Уроки історії в часи війни: чи можна виховати патріотизм?

Вчити дітей історії в нинішніх реаліях вкрай непросто. Дехто у нас панічно боїться пропаганди, без якої на війні ніяк. Але ж справа не в тому  

«Ти знаєш, що таке історія?» – запитала вчителька п’ятикласника на першому уроці. «Знаю, – впевнено відповів той. – Наука про динозаврів!» На перший погляд – смішна відповідь, але вона точно відображає проблему: школяреві ще належить дізнатися, що ж таке історія насправді.

Тож чому і як вчать в українських школах на уроках історії? Патріотизм – це актуально? Як не впасти в пастку минулого, коли історія була засобом ідеологічної індоктринації, натомість прищеплювати дітям почуття національної гідності?  

Запроваджена МОН у 2016 році реформа НУШ (Нова українська школа, – ред.) була спрямована на подолання пострадянського підходу, зокрема й у вивченні історії. За радянських часів цей предмет був одним із головних інструментів пропагандистського навіювання. Це добре ілюструє відомий радянський анекдот: «Діти, напишіть твір «Який ваш улюблений історичний персонаж» і чому саме Лєнін…» Підручник історії був один (хоча його час від часу переписували), вчитель мав викладати в суворо визначених рамках, а учень – зубрити дати й повторювати те, що написано в підручнику, та що йому розповідали на уроку. Щоправда, це не заважало тим, хто по-справжньому цікавився історією, мати власну думку, читати інші книжки й дізнаватися про тему, яка його цікавила, більше. Не останню роль у цьому відігравало й те, хто саме і як викладав історію. Якщо вчитель був людиною творчою, тоді був шанс, що учень знатиме й любитиме предмет.  

ІСТОРІЯ ЗГІДНО З НУШ: НЕМАЄ БЕЗПОМИЛЬНИХ ІДЕЙ І ЛЮДЕЙ  

Тож згідно з новою методикою, запровадженою МОН, «шкільна» історія мала остаточно позбавитись ідеологічних нашарувань. За зразок була взята західна «демократична модель», у якій історію, як власне й інші гуманітарні предмети, радше не «вчать», а застосовують як спосіб навчити дітей критично мислити та розуміти, що немає безпомильних ідей, так само, як і безпомильних людей. І що цілком нормально переглядати, піддавати критиці ті чи інші історичні події, або історичних діячів. Головним стало не запам’ятовування певних «готових істин», а спілкування, дискусія. Саме парадигма критичного мислення виступала новою альтернативою ідеологічній ангажованості. Але чи припустима ця м’яка модель вивчення історії для країни, що уже багато років живе в умовах війни і до того ж піддається шаленому інформаційному тиску з боку ворога? Втім, з іншого боку, якщо ми обираємо орієнтацію на жорстке «ідеологічне виховання», то ми стаємо схожими на країну-агресора, де викладання історії побудовано на суцільному «культі» та на чорно-білій дихотомії «свої-чужі»…

ЧИ УЯВЛЯЄТЕ ВИ МАЙБУТНЄ БЕЗ МИНУЛОГО?

Знайома вчителька однієї з київських державних шкіл у районі Шулявки (саме вона й розповіла про п’ятикласника і динозавра) констатувала, що діти, особливо у старших класах, зазвичай індиферентні до вивчення історії. «Менших ще можна зацікавити якимись яскравими оповідками, а старших – ні. Вони живуть у власних інформаційних бульбашках і достукатись до них вкрай важко. На уроках голосно розмовляють про своє, а коли настає час оцінок, підходять і запитують з претензіями «а чому це в мене така низька оцінка?». Батьки, в переважній більшості, вважають історію чимось вкрай незначущим, не вартим уваги і діти мабуть автоматично переймають подібну точку зору. «Да нєт нікакого прошлого! Єсть только настоящєє і будущєє. І точка!» Так переконував учительку російськомовний батько одного з учнів. І спробуй, скажи йому, що наше сьогодні – це наше вчора, а наше завтра – це наше сьогодні? За двадцять років викладання її вже мало чим здивуєш, але іноді все ж трапляються шокуючі епізоди. На одному з відкритих уроків, присвячених темі Голодомору, учениця, на запитання, що вона знає про ті часи, відповіла: «Ну, тоді люди дохли, як собаки». І це теж реалії нашого сьогодення – рівня культури, знань, моралі і відчуття доречності/недоречності.  

Вчителька вважає, що вивчення історії фактично не впливає на формування патріотичних поглядів її учнів. Трохи більший відгук знаходить у них предмет «Громадянська освіта». Там, принаймні, хоч на мить, вони мусять замислитись: «Хто я?» і «Що означає бути українцем?». Але щодо цього вони теж мають власну думку: «Так, ми українці. Однак хіба це так і важливо у нинішньому світі? Жити можна будь-де… Мова? Головне – знати англійську». Вчити їх патріотизму? Не смішіть, як кажуть, мої капці!»

Вчителька відмовилась від того, щоб називати її ім’я та прізвище: «Не хочу мати проблем».  

НАЦІОНАЛЬНУ ГІДНІСТЬ ПОТРІБНО ВИХОВУВАТИ

Василь Дяків, учитель історії, громадянського права у державній гімназії міста Заліщики Тернопільської області, а крім того ще й переможець національної премії Global Teacher Prize Ukraine (2020). Вважає себе більше наставником і тренером. «Лише особистість може виховати особистість», – це аксіома його педагогічної діяльності. На його уроках діти вчаться бути свідомими громадянами. Наприклад, вибори громадського активу класу відбувалися за тим самим сценарієм, що й державні: з передвиборчою компанією, з урнами для бюлетенів та комісією, яка стежила за порядком. Або конкурс «Історія моєї громади», під час якого школярі розробили туристичний маршрут, інформаційні стенди й таблички для архітектурних пам’яток міста. І подібних проєктів чимало. Крім того, вихованці пана Василя беруть активну участь у військово-патріотичній грі «Сокіл» («Джура»).

Однак не помічати змін – не можна. Нинішнє «покоління альфа» (діти, народжені після 2010) потребують інших підходів у навчанні. Вони дуже емоційні, динамічні, їм важко довго на чомусь фіксувати увагу (максимум 9 секунд!) і вони вже самі «диктують правила гри». Чи легко виховувати в них почуття національної гідності? Пан Василь зауважує, що «Гідність – це про цінності, які народжуються разом з людиною, їх закладає сім’я та саме суспільство. Гідність – це не про брехню і заразом про брехню. Адже, коли влада бреше суспільству і конкретному громадянину, то яка може бути повага до гідности? Так, ми щороку говоримо про гідність; так, держава має День Гідности та Свободи; так, учні чують важливі слова про жертви російсько-української війни, про героїв Небесної Сотні, про свободу... І... проте, чи відкрите серце дитини до цінностей, які тисячоліттями формувалися під тиском окупантів і місцевих негідників? Гідність – це мужність, Гідність – це обов’язок  не тільки перед собою, але й перед суспільством і державою».

ПАТРІОТИЗМ МАЄ БУТИ НЕ СЛІПИМ, А СВІДОМИМ

Владислав Кронгауз викладає історію у Харківському ліцеї № 3 та бере участь у створенні підручників для школярів. Він – не лише фіналіст конкурсу Global Teacher Prize Ukraine 2024 і входить до топ-10 кращих учителів України, але встиг зажити серед місцевої молоді майже культового статусу. Він дає дітям завдання з історії з використанням штучного інтелекту та 3D-моделювання. Вважає, що урок має бути яскравим, таким, щоб дитина запам’ятовувала, щоб у неї залишались певні враження. Попри те, що в Харкові дуже неспокійно, місто зазнає постійних ворожих обстрілів, а пан Владислав мешкає практично на Північній Салтівці, – він продовжує працювати, вчити дітей історії в метрошколі. Ось його коментар стосовно того, як він бачить викладання історії:

«Очевидно, що є потреба зберігати баланс між НУШ із викликами війни, адже на етапі впровадження НУШ ніхто не передбачав, що вона реалізовуватиметься в умовах повномасштабного вторгнення. НУШ ставить у центр дитину та її критичне мислення. Це та цінність, яку не можна втратити, бо саме критичне мислення робить учня захищеним від пропаганди й маніпуляцій. Водночас війна вимагає усвідомлення власної ідентичності. Дитина, яка не знає, хто вона, звідки, яка історія її народу, – більш вразлива до ворожих наративів. По-друге, очевидно, що не «культ героїв», а «ціннісний орієнтир» має бути основою. Маємо уникати культу, де герої постають як недосяжні ідеальні фігури. Натомість варто показувати людяність героїв: їхні сумніви, біль, сміливість у слабкості. Тоді діти бачать приклади, які надихають, а не нав’язують «єдино правильний» шаблон. По-третє, багато говорити про ідентичність через культуру й мову. Маємо враховувати, що виховання національної гідности можна й потрібно робити не лозунгами, а через живий досвід: народну пісню, сучасну літературу, приклади волонтерства, історії локальних спільнот. Наприклад, коли дитина відчуває радість і красу у своєму культурному просторі, ідентичність стає природною частиною її «Я», а не зовнішньою ідеологічною настановою. І ще. Не боятися вести розмови про складні теми. Важливо дати дітям простір ставити питання і сумніватися. Якщо вчитель дозволяє учневі запитати: «Чому ми маємо воювати?» і не знецінює це питання, а спокійно пояснює – це і є найсильніша протидія тоталітарному мисленню. Тут і критичне мислення, і патріотизм поєднуються: патріотизм стає не сліпим, а свідомим. І, зрештою, маємо дотримуватися раціональної середини у визначенні ключових проблем. Стратегія має будуватися на трьох китах: критичне мислення як щеплення від пропаганди, ціннісна освіта – показувати приклади гідности, співчуття, солідарності і культурна ідентичність – не через лозунги, а через красу й досвід культури».

ПАТРІОТИЗМ – ЦЕ ПРАГМАТИЗМ!

У вчительки історії Марії Воротило є досвід викладання історії як у державній, так і приватній школах. Педагогічну діяльність вона розпочинала в державній школі, ще навчаючись на четвертому курсі історичного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка. Їй довелося вчити «важких», «проблемних» дітей і в неї склалися з ними гарні довірливі взаємини. Щоправда, за словами пані Марії, її гнітили жорсткі рамки й тотальний контроль з боку адміністрації. Певні речі навіть шокували. Нині вона викладає в одній із приватних київських шкіл, де має широке поле для втілення багатьох своїх планів і задумок, адже є надзвичайно творчою й енергійною особистістю. Крім того, пані Марія належить до когорти тих небагатьох українських освітян, хто не боїться публічно висловлювати власну думку з того чи іншого питання.

Марія Воротило зауважує, що теперішні діти «важко читають і пишуть». Вони орієнтовані на короткі змістовні повідомлення та яскраві картинки. Їх цікавлять не дати, а цілком практичні речі: наприклад, якою була школа, медицина, хто такі партизани тощо.  Їх треба захопити, зацікавити: «Історію треба бачити. Ходити по тих полях, де були бої; по залах, де колись влаштовували бали; дивитись на місто із тих вікон, з яких дивились українські гетьмани». Час від часу вона збирає групи учнів і возить їх Україною, показуючи живу історію України. Цей коментар пані Марія давала однією рукою тримаючи телефон, а іншою хапала бешкетних учнів, щоб ті не скотилися в яр під час чергової екскурсії:  

«Історія – це наука, яка дозволяє аналізувати вчинки людей у минулому. Наша задача не є зробити якихось людей героями. Ми маємо можливість спокійно обговорювати ситуації, у які ті люди потрапляли. І спокійно проговорювати, які варіанти у них були, який вибір вони зробили і які результати це принесло. Це дозволяє нам не повторювати чужих помилок уже в наші часи. Водночас, ми можемо відзначати вдалі рішення і брати їх за приклад. Ці люди не є іконами, вони такі ж реальні люди, як і ми. Зараз є війна, і ми не можемо то ігнорувати. У патріотизмі немає нічого поганого (а такі навіювання у нас існують, це не секрет, – ред.) Завдяки історії ми можемо аналізувати, як жилось нашим предкам у минулому, в складі інших країн. І очевидно, що українцям найкраще жити саме в незалежній Україні, коли ми самі вільні вирішувати, що чекатиме нас у майбутньому. Патріотизм це не є якась дурість чи анахронізм. Це суцільний прагматизм. Історія ж дозволяє це гарно проаналізувати. І показує, що з нами буде, якщо ми припинимо боротьбу».

ДИЛЕМА БЕЗ ПРОСТОЇ ВІДПОВІДІ

Отже, викладання історії в Україні нині коливається між двома полюсами: вихованням патріотизму і формуванням критичного мислення. Історія, якщо її не ігнорувати, може бути і зброєю, і щитом, і джерелом гідності.

Але головне, щоб вона залишалася не «уроком про динозаврів», а живим досвідом, який допомагає учням зрозуміти: майбутнє без минулого уявити неможливо.

Світлана Шевцова, Київ

Перше фото: infocity.kharkiv.