Український Шлях Українського Героя
Наша онтологічна перевага – це перемога Українського осмислення простору буття над будь-яким осмисленням та смислами, нав’язаними ззовні
Ця стаття заснована на однойменному розділі Діалогів про Українську Ідентичність. Висловлюємо щиру вдячність Русланові Кириленку, Рені Марутян, Олександрові Зарубі, Ларисі Компанцевій та Андрію Гінкулу за конструктивні міркування та запрошуємо до продовження дискусії у цьому матеріалі.
ОНТОЛОГІЧНА БОРОТЬБА – ЦЕ ВІЙНА МІЖ ПРОСТОРАМИ БУТТЯ
Одним із тектонічних зсувів української інтелектуальної спільноти стала поступова зміна методів інформаційної війни: з підходу «свобода від» – протидія дезінформації та медіаграмотність – до підходу «свобода для» – конструювання власної системи погляду на світ. Динамічної, мережевої, горизонтальної. Детальніше про цей перехід можна прочитати тут і тут. Спрощено цю еволюцію можна подати так:
► Спершу ми боролися за право донести фактичну реальність у чужих просторах буття (ХІХ–ХХ ст.).
► Далі ми боролися за право відчистити події минулого від чужих інтерпретацій (1990–2000-ні).
► Потім ми припустили, що, якщо просто казати «брехня» на брехню і дати громадянам базові навички її ідентифікувати, то брехня зникне разом із бажанням у неї вірити (2010–2022).
► І ось, врешті-решт, ми прийшли до найважливішого етапу – доведення суб’єктності через конструювання власного простору буття.
Український письменник та сценарист Валерій Примост у своїй книзі “Господарі світу. Сторітеллінг та цивілізація” на десятках історичних прикладів пояснює те, як народи, держави, люди, компанії, які мають сильні story/“сторі”, що говорять про їхню виключність, місію та ціль, – стають успішними. А країни чи народи без сильної “великої сторі” лишаються маргіналізованими, “колоніями”, ресурсними придатками, які не в змозі трансформувати своє становище.
Від первісних племен до 20-го сторіччя Примост пояснює як змінювалися ці історії (наративи) з появою міфів, релігій, героїв, імперій; як формувалися цінності, переконання, образ “героя” і “ворогів”; як різні культури, імперії, держави використовували наратив, щоб консолідувати владу чи мотивувати народи вчиняти надзусилля, жертвувати своїм комфортом, безпекою та життям.
Автор показує як сильний народ або сильна держава завжди мають велику історію про себе, яка є не просто казкою чи бувальщиною про сім’ю або ж плем’я. А за допомогою виховання, відтворення норм поведінки й діяльності та трансляції культури через покоління, нарратив утворює онтологічну рамку, яка пояснює: хто ми, заради чого існуємо, куди йдемо. Вона дає смисл жертвам, мобілізує ресурси для надзусиль, робить народи спроможними долати кризи та бути еволюційно конкурентноздатними.
У своїй книзі «Sapiens: Коротка історія людства (2011) Юваль Ной Харарі пише, що головною відмінністю Homo sapiens від інших видів людей (неандертальців, денисівців тощо) стала здатність створювати та поширювати вигадані історії (сторітелінг). Завдяки сторітелінгу люди змогли об’єднуватися у великі групи з тисяч і навіть мільйонів особин. Інші види гомінідів або примати формували колективи максимум до кількох сотень особин, бо їхня співпраця була обмежена особистими контактами. Таким чином, біологічний вид Homo sapiens став панівним на планеті саме завдяки появі спроможності творити абстрактну онтологію, яка забезпечувала мережування та єдність групи перед обличчям зовнішніх небезпек. Відтоді минуло майже 70 тисяч років. Але онтологічна рамка продовжує бути одним з основних інструментів конкуренції за простір та за свідомість кожного індивіда.
Тепер недостатньо мати власну онтологію та свою власну “сторі”. Необхідно, щоб вона була набагато привабливіша та стійкіша до зовнішніх подразників (брехні, фейків, рефлексивного управління, маніпуляцій та зневіри) за “сторі” опонента.
Не протидія зовнішнім подразникам може зробити групу більш конкурентною, а наповнення та постійне перепідтвердження власної онтологічної рамки.
На цей момент онтологічне протистояння триває між чотирма умовними глобальними гравцями, якими є США, Китай (як лідер онтології для Глобального півдня), Росія (як самозванець зі своєю претензією на унікальність) та Європа (на чолі з Україною). Вказані суб’єкти конкурують між собою за визначення правильності моделі буття.
Якщо шлях умовного героя відбувається у просторі буття та дає відповідь на питання “куди?”, “до якої мети?” чи “з якою метою?”, то онтологія визначає власну відповідь нації та держави на питання “як?”, “у якому стилі?”.
Той, хто запропонує більшості людства найбільш привабливу відповідь на ці питання, буде лідирувати у наступному історичному періоді. А всі інші будуть, фактично, “паливом” та “ресурсом” для подолання цього шляху, як вже було багато разів за всю історію людства.
Якщо ми не хочемо бути лише рядком у меню ключових геополітичних суб’єктів, наша онтологічна перевага має бути чітко артикульована конкретним суб’єктом – Європою. Наразі джерелом ідей та енергії для творення такої “європейської сторі” може бути виключно Україна. Однак, сама “сторі” має бути не українською, а панєвропейською, щоб мати достатній ресурс для її розвитку та постійного підкріплення.
КОНСТРУЮВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРОСТОРУ БУТТЯ
Коли нація переживає глибоку екзистенційну кризу, вона повертається до первісних цінностей. Як у війнах за українську незалежність (1917-1921, 2014-…), так і в Першій та Другій світових війнах на тлі краху усталеного життя людство повертається до архетипних форм у мистецтві, особливо у літературі, аби віднайти первісні сенси буття. Народна міфологія закладає основи світогляду й цінностей та постійно відтворюється у формі колективного несвідомого, «наймогутнішого передчуття, що хоче стати Словом».
Базові координати простору буття:
► фундаментальні архетипи та їхні похідні формують об’єм простору (Дім, Поле, Храм, Велика Матір – Земля, Дерево Життя);
► національна ідентичність формує образ Героя, ключові ідеї (як мотивацію торувати шлях) та ключові цінності (як систему навігації);
► стратегічний наратив нації формує зв’язок простору з реальністю та його втілення в суспільному та державному вимірах.
Архетип Великої Матері (Magna Mater) є найдавнішим не лише в українській культурі, а й у культурі праукраїнських спільнот, які осіли (а відтак формували землеробську, а не кочову культуру) на території України. Про це свідчать численні пам’ятки декоративного мистецтва та логографічне письмо.
Образ Землі як Матері, здатної давати і забирати життя, давати прихисток і потребувати захисту, ростити дітей (майбутнє) і берегти в собі коріння (минуле), уже кілька тисячоліть функціонує в нашому світогляді, а відтак у нашому культурному дискурсі. Він набував рис божества, потім – богинь (Лада, Мокоша), потім – був трансформований в образ Богородиці.
Архетип Великої Матері знаходить своє відображення і в концепціях просторовості. Так, Дім символізує свій, безпечний простір, до якого людина відчуває найглибшу емоційну прив’язаність. Дім також є метафорою лона Матері – простору безумовної безпеки, комфорту та народження життя. За межами подвір’я відкривається освоєний (поле) і неосвоєний (степ) простір. Освоєний простір – Поле – підвладний людині, вона дбає про нього, він її годує. З одного боку, він окультурнений, з іншого – відкритий, а тому перебуває під загрозою. Простір степу – неосвоєний, дикий, потенційно загрозливий. Там панує Хаос, а не гармонія, бо Хаос – це простір світотворення, кордони якого постійно розширюються як розширюється Всесвіт.
Нині світотворення є однією з ключових категорій для усього людства. І Україна не має іншого вибору як зайняти суб’єктне місце у цьому процесі. Адже базова категорія світотворення – упорядкування та приборкання Хаосу на основі системи цінностей. Справді сильна система цінностей це та, заради якої ми здатні здійснювати надзусилля – воювати, творити, долати космос. І Україна зі своєю системою цінностей довела таку спроможність, на противагу від багатьох інших систем (як ультралівих чи ультраправих популістів, так і лібералів, та і загалом більшості класичних ідеологій у межах спектру).
Ця система цінностей закладена у такому елементі українського простору буття як Храм – святині людини та її нації. Тобто ключові, сакральні, непорушні засади буття. І тут важливі обидві категорії – і особисті святині, і колективні. Тобто близькі на інтуїтивному, несвідомому рівні усім та кожному.
Проблема в тому, що ця система не є наразі достатньо відрефлексованою, щоб ефективно організувати внутрішнє українське соціально-політичне життя, не кажучи вже про експорт. Але способи пришвидшення цього процесу ми вже описали у попередніх матеріалах.
Тож ключові об’єкти освоєного простору: Дім, Поле, Храм.
Підстава існування простору та Героя: Велика Матір – Земля. Земля народжує простір, Велика Матір народжує Героя.
За межами освоєного простору – Степ і Хаос.
За простором степу проходить умовне помежів’я – між світом живих і потойбіччям, яку Герой-Воїн може переступити, віддавши своє тіло як сакральну жертву за свободу Землі-Матері. Перебування на межі часто асоціюють зі справжнім життям і свободою.
Потойбіччя (Вирій) – найвідкритіший до інтерпретацій простір, адже він найбільш таємничий для людини. У потойбіччі мешкають душі до того, як прийти у світ, і після того, як з нього піти. Вважали, що Вирій – за рікою або серед моря.
У Вирії росте Дерево Життя, яке символізує вісь світу – зв’язок між минулим (пам’ять), теперішнім (життя), майбутнім (діти), а також зв’язок між світом земним, підземним та небесним. Згодом архетип Дерева Життя знайшов втілення в образі хреста або собору. Собор – сакральний простір, де людина відчуває зв’язок з минулим та майбутнім. Це місце сили та безпеки.
Очевидно, що простір буття – це простір взаємодії, тому важливо описати архетипічні образи взаємодії:
1. Архетип чужого (я–інші, чим відрізняємося від інших, а інші від нас).
Тут найчастіша проблема – це опис себе на основі заперечення іншого. Втім, хоч це й виглядає найпростішим рішенням, воно, на жаль, помилкове. Уявіть, що ви жрець чи шаман племені, яке живе на одному з островів в Тихому океані. Вам необхідно окреслити ідентичність свого племені, щоб згуртувати спільноту й захистити її від войовничих сусідів з сусіднього острова. І ви пояснюєте, що у вашому племені все не як у тих – “інших”. “Ми не робимо так (щось дуже погане) і ми не думаємо так (щось дуже крамольне)”. Досить швидко та надійно. Але о, хвала богам, тайфун накриває сусідній острів й “інші” зникають у бурі. Тиша, спокій, радість. І ось народжується наступне покоління племені й питає: “А хто ми такі? Чому ми маємо жити тут з вами, а не їхати кудись шукати кращого життя? Що нас тут тримає?” Чи ви зможете дати відповідь? Чи доведеться знову шукати нових “інших”, поки і їх не накриє тайфун…
Ця спрощена аналогія дає можливість звернути увагу на надто великий акцент на росію у більшості форсайтів, які проводять різноманітні аналітичні агенції. Очевидно, що деколонізаційні процеси найважче проходять саме у когнітивному просторі (особливо своєму власному), але для України сьогодні все ж час ці процеси завершувати.
2. Я та простір: українець буде форматувати світ скрізь, де живе.
Вище ми вже згадували, що онтологія нації це також про стиль. Тому важливо виробити та дотримуватися “українського стилю”: життя, переговорів, війни. Нижче ми запропонуємо частину його наповнення.
3. Я та Бог, природа, Всесвіт: особливо актуальна для українців тема, яку найкраще видно і з активної точки зору (український фольклор про землю, природу, міфи про створення життя), і з реактивної (дуже різка реакція українців на польські провокації із зерном).
4. Я та потойбічне: які наші відносини з тим, що неможливо пояснити. В українській культурі вже є фундаментальні художні міркування на цю тему (Княгиня Ольга та омофор, твори Гоголя та Лесі Українки тощо). Водночас масштабні суспільні потрясіння активізували прояви міфологічної свідомості, яка черпає підстави для, власне, міфологічності саме із цієї взаємодії.
5. Я та глобальне: яка наша роль у глобальному просторі (хто ми у глобальній грі міфів).
6. Український тотем: щось, що ми робимо значним та надаємо йому сенс. Щось, що стає сакральним, а його осквернення – злочином.
УКРАЇНСЬКИЙ ГЕРОЙ ТА ЙОГО УКРАЇНСЬКИЙ ШЛЯХ
Маючи основні координати Простору, перейдемо до Героя. Уперше образ ідеального українця актуалізували поети Празької школи (більшість із яких пройшли війну із більшовиками). Є. Маланюк у праці «Начерк культурного процесу» пише про «фатальний коридор степової полоси», через який проходять «навали з Азії, що їх тяжко і довго треба було відпирати або перетравляти тубільному населенню» [Маланюк 1997 : 22]. Життя у війні – це дійсність, сформувати державу на перетині європейського і азіатського світів, серед навал чужинців, могли лише люди з надзвичайною волею і любов’ю до життя. Тому модель Воїна вважають зразковою і покладають в основу правдивої української ідентичності.
Водночас український культурний простір має багато інтерпретацій образу Героя, від найдавніших фольклорних варіацій – до масових культурних продуктів сьогодення. Імовірно, чіткого означення особистості Героя, його поведінкових та когнітивних моделей можна досягти виключно шляхом мережування національної ідентичності українськими інтелектуальними та культурними спільнотами.
Український герой-воїн часто вирушає на війну в степ, який набуває рис поля бою. Бій – це процес впорядкування та підкорення Хаосу, відновлення світової гармонії, творення Світу (космогонія), визначення Темряви. Тож місія Героя-Воїна має в собі сакральне, божественне начало.
Попереджаючи питання про унікальність саме українського шляху з аргументами про класичні наукові варіації «Шляху Героя», наголосимо: у більшості таких варіацій причина початку шляху – зовнішня. В Українському просторі буття причина шляху – внутрішня: здійснити акт волі, гармонізувати простір. Або ж простіше: навести порядок. Так само і ціннісний імператив – рішення на шляху Героя засновані на внутрішньому Храмові, який він несе із собою (хоча би) у своїй душі. І цінності цього Храму унікальні, бо мають саме українські інтерпретації, навіть якщо їхні назви суголосні т. зв. «загальнолюдським».
У традиційній моделі Героя його поведінку визначають наступні характеристики:
● Сміливість і готовність до виклику – Герой приймає поклик до пригоди, долає страх;
● Віра – навіть не маючи впевненості, Герой рухається вперед;
● Стійкість – долає випробування, вчиться та трансформується;
● Жертовність – готовність віддати щось своє заради спільного більшого;
● Здатність до трансформації та надзусиль – повернення додому в оновленому вигляді.
Модель Українського героя міститиме також:
● ніжність-емпатія, здатність до любові та турботи, що відкриває Герою шлях до співпереживання та справжньої сили змінити не тільки себе й свій шлях, а й всіх навколо;
● вдача – віра у позитивну випадковість та спроможність і навички приймати оптимальні рішення в конфліктах (теорія ігор);
● грайливість – асоціюється з архетипом Блазня/Дитини, який також веде Героя: через гумор та іронію (постіронію та постсамоіронію) із легкістю долаючи страх та страждання. У сучасній літературі й кіно грайливість героя підкреслює його людяність, здатність залишатися вільним навіть під час кризи.
У позитивній психології (М.Селігман, К.Петерсон, Character Strengths and Virtues) серед ключових рис доброчесності є витривалість (stamina), любов і доброта (kindness) та грайливість/почуття гумору (playfulness).
Зазначені характеристики наповнять відмінність поведінки українського Героя від просто героя. Однією з цих відмінностей можна назвати спроможність змінювати правила простору, оскільки це може робити тільки герой, який існує в парадигмі не протистояння і “досяганства”, а гри, яка може слугувати як інструмент гармонізації Хаосу, так і хаотизації гармоній. Однак, і те й інше український Герой може робити зберігаючи внутрішній фокус уваги, а не піддавшись викликам ззовні.
Якщо ж спиратися на опис Українського простору буття, то Український Герой, який торує Український шлях, – це Воїн (архетип), який має відвагу вийти за межі свого Дому, Поля, Храму, у простір Хаосу, до помежів’я, й упорядкувати цей Хаос – здолати ворога, відновити та впровадити світовий порядок. Він захисник, а не завойовник. Його обов’язок – захистити Велику Матір-Землю, а Велика Матір виступає його заступницею, покровителькою (яка пізніше набула образу Покрови).
Базова лінія поведінки Українського героя в цій системі – це свідомо вийти за межі свого Поля саме з метою гармонізувати Хаос. Тому що саме така його українська мета. У нього є певні особисті уявлення, у нього є біологічні фактори, які змушують його щось робити, у нього, можливо, є ще якісь універсальні причини, назвемо їх «загальнолюдськими». Але все ж таки українське в герої та в шляхові те, чому і що саме він робить вдома і за межами Поля, і що приносить у власний та колективний Храм.
Ключові характеристики Українського героя (ніжність та грайливість) виокремлюють його з-поміж інших героїв, визначають модель і природу взаємодії Українського героя та його шляху. Український герой та український шлях взаємно проникають один в одного, як Нео та агент Сміт в фільмі “Матриця”, коли Нео, фактично, стає такою частиною Матриці, що спроможна змінювати саму Матрицю своєю волею та, відповідно, до меж своєї уяви, змінюючи правила простору і функціонування та розвиток сюжету. Коли лише внутрішні цінності та світогляд Героя – єдиний мотиватор його поведінки.
Такий формат взаємодії Героя зі шляхом найбільше походить на патерн гри, де герой є не лише гравцем, але й творцем самої гри: іронічним, стійким, гідним, який приймає шлях таким, яким він є, і творить цей шлях таким, яким хоче його побачити, – одночасно.
ЯК УКРАЇНЦІ ГАРМОНІЗУВАЛИ ПРОСТІР МІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИКИ
Прикладом впливу України та Українського героя на міжнародну політику можна вважати насамперед вплив на формування європейської онтологічної парадигми та європейської культури і формату взаємовідносин.
Слід зауважити, що український історик Сергій Плохій неодноразово у своїх інтерв’ю та коментарях називав Київську Русь “класичною середньовічною імперією”, яка охоплювала народи та землі, і стверджував, що її вплив призвів до культурного синтезу. Він досліджує її як державу, яка мала імперські риси, зважаючи на її територіальне охоплення, етнічну різноманітність та централізованість влади.
По-перше, це ставить нас на один щабель із класичними європейськими імперіями і дає право на боротьбу за звання “третього Риму” чи “другого Єрусалиму”.
По-друге, оскільки ми зародилися як державне утворення у формі імперії та маємо історичну тяглість від імперських державних інститутів Київської Русі, то вижити ми можемо як імперія – не за формою управління землею чи ресурсами, а за суттю світосприйняття та інтеграції з європейськими екс-імперіями, оскільки Київська Русь постала саме як європейська імперія. А українські інтелектуали (для прикладу Феофан Прокопович), які сформували російську імперію для Петра І, конструювали її за європейськими лекалами, які хвацько прийняв та використовував Петро.
Таким чином, Україна ідеологічно є невідривною, невід’ємною та основоположною частиною співєвропейської парадигми реальності. Однак, окрім цього, Україна спроможна взяти на себе ідеологічне лідерство у творенні європейської парадигми.
Так, наприклад, стаття 1 Хартії про права людини Європейського Союзу визначає найвищим пріоритетом у списку європейських цінностей гідність людини та право на гідність.
При цьому спостереження за поведінкою та процесом прийняття рішень європейськими елітами приводить до висновку, що ними в даний момент здебільшого керує страх перед конфліктом, аніж прагнення відстоювати кордони своєї гідності.
Це є результатом глибокої травмованості після Другої світової війни. Формування Союзу вугілля і сталі стало результатом формули – “будь-що, але тільки не конфлікт”.
Європейці готові торгувати (з будь-ким негідним), безкінечно домовлятися (негідно і з негідними), висловлювати “найглибшу у всесвіті стурбованість” і “підтримувати Україну стільки, скільки буде потрібно”. Вони готові робити все що завгодно – аби лише не вступати в конфлікт, який вимагатиме підтвердити їхню гідність.
Однак, уникнення конфлікту абсолютно суперечить задекларованому пріоритету права на гідність. Адже відстоювання своєї гідності нерозривно пов’язане з конфліктуванням, коли маєш змогу та навички підтримувати недоторканість своїх кордонів – як особистих кордонів людини, так і суспільства, і держави.
Єдиною європейською державою, яка здала екзамен на відстоювання свого права на гідність, – є Україна. І саме Україна спроможна реплікувати цей свій досвід на всю Велику Європу, і (навіть) поза нею.
Задля цього важливо здобути й закріпити за собою онтологічну перевагу. Перевагу простору буття, історії, яку вона розповідає та Героя, який формує правила гри у цьому просторі.
Онтологічна перевага України – це перемога Українського осмислення простору буття над будь-яким осмисленням та смислами, нав’язаними ззовні.
З українськими архетипами, які конструюють освоєний та неосвоєний (поки що) простір.
Українськими героями, які торують власний український шлях.
Українськими ідеями, які формують мотивацію для Героя та майбутнє для просторів.
Українськими цінностями, які слугують одночасно компасом та координатами на шляху.
Наразі, допоки українці ще не досформували справді спільне та осяжне бачення майбутнього, ми можемо домовитися про спільний для всіх шлях, яким ми будемо до нього йти.
Український Шлях Українського Героя.
Валерія Колодій