Верховної Ради України.

Завдяки цьому була ліквідована гостра політична криза в українському соціумі, яка загрожувала розпуском парламенту з непередбачуваними наслідками. Перед цим засіданням у парламенті стало відомо, що до Києва підтягнуті війська і що в разі неухвалення Конституції вже завтра народних депутатів до парламенту не пустять, і тоді, мовляв, Президент України подасть на всеукраїнський референдум свій варіант Основного закону, згідно з яким вся влада в Україні підпорядковувалася б Президентові.

Конституція України

Ось тоді й відбулася тепер уже історична «конституційна ніч», під час якої були розглянуті й проголосовані майже шість тисяч поправок, наданих для доопрацювання Тимчасовій спеціальній комісії, яку очолював Михайло Сирота. Саме йому випало з п’ятої години вечора 27-го і до дев’ятої години 18 хвилин ранку 28 червня вистояти на парламентській трибуні, доповідаючи про поправки і подаючи їх на голосування. Цей марафон вже тоді назвали «подвигом Сироти», а його самого – «батьком Конституції». Віддаючи належне хистові, мудрості й стійкості народного депутата з Черкащини Михайла Дмитровича Сироти, зазначимо, що йому, як і всім депутатам, що проголосували тоді за Основний закон України в її новітні часи, випала доля, історична можливість гідно продовжити шлях утвердження української державності тривалістю в більш як тисячу років. На ньому помітними віхами стали й досягнення в творенні основоположних документів, які мали прогресивний зміст, демократичний характер і не поступалися найкращим європейським та світовим конституційним зразкам. Нагадаємо читачам про три з них.

«РУСЬКА ПРАВДА» ЯРОСЛАВА МУДРОГО

Його князювання – це період розквіту Київської Русі, зміцнення її могутності й міжнародного авторитету. «Руська Правда» (або «Правда Руська») належить до визначних пам’яток того часу. Відомий історик Іван Крип’якевич вважає її найважливішим державним актом Ярослава Мудрого. «Правні приписи, – стверджує він, – існували в Київській державі вже в часи Олега та Ігоря, як це видно з договорів з Візантією, але розвиток нових економічних і соціальних відносин потребував нової кодифікації права. Нових приписів особливо потребувало зростання приватної власності княжих земель, в яких треба було устійнити права власника, обов’язки підданого населення та ін. «Руська Правда» має значення не тільки як пам’ятка законодавства Київської держави, а також як джерело пізнання розвитку державної організації та господарства».

Ярослав Мудрий

Інший відомий український дослідник Василь Яременко зазначає, що «Правда Руська» потрапила в поле зору не тільки дослідників історії права, а й істориків України і слов’янщини, соціологів, визначних філологів. І всі вони мають до неї свій законний інтерес. «Правда Руська» (назва «руська» засвідчує те, що вона постала в Києві, у Полянській Русі, і обслуговувала в ній адміністративно-правові потреби, а потім була поширена на Новгородську землю й інші князівства) не має прототипу, хоча вчені наполегливо шукали його у візантійському, болгарському, скандинавському законодавстві. Не виявлено слідів і римського права. Отже, на думку вченого, маємо оригінальний витвір давньоукраїнської юридичної думки початку XI ст., що постав у колі велемудрих однодумців-книжників великого київського князя Ярослава Мудрого.

У виданні «Історія української Конституції» політик і громадський діяч, народний депутат України IV–VIII скликань Микола Томенко звертає увагу на те, що в «Руській Правді» зібрані й найдавніші княжі договори. Їх можна поділити на міжнародні, договори князів між собою і договори князів із народом. Аналіз цих історично-правових пам’яток переконливо засвідчує, що державний устрій Русі мав усі передумови для подальшого створення представницьких структур. Тогочасне віче теж правомірно розглядати як орган прямого народоправства, який функціонував у вигляді зборів громадян міста, землі (князівства) і розглядав та затверджував ухвали у справах, що стосувалися цілого князівства чи землі… Загалом ідеями демократизму пронизано багато документів часів Русі. Дослідники також стверджують, що це відповідало характеру, своєрідній ментальності тодішніх мешканців, які проживали на землях сучасної України.

КОНСТИТУЦІЯ ПИЛИПА ОРЛИКА

У часи панування Російської імперії та в радянські вона замовчувалась. Як і сам автор. Адже він був прибічником, довіреною особою Івана Мазепи. Освіту отримав у місті Вільні та в Києво-Могилянській колегії. Володів низкою іноземних мов. Емігрувавши після Полтавської битви разом з Мазепою та козацькою старшиною і запорізькими козаками до міста Бендери, був обраний гетьманом Війська Запорозького у вигнанні. Обранню його гетьманом передувало традиційне укладання угоди зі старшиною і запорожцями. Претендент на булаву назвав документ «Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького», який згодом увійшов в українську історію як Конституція Пилипа Орлика.

Конституция гетьмана Пилипа Орлика

Вже у вступі до неї автор обґрунтовує причини, чому Україні не по дорозі з Москвою. Наголошується, зокрема, що коли український народ визволявся з-під панування Польщі, то він прилучився до Московії як рівний до рівного і уклав з нею угоду, яка мала регулювати відносини самостійних держав. А що вийшло? Відразу після смерті Богдана Хмельницького Московська держава виявила свої справжні наміри й цілі, здійснюючи відверті й приховані спроби накинути «на нарід вільний козацький, собою ніколи не завойований, невольниче ярмо… Бажаючи довести свій лихий намір до завершення і віддаючи злом на добро, замість удячності й поваги… за незчисленні відваги і воєнну криваву працю хотіла неодмінно перетворити козаків у регулярне військо, міста забрати у свою область, права і вольності поламати, Запорозьке Низове військо викоренити і ймення його навіки загладити».

Після вступної частини Пилип Орлик представив 16 статей договору, акцентуючи в них увагу на забезпечення козацьких інтересів. В одному з перших номерів газети «Урядовий кур’єр» (за травень 1991 року), в редакції якої мені випало працювати, наш колега Володимир Косаківський опублікував журналістське дослідження «Гетьман Пилип Орлик, автор першої вітчизняної Конституції», у якому проаналізовано статті цей визначний документ і представлено читачам уривки з його тексту. Ось лише кілька з них. 

Пилип Орлик відстоював непорушність трьох чинників правового суспільства, а саме – єдність і взаємодія законодавчої (виборна Генеральна Рада), виконавчої (гетьман, генеральна старшина та обрані представники від кожного полку) і судової влади. Ось витяг із шостої статті: «…Щоб у Вітчизні нашій першими радниками була генеральна старшина, як за респектом їхніх первісних урядів, так і в установленій при гетьманах резиденції. За ними за звичайним порядком слідують городові полковники… Над те з кожного полку мають бути до загальної Ради генеральні совітники з кожного полку по одній значній, старовинній, добророзумній та заслуженій особі вибрані.., і з тими всіма генеральними особами, полковниками й генеральними радниками має радитися ясновельможний гетьман та його заступники про цілісність Вітчизни, про її загальне добро і про всякі публічні діла».

Гетьман Пилип Орлик. Колаж: Наталія Петрук

За Конституцією Орлика гетьман не мав права карати злочинця, а повинен був здати справу в «суд військовий Генеральний». Приватні гетьманські джури не могли торкатися до жодних військових справ. Для завідування державним скарбом створювався уряд генерального підскарбія. Всі урядовці повинні були обиратися «вільними голосами», і гетьман не мав права когось настановляти своєю власною волею. 

Конституція містила також статті, які, на теперішнє наше розуміння, були чітко спрямовані на соціальний захист населення. Ось одна з них: «Козачі вдови й осиротілі козацькі діти, козацькі вдови і жінки без присутності самих козаків, коли в походах або на будь-яких будуть перебувати службах, щоб не притягалися до всіляких посполитих повинностей і не утяжувалися змаганням датків – домовлено й постановлено».

У Конституції підтверджувалися права українських міст: «Столичне місто Київ та інші українські городи з магістратами своїми в усіх правах та привілеях наданих, щоб були заховані непорушно, повагою сього акта елекційного постановляється і доручається підтвердження їх свого часу гетьманській владі».

Шістнадцять статей Конституції Пилипа Орлика передбачали також встановлення національного суверенітету і визнання кордонів Української держави, обґрунтовували національно-державні права українського народу перед європейськими державами, забезпечували демократичні права людини. На думку дослідників цього документа, в ньому була представлена модель вільної, незалежної держави у формі козацької республіки, заснованої на визнанні природного права людини і народу на свободу й самовизначення. 

Пилип Орлик переконав козацьку старшину і козаків, що достойний гетьманської булави. У березні 1711 року він вирушив з Бендер на чолі козацького війська на Правобережну Україну, видав універсали до українського народу, уклав угоду про військову підтримку з кримським ханом. До нього приєдналися полки, що служили шведському королю. Військові дії загонів Орлика на початку мали успіх. Українські фортеці одна за одною здавалися гетьманові без бою. Але потім, зокрема через затяжну облогу Білої Церкви з потужним ворожим гарнізоном у ній, а також втрату належної підтримки в цій війні від своїх союзників, військова удача відвернулась від гетьмана.

Запорозькі козаки в поході. Картина Андрія Ляха "Козацька вольниця".

Діяльність Пилипа Орлика спричинила в Москві велику тривогу. Цар Петро I наказав своїм прислужникам спіймати й заарештувати Орлика. Його слідами було пущено найкращого царського агента Ягужинського. Але гетьман уміло конспірувався, переховував рідних у різних монастирях і до останніх своїх днів не припиняв своєї боротьби. Помер він у 1742 році в Ясах (місто в Румунії). Залишив літературну спадщину, головним твором якого і стала широковідома нині Конституція, один з найпрогресивніших документів такого характеру й змісту в тогочасній Європі.

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

Процес творення її почався з Першого універсалу Центральної Ради. Після його проголошення була створена Конституційна комісія, яку очолив Михайло Грушевський. Для головування в ній видатний вчений і громадський діяч мав усі підстави. Ще на початку ХХ століття він залучився в активну діяльність з обстоювання конституційних прав України. Свої погляди на ці проблеми вчений виклав в опублікованій у 1905 році статті «Конституційне питання і українство в Росії». У ній він розвинув, з урахуванням нових історичних умов, ідеї історика і філософа Михайла Драгоманова про український конституціоналізм, про те, що ліквідація тоталітаризму, децентралізація влади і забезпечення демократичних свобод та прав громадянина є базовою передумовою для розвитку нації. Михайло Грушевський у згаданій статті наголошував, що український народ має право на повноцінне національно-політичне і культурне відродження, запропонувавши перебудувати Російську імперію на засадах децентралізації.

Михайло Драгоманов

Очоливши в 1918 році Конституційну комісію, Грушевський отримав можливість разом з іншими її членами (усього до роботи над проєктом Конституції УНР було залучено приблизно сто авторитетних фахівців) втілити свої задуми й наміри у відповідні статті основоположного для України документа.

Праця над ним завершилася в квітні 1918 року. Він мав підзаголовок: «Статут про державний устрій, права і вільності УНР». У його перших рядках УНР проголошувалася «державою суверенною, самостійною і ні від кого не залежною», суверенне право в якій належить народові (всім разом громадянам республіки). Територія її неподільна і без згоди 2/3 парламенту не може змінюватися кордон. Громадянином вважалася особа, яка набула це право законним шляхом. Подвійне громадянство не передбачалося. Республіка мала бути парламентською з Усенародними зборами як найвищою законодавчою владою (посади Президента в ній не передбачалося). Члени парламенту обиралися прямим, рівним, таємним і пропорційним голосуванням на три роки з розрахунку один депутат (його особа – недоторканна) від 100 тисяч громадян. Результати виборів мав перевіряти Генеральний суд і передавати свої висновки до Всенародних зборів, яким надавалось право визнання мандатів недійсними, скасування результатів виборів і визначення місця та часу проведення нових виборів. Передбачався і достроковий розпуск Всенародних зборів за письмовою вимогою трьох мільйонів виборців, дійсність підписів яких встановлювали суди.

Проголошення Першого Універсалу

Виконавчу владу мала очолювати Рада народних міністрів, судову – Генеральний суд УНР. Закладалися й основи децентралізації: «Не порушуючи єдиної своєї власти, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи принципу децентралізації». Національним меншинам надавалося право об'єднуватися у національні союзи, які формували органи самоуправління, видавали корпоративні закони, що не суперечили б Конституції держави. Усі українці, незалежно від статі, наділялися політичною, громадянською та актовою правосильністю після досягнення 20-річного віку. Це положення Конституції УНР, якби його вдалося втілити в життя, залишило б позаду країни так званої ліберальної демократії. Адже у провідних країнах Європи і Сполучених Штатах Америки «вікова планка» була дещо вищою. На особливу увагу, вважають науковці, заслуговує ст. 14, в якій ідеться про те, що не тільки громадянин УНР, а й будь-хто інший, хто перебував на її території, «не може бути покараний смертю». Це нововведення теж випереджало конституції країн розвиненої демократії.

Отже, конституційна комісія під керівництвом Михайла Грушевського підготувала по-справжньому новаторський, документ, який багато в чому випереджав час і продемонстрував Європі й світові миролюбний, демократичний характер Української Народної Республіки. Але, як ми знаємо з історії, цій державі так і не судилось тоді утвердитися на європейській і світовій карті.

Конституція УНР

Щодо проєкту Конституції УНР, то його подано на обговорення Центральною Радою й ухвалено нею 29 квітня 1918 року. Остаточно затвердити Конституцію мали Установчі збори. Але вони так і не зібралися. Бо, як писала тоді газета «Киевская мысль», навіть саме засідання ЦР мало нервовий, гарячковий характер, «навколо Ради розташований був караул Січових стрільців, що оточив весь квартал, а невдовзі до залу засідань донеслася рушнична і кулеметна стрілянина. О 9-й вечора депутати розійшлися, до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський». Того ж дня були оприлюднені його «Грамота до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий державний устрій України». У цих документах Скоропадський оголосив себе гетьманом всієї України і «взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Центральну Раду і земельні комітети розпущено, а всім урядовцям УНР наказано продовжити свою роботу.

ЧОМУ ЗАТЯГУВАЛОСЯ УХВАЛЕННЯ КОНСТИТУЦІЇ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

Від тих подій і до серпня 1991 року, коли Україна стала незалежною державою, вона мала кілька конституцій. Перша з них була написана російською мовою й ухвалена в березні 1919 року в Харкові на третьому Всеукраїнському з’їзді рад. Наступну, датовану травнем 1929 року, затвердив ХІ Всеукраїнський з’їзд рад у зв’язку з ухваленням конституції СРСР. У ній, зокрема, була конституційно закріплена диктатура пролетаріату і республіка Рад як державна форма цієї диктатури. Конституція Української РСР 1937 року, яку ухвалив XIV Всеукраїнський з’їзд рад, повністю відповідала конституції СРСР 1936 року. Основне її положення випливало з єдності і спільності економічних, політичних та ідеологічних основ розвитку всіх радянських республік у складі СРСР. Остання в радянські часи конституція була ухвалена в квітні 1978 року позачерговою сесією Верховної Ради республіки. В ній, зокрема, зафіксовано створення в СРСР розвинутого соціалістичного суспільства, підтверджено курс на побудову комунізму і визначено комуністичну партію як керівну і спрямовувальну силу радянського суспільства, ядром його політичної системи.

Референдуму не буде

Зрозуміло, що всі чотири згадані українські конституції дублювали відповідні основні закони СРСР, мали декларативний характер і мали вигляд політичних документів для підтримки панівного ладу та централізованої монопартійної влади. Але цікава деталь: у Конституції УРСР зразка 1978 р. була збережена стаття про право вільного виходу України зі складу СРСР. Вона теж була декларативною. Бо хто тоді міг уявити і передбачити, що через якихось 13 років такий вихід справді стане реальністю, і що 28 червня 1996 року конституційною більшістю голосів буде ухвалено Основний закон справді незалежної Української держави. 

Повертаючись до тієї «конституційної ночі» й того ранку тридцятилітньої давності, коли Україна прокинулася зі своїм основоположним документом, не можемо обійти питання: чому так затягся тоді (майже на п’ять років) процес ухвалення Конституції і як стала можливою небезпека президентського розпуску парламенту. 

Насамперед, зазначимо, комісія з розроблення проєкту нової Конституції була створена відразу після проголошення незалежності України. Робота її затяглася, і країна продовжувала жити за основним документом 1978 року. Багато кого, особливо на лівому фланзі української політики, це цілком влаштовувало. Правда, президенти України Леонід Кравчук, а згодом Леонід Кучма намагалися прискорити процес створення Конституції, пропонуючи свої проєкти. У період головування у Верховній Раді Івана Плюща над розробленням працювали спеціальні парламентські комітети. «Я пам’ятаю ці дні, коли ми пізніми вечорами розходилися, а іноді й не розходилися – ночували в комітетах Верховної Ради, – згадував про роботу над парламентським проєктом народний депутат Роман Безсмертний. – У кабінеті Володимира Стретовича (тоді – голови комітету з питань правової політики) були лавки, кілька крісел. Поки хтось один читає текст, інший піде поспить дві години».

Підтримка Конституції

Але всі ці зусилля наштовхувалися на протидію різних політичних сил. З’явилося більше ніж десять нових конституційних проєктів, які відтворювали весь спектр цих сил – від спроб комуністів зберегти старі конституційні положення і радянські порядки до намагань зміцнити в Україні президентську владу. Ось тоді й з’явилися заяви про розпуск парламенту і проведення Всеукраїнського конституційного референдуму. Це була форма тиску на Верховну Раду. 

На думку політолога Миколи Томенка, референдуму щодо найменш узгодженого проєкту Конституційної комісії від 11 березня 1996 року домагалися ті політичні сили, які мали тоді перевагу в президентській адміністрації. «Ці сили, – зазначив він, – прагнули встановити в країні режим, за якого президентська влада була б майже безмежна».

В цих умовах і стала можливою «конституційна ніч». Про неї можна розповідати довго. Але ми обмежимося кількома спогадами головного її героя. Михайла Сироти, на жаль, вже немає з нами. 25 серпня 2008 року він загинув у ДТП під містом Узином Білоцерківського району Київської області. Але свого часу він поділився спогадами про процес розроблення та ухвалення Конституції України для пресслужби Верховної Ради. Ось кілька уривків з цього інтерв’ю. 

«Часто в Україні ліві сили говорять, що Конституція була ухвалена за одну ніч, маючи на увазі той драматичний період, коли цілу добу ми не виходили з Верховної Ради, поки не ухвалили Конституцію. Це зовсім не так, тому що одразу після проголошення Акта про незалежність і суверенітет України було створено комісію для опрацювання Конституції, яку очолювали Леонід Кравчук та Іван Плющ. Але їм забракло сил і терпеливості довести справу до логічного завершення. Верховна Рада достроково розпустилася, так і не ухваливши Конституцію».

«Коли після цього у 1994 році було обрано нову Верховну Раду, одразу сформували іншу Конституційну комісію, яку очолили новообраний Президент України Леонід Кучма та новий голова Верховної Ради Олександр Мороз. Ця комісія працювала досить довго, і врешті у лютому 1996 року передала проєкт Конституції до Верховної Ради. Уже побіжний його перегляд показував, що Верховна Рада навряд чи могла б одразу ухвалити його навіть за основу. Майже 80 депутатів підтримували проєкт, але для ухвалення Конституції потрібно не менше ніж 300 голосів. Розпочався завершальний етап надзвичайно сильної боротьби та протистояння за ухвалення Конституції, які переходили на все суспільство. Доки йшли дебати, ми майже повністю переробили проєкт, і на початку травня внесли його на розгляд Верховної Ради. Це був шок для тих, хто не хотів ухвалювати Конституцію, коли за її ухвалення в першому читанні проголосувало 240 депутатів».

Колективне фото після ухвалення Конституції

«Після ухвалення Конституції в першому читанні Верховна Рада встановила нам термін у два тижні на доопрацювання, адже за нашим законодавством кожен депутат може подати доповнення і зміни, а ми повинні їх доопрацювати, і у другому читанні розглядати й ухвалювати остаточний варіант. Комуністи обрали свою тактику – дати нам стільки зауважень, щоб ми фізично не змогли їх опрацювати. Вони внесли понад сім тисяч поправок! Комуністи, які увійшли до складу нашої комісії, вимагали розглядати кожну поправку, затягуючи час. Коли ми надрукували всі поправки, вийшло 1140 сторінок».

«Це була дуже виснажлива боротьба, але стаття за статтею ми голосували, набирали необхідні 300 голосів. Напруга зростала. Усі негаразди, які були в Україні, концентрувалися в Києві, під куполом Верховної Ради. Йшла боротьба за те, чи буде Українська держава, чи йтиме вона тим курсом, яким іде весь розвинутий світ. Здавалося, ми зайшли в глухий кут, оскільки проголосувати за те, що українська мова є єдиною державною мовою, проголосувати за синьо-жовтий стяг, за тризуб, – це здавалося майже неймовірним».

«27 червня, коли ми зайшли о 9-й годині до парламенту, то розуміли: або ми, не виходячи з Верховної Ради, завершимо ухвалення Конституції, або в Україні Конституції не буде. Залишилися найбільш важливі питання, пов’язані з мовою, символікою, Автономною Республікою Крим, приватною власністю на землю. До 5-ї ранку ми працювали в різних секціях, а о 5-й я став на трибуну Верховної Ради і не зійшов з неї до 9:20 ранку 28 числа. Це було надзвичайно драматичне засідання. Ніхто не спав. Не було багатьох урядовців, не було комуністів, які майже всі покинули зал. І дуже часто в залі залишалося 330 чоловік, а деякі комуністи серед них повиймали свої картки для голосування. 302 особи, 301... Все висіло на волосинці. Багато було провокацій».

«Як викладач, я використовував звичний прийом: намагався бути спокійним, і нікому не вдавалося вивести мене з рівноваги. Одного лише разу Моісеєнко (Володимир Миколайович Моісеєнко, народний депутат України ІІ та ІІІ скликань, – ред.) вивів мене зі себе, коли сказав: «Ви тут причепили ганчірку і думаєте, що це у вас прапор?». Я відповів: «Може, для вас це й ганчірка, а для мене це – Прапор моєї держави!».

«Величезне напруження тривало всю ніч. Голосували за дві статті разом. З одного боку, це була 20 стаття про Герб, Прапор, Гімн нашої держави, а з іншого – Автономна Республіка Крим. Якщо «ліві» не хотіли 20-ї статті, то «праві» вважали, що не повинно бути Автономної Республіки Крим, має бути Кримська область. Проголосували 301 голосом за це, і тоді я остаточно зрозумів, що Україна таки матиме свою Конституцію. І почався інший етап нашої історії, який є навіть складніший».

 * * *

Тільки-но Михайло Сирота зійшов з трибуни, його гаряче вітали колеги-депутати, качали як справжнього героя.

Пошанування героя конституційної ночі

А потім було колективне фотографування перед фасадом парламенту всіх, хто брав тоді участь в ухваленні Основного документа країни. У центрі відомого тепер знімка ми бачимо Леоніда Кучму та Олександра Мороза. Це було свідчення їхнього примирення і підтримки щойно ухваленої Конституції. Чому Президент України врешті перестав наполягати на ухваленні свого проєкту від 11 березня того року і скасував оголошене ним підписання Указу про конституційний референдум? Думається, значною мірою тому, що ухвалений документ його загалом влаштовував, бо в ньому проголошувалося верховенство президента у владній ієрархії. Конституція закріпила саме президентсько-парламентську форму правління, за якої Президент отримував широкі повноваження – був главою держави і, по суті, очолював виконавчу владу. Він мав право відправляти уряд у відставку, особисто пропонувати кандидата на посаду Прем’єр-міністра України, призначати голів обласних держадміністрацій. Верховна Рада затверджувала призначеного Президентом Прем’єра та ухвалювала закони.

До речі, саме з питанням про верховенство у владі пов’язані зміни, які вносили в Конституцію після її ухвалення в 1996 році. Зокрема, у 2004 році після політичної реформи форму правління було змінено на парламентсько-президентську, за якої формування уряду перейшло до парламенту. У 2010 році президентсько-парламентська модель рішенням Конституційного Суду була відновлена. Але в 2014-му, після Революції Гідності, Верховна Рада повернула парламентсько-президентську форму правління.

Оцінюючи Конституцію 1996 року і ті драматичні події, які супроводжували її ухвалення, спеціалісти в сфері конституційного права вважають її прогресивним, демократичним документом, хоча й зазначають, що чимало її статей стали результатом компромісу з лівими популістами. Загалом Основний закон України оцінюють як перемогу правоцентристських пропрезидентських сил, яких задля ухвалення Конституції та уникнення розпуску парламенту й можливого хаосу в країні підтримали народні депутати з національно-демократичного табору. Позитивну оцінку дала ухваленій Конституції і прогресивна міжнародна спільнота, насамперед тому, що в ній проголошувалися й утверджувалися загальнолюдські, демократичні принципи й цінності, за якими живе цивілізований світ.

Михайло Сорока, заслужений журналіст України