Україні потрібний Пантеон, де минуле працюватиме на майбутнє
Національні пантеони виконують свою функцію у багатьох країнах світу. А як українцям не звести пам’ять до списку імен?
22 квітня Президент України Володимир Зеленський провів нараду щодо стратегічних питань української політики пам'яті та вшанування національних героїв. Зокрема, він зазначив, що «…розпочалася робота зі створення Пантеону видатних українців…». За його словами, йдеться передусім про повернення в Україну праху історичних діячів – тих фігур, які мають фундаментальне значення для формування української національної свідомості та для нашого державотворення.
Ідея не нова – але вперше вона звучить як частина державної політики пам’яті. Йдеться не лише про меморіал. Йдеться про спробу зібрати розірвану між часами історію Україну.
ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПАНТЕОН І ЯКА ЙОГО ФУНКЦІЯ
Пантеон як поняття відомий зі стародавніх часів. Спочатку він був місцем поклоніння богам. Після прийняття християнства, у ранньому середньовіччі в пантеонах знаходили останній спочинок королі, князі, церковні ієрархи.
Приблизно з кінця ХІХ – початку ХХ століття, з зародженням і розвитком національних держав, а також сучасних секулярних суспільств, пантеон став центром колективної пам’яті. Минуле переосмислювалось на благо сьогодення і гуртувало націю. Тоді ж «великими» або «видатними» стали відзначати людей, з’явилися нові маркери героїзації. Титули, високе соціальне походження відступили на задній план, поступившись громадянським чеснотам людини: відданості ідеалам вітчизни, служінню їй. Відтоді основна функція пантеону полягала у вшановуванні та увічненні пам’яті видатних громадян, які відзначилися заслугами перед країною. Це могли бути державці, військові очільники, а також наукова та мистецька еліта нації.
Крім формування нової культури колективної пам’яті, пантеони, через новітні ритуали, надавали певної сакральності й новій політичній владі, що прийшла на зміну монархам. Так було у ХХ столітті. Нині ж, коли культ великих людей фактично потонув у безмежжі Інтернету, політика національної пам’яті в багатьох країнах переживає певну кризу.
БРИТАНІЯ. НЬЮТОН У ВЕСТМІНСТЕРІ: ДЕМОКРАТИЗМ І ДАВНЯ ТРАДИЦІЯ
У 1727 році Вольтер був присутній на церемонії поховання Ньютона у Вестмінстерському абатстві. Річ нечувана – видатного вченого урочисто поховали у свята святих, поряд із британськими монархами. Великий французький філософ тоді зауважив, що якби геніальний Декарт помер у Парижі, його б нізащо не поховали б у Сен-Дені, поблизу королівських гробниць. У цьому демократичному жесті Вольтер вбачав велич, волелюбність і демократизм англійської нації, до яких його рідна Франція ще не доросла. І справді, Пантеон у Вестмінстері – це передусім про британські цінності.
Практика поховання національних діячів в абатстві розпочалася за часів Олівера Кромвеля з поховання адмірала Роберта Блейка в 1657 році. Згодом вона поширилась на політиків, лікарів, учених. Починаючи з 1864 року у Вестмінстері було поховано особливо багато видатних діячів, навіть попри те, що декотрі з них спочатку були поховані деінде. Наприклад, сестри Бронте, лорд Байрон, сер Вінстон Черчилль.
Поховання у Вестмінстері тривають. Наприклад, прах знаменитого фізика і надзвичайно мужньої людини Стівена Гокінга поховали там у червні 2018 року між могилами Ісаака Ньютона та Чарльза Дарвіна.
На сьогодні у Вестмінстерському абатстві поховано понад 3300 видатних людей, які прославили Британію, – значно більше, аніж у будь-якому іншому національному пантеоні.
ФРАНЦІЯ. ПОХОВАННЯ У ПАНТЕОНІ – ПОДІЯ НАЦІОНАЛЬНОГО МАСШТАБУ
У Франції Пантеон був заснований у 1791 році, під час Французької революції. Він розташувався в базиліці церкви святої Женев’єви (збудованої королем Людовіком ХV Бурбоном). З часом ця церква стала символом Республіки, а на її фронтоні викарбували слова: «Великим людям, вдячна нація». Це рішення далося французам важко і був тривалий період коливань між церковним і державним культом. Як відомо, у ті часи Франція була різною – і монархічною, і республіканською. Аж у 1885 році Пантеон утвердився в новому статусі – пам’ятника світським героям. Це почалося з поховання великого письменника Віктора Гюго 1 червня 1885 року. Похорони стали грандіозною подією і символом національним єднанням.
Прикметно, що аж до 80-х років ХХ століття французький Пантеон був доволі похмурим і безлюдним місцем. Між 1964 і 1987 роками в ньому не було здійснено жодного поховання, будівля перебувала в дещо занедбаному стані й погано утримувалася. Здавалося, що Пантеон у Парижі безповоротно втратив попередній статус одного з головних національних символів Франції. Але все змінилося за президенства Франсуа Міттерана. Саме він повернув Пантеону втрачену славу, з’явившись там у день інавгурації 21 травня 1981 року. Жак Ширак наслідував свого попередника.
Після цього відновились і поховання. Наприклад, у грудні 2002 року був перепохований Александр Дюма – не тільки знаменитий письменник, а й один із фундаторів новітньої французької ідентичності. Це перепоховання стало масштабним театралізованим дійством із факельною ходою с прямою трансляцією по телебаченню. До слова, дійство коштувало Франції недешево, особливо по тих часах – 4 млн євро.
Сьогодні французький Пантеон, власне як і подібні споруди в інших країнах – Іспанії, Португалії, Італії тощо – це, крім усього іншого, відомий туристичний об’єкт, де 80% відвідувачів – це іноземці.
ЧИ МОГЛА Б УКРАЇНА МАТИ ВЛАСНИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПАНТЕОН?
В якомусь уявному ідеалі український Пантеон мав би бути заснований тоді ж, коли і в інших європейських країнах. От щоб спочатку – всі князі/королі, гетьмани, кошові отамани, а потім, із формуванням громадянського суспільства, вже й видатні українці. Але монголо-татарська навала, жорстокі війни з поляками, турками, а згодом входження України в політичну орбіту Московії, зробило подібне неможливим. Чи багато маємо збережених могил українських козацьких очільників? Навіть після смерті вони не мали спокою. Могили Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Пилипа Орлика розорено… Історія подальшої долі їхніх останків оповита невизначеністю. Хіба що могила кошового отамана Петра Калнишевського добре зберіглася – він помер на Соловках, попередньо покаявшись перед російським царатом, про що не оминули згадати соловецькі наглядачі, викарбувавши на його могильній плиті, що він «искренно признал свои вины…»
Такий Пантеон міг би постати в 1917-1921 роках, під час національно-визвольних змагань, із появою УНР. Але ми знаємо, чому цього не сталося… Зрештою, Пантеон у Києві міг бути створений одразу після 1991 року, на зорі новітньої української незалежності. Це мав би бути Пантеон, в якому була б представлена українська еліта: державницька, наукова, культурна. Звісно, з урахуванням декомунізації... Це перше, що мала б зробити вільна нація – гідно вшанувати тих, хто склав її велич і славу. Втім і цього разу вийшло «не на часі». Наприкінці 90-х – початку 2000-х промайнула ідея створення Пантеону на Майдані Незалежності, але серйозних обговорень про це тоді не відбулося, тож обмежились лише спорудженням монументу української Незалежності у 2001 році. «Альтернативою» Національному Пантонону став ТЦ «Глобус», урочисто відкритий наступного року і прозваний в народі «Дніпрогесом» або просто «греблею».
ПРОЄКТ КОНЦЕПЦІЇ МЕМОРІАЛУ 2022 РОКУ: ПАМ’ЯТЬ ЛИШЕ З ІМЕНАМИ – ЦЕ ПРОСТО СПИСОК
Однак до цієї теми все ж таки повернулись. У 2022 році УІНП розробив проєкт Концепції Меморіалу українських героїв. Документ було створено на виконання Указу Президента України від 2015 року «Про заходи щодо створення меморіалу українських героїв», а також із врахуванням Постанови Верховної Ради України 2015 року «Про увічнення пам’яті Героїв України, які віддали своє життя за свободу і незалежність України», якою передбачалося «створення у центральній частині столиці України місті-герої Києві Українського національного пантеону (Меморіалу українських героїв)». У Концепції визначаються засади новостворюваного Меморіалу, присвяченого вшануванню пам’яті видатних українців, які зробили винятковий внесок у здобуття Україною незалежності і державної самостійності. Показово, що УІНП у своїй Концепції уникає акценту на іменах. Натомість пропонується вшанування абстрактних чеснот – свободи, гідності, жертовності – і створення простору примирення для представників різних політичних традицій: «…Меморіал покликаний стати меморіальним простором, що звеличує не конкретних особистостей, а людські чесноти: свободу, гідність, жертовність…» У цьому підході є логіка. Чесноти об’єднують там, де імена роз’єднують. Але чи існує пам’ять без облич? Без конкретних біографій, без людських історій, без імен, які можна назвати... Адже саме вони роблять чесноти наочними. Перетворюють свободу з абстракції – на вчинок, гідність – на вибір, жертовність – на долю.
Пантеон в європейському розумінні завжди балансує між цими двома рівнями пам’яті. Це і про цінності, і про тих, хто їх уособлює. Забери одне – і конструкція розсипається. Пантеон без імен ризикує стати безпечним у суспільно-історичному плані, але порожнім простором – місцем, де немає конфлікту, але немає й пам’яті. Натомість Пантеон лише з іменами, без спільної системи цінностей, перетворюється на список, який кожне покоління переписує під себе.
ПОВЕРНЕННЯ ОСТАНКІВ: ЧАСТИНА ІСТОРІЇ ЛЕЖИТЬ ЗА МЕЖАМИ УКРАЇНИ
Ще одна гостра проблема – повернення останків. Війни, імперії, репресії розкидали українську еліту світом і часто позбавляли визначних людей навіть могил. Ідеться не тільки про українських гетьманів давніх часів. У ХХ столітті ситуація не змінилася. Симон Петлюра похований у Парижі, Степан Бандера – у Мюнхені, Євген Коновалець – у Роттердамі. Втім, декому пощастило ще менше. Наприклад, Президент Карпатської України, людина кришталевої душі, яка зробила величезний внесок у розбудову української державності, був схоплений у 1945 році радянськими спецслужбами у Празі й вивезений у Москву. Там він і помер/загинув за нез’ясованих обставин у Бутирській тюрмі у липні 1945-го. Де його поховали – невідомо. Тож значна частина української історії буквально лежить за межами країни.
ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПАНТЕОН УЖЕ Є. В США…
Показово, що найбільший «український пантеон» сьогодні існує не в Україні, а в США – на цвинтарі святого Андрія в Баунд-Бруку, що у штаті Нью-Джерсі. Провідну роль у цій непростій справі – потрібно було організувати збір коштів, купувати землю, займатися узгодженням усіх великих і дрібних юридичних формальностей, відіграв Мстислав Скрипник – тогочасний архієпископ УПЦ у США. 1 травня 1953 року кладовище було відкрите. Там поховано чимало відомих українців: президенти УНР в екзилі, військові Армії УНР, воїни УПА, члени ОУН, українські культурні та громадські діячі, науковці, політики. Попри те, що могили не раз зазнавали нападів вандалів, їх щоразу відновлювали.
Але подекуди ситуація часом сумна, а деколи й трагічна. В одних країнах, таких як Німеччина, Нідерланди, Бельгія, могила існує доти, доки хтось оплачує оренду. В інших – Польщі, Франції – це питання догляду за могилами. Без продовження оренди пам’ятник зносять, тіло ексгумують і переносять до, умовно кажучи, братської могили, а звільнене місце знову передають в оренду. Саме так було з останками українського поета та дипломата УНР Олександра Олеся та його дружини Віри Кандиби, прах яких було примусово ексгумовано в Чехії, на Вільшанському цвинтарі Праги. 29 січня 2017 року їх перепоховали в Києві на Лук’янівському цвинтарі. Цей випадок став показовим для того, щоб Україна згадала про своїх співвітчизників, похованих на чужині.
Варто нагадати, що перший відомий випадок перепоховання – це перепоховання Тараса Шевченка у Каневі ще у 1861 році, що стало символічним актом повернення. У 1989-му з пермських таборів до Києва, завдяки небайдужим українським громадянам, були повернуті й перепоховані на Байковому кладовищі Києва Василь Стус, Олекса Тихий і Юрій Литвин.
ПАНТЕОН – ЦЕ НЕ ПРО БЕЗДОГАННИХ. ЦЕ ПРО НЕЗАМІННИХ
Держава сьогодні говорить про Пантеон мовою «вшанування героїв». Але в європейській традиції пантеон – це значно ширше поняття, ніж просто місце вічного спочинку для героїв. Наприклад, у національному пантеоні Португалії крім політичних і військових діячів присутні легендарна виконавиця фаду (португальська народна музика, – ред.) і прославлений футболіст.
Хто для нас сьогодні герої? Очевидна відповідь – українські військові, герої нинішньої російсько-української війни. Або герої Крут. Але навіть тут пам’ять виявляється нестійкою. Після бою під Крутами їх урочисто перепоховали в центрі Києва, над Дніпром, в районі Аскольдової могили. Але де саме? Сьогодні ж місце їхнього поховання мало хто може назвати без вагань. Ще один показовий випадок – Никифор Шолуденко. У листопаді 1943 року, у день звільнення столиці від нацистської окупації, його танк першим увірвався в центр Києва. 24-річний старшина загинув на площі Калініна (нині майдан Незалежності). Одразу після війни його могила стала головним народним меморіалом міста, присвяченим тій війні. Але сьогодні його ім’я майже забуте. Для когось він – постать радянського пантеону, який Україна намагається переосмислити. А чи є героєм Степан Бандера? Для когось – однозначно так. Для когось – ні.
Це і є головна проблема.
Пантеон, побудований лише на категорії «героїв», неминуче стає полем конфлікту різних пам’ятей. Бо герої – не універсальні. Вони змінюються разом із політичним режимом, суспільними настроями і навіть поколіннями.
Європейський досвід показує інше: пантеон – це не тільки про героїзм, а про універсальну значущість людини для нації. Там поруч можуть лежати військові, письменники, науковці, політики – люди, які по-різному, інколи суперечливо, але визначально вплинули на історію країни. Інакше кажучи, Пантеон – це не про бездоганних. Це про незамінних.
Тому питання сьогодні не лише в тому, чи «на часі» створення в Україні Національного пантеону. А в тому, якою мовою держава буде про це говорити з нацією. Мовою героїзації – чи мовою складної, інколи незручної, але живої історії. Без цієї відповіді будь-який пантеон ризикує стати або короткочасним політичним проєктом, або знову чимось таким, що наступні покоління захочуть переглянути.
Пантеон не обов’язково має бути лише місцем перепоховань і поховань. Це може бути простір, який поєднує символічну присутність минулого у сьогоденні, просвіту і публічний діалог. Інакше він ризикує перетворитися на те, про що писала ще в 1984 році про французький Пантеон відома французька філософиня й історикиня Мона Озуф – холодний монумент, ще один інструмент пропаганди, якому ніхто не вірить.
Україні важливо уникнути цієї пастки. Не створити «ще один меморіал» – а створити місце, де минуле справді працює на майбутнє.
Світлана Шевцова, Київ
Перше фото: Wikipedia. Французький пантеон, Париж.