Іван Рудий, капітан національної збірної України на Іграх Нескорених

Українська збірна на Іграх Нескорених здобула 16 нагород. В активі нашої команди по 5 золотих і срібних медалей та 6 бронзових. Однак чи не найголовнішим для нашої команди було розповісти правду про війну в Україні та що таке «русский мир» у Київській області, Харкові, Маріуполі…

На Ігри українська збірна прибула не в повному складі. Юлія Паєвська, Тайра, відома українська парамедик, засновниця і лідер медично-евакуаційного добровольчого підрозділу «Ангели Тайри», який рятує поранених військових і цивільних осіб, потрапила у полон в оточеному Маріуполі. Команда провела низку акцій у Нідерландах із закликом до світу зробити все можливе та неможливе заради порятунку Тайри.

Ігри Нескорених – міжнародні спортивні змагання у паралімпійському стилі, у них беруть участь військовослужбовці та ветерани, які дістали травми, поранення, контузії під час виконання бойових завдань при захисті Батьківщини. Invictus Games об’єднує понад 20 націй, змагання проводяться у різних країнах із 2014 року з ініціативи британського принца Гаррі. Україна долучилася до Invictus Games у 2017-му.

Цього року в Гаазі уся увага була прикута до української команди, яка була представлена у восьми видах спорту, зокрема - у плаванні, бігу, штовханні ядра, стрільби з лука, баскетболі на візках.

Мій однокласник Іван Рудий був тяжко поранений у 2014 році в Луганську. Ігри Нескорених стали для нього заповітною мрією, щоб довести собі та кожному, що можливо все. Кожного разу коли ми випадково зустрічалися на заходах в рамках Invictus Games, ми посміхалися, підморгували чи дружньо тисли руки. 17 років тому ми закінчили київську гімназію № 109 імені Тараса Шевченка. Тоді не могли навіть уявити, що у нашу країну прийде війна. І колись активний і бешкетний Ваня Рудий перетвориться на нескореного захисника, в якого я братиму інтерв’ю. Після повномасштабного вторгнення росії Іван, так само як і більшість учасників нашої збірної, пішов захищати рідну землю. І після Ігор у Гаазі наші бійці повертаються на свої позиції.

Про війну, реабілітацію та боротьбу української збірної на всіх фронтах в інтерв’ю Укрінформу розповів ветеран російсько-української війни, капітан національної збірної України на Іграх Нескорених у Гаазі Іван Рудий.

ФУЛ ХАУС І ТРИ РОКИ РЕАБІЛІТАЦІЇ

- Після закінчення школи ми бачилися з тобою лише кілька разів на зустрічах, які організовували для випускників і вчителів. Аж раптом випадково зустрілися. І від наших спільних знайомих я дізналася, що ти був тяжко поранений на фронті. Як це сталося?

- Я проходив строкову службу, мав певний досвід. Власне, мій досвід відрізнявся від багатьох частин, де перед присягою тричі стріляють і, по суті, все. І коли почалася мобілізація, то я дав свої контакти і сказав, що, коли треба буде безпосередньо їхати, – дзвоніть. Так і сталося, здається, у травні 2014 року. Нас дуже швидко зібрали. Спочатку ми були в «Десні». Звідти поїхали на луганський напрямок. Там вже несли службу. 7 серпня мене було поранено в місті Луганськ. Після того був тривалий етап реабілітації – близько трьох років. І на останній з операцій, коли мені замінювали суглоб на протез, я побачив по телебаченню сюжет про Invictus Games. Рома Панченко був героєм сюжетів, і я почав гуглити. Картинка світосприйняття просто перевернулася, бо після повернення я був досить асоціальний. Ти дуже багато про що починаєш думати інакше, і це заважає тобі жити. Тож, коли я побачив сюжет, то дуже загорівся. Через пів року після операції взяв участь у відборі, не пройшов до збірної, але виграв медальку по велоспорту. Потім була наступна спроба і - успішна.

- Що в тебе було за поранення?

- Це називається в нас фул хаус (full house) – це коли в тебе не одне поранення, а повний набір. Міни, уламки, гради... Одним словом, дві ноги, дві руки, шия, голова. Повний комплект. Важкенький я був.

- Скільки часу ти провів у лікарні? Розкажи, де саме? Мабуть «Мечка» спочатку?

- Ні. Щастя, а звідти майже одразу Харків, потім Київ. Три роки інтенсивного лікування.

- Наскільки ти був важкий? Чи був при свідомості?

- Так. Увесь час був при свідомості. Після поранення ми вдвох дісталися своїх, покоцані, але таки дісталися. Потім хлопці мене обмотали, обкололи і в шпиталь, а потім операція за операцією.

- Чи проходив ти психологічну реабілітацію?

- Спочатку ти усвідомлюєш, що вже не такий мобільний, як був раніше. Потім бачиш у госпіталях наслідки війни. Масштаби – коли ти бачиш в одному місці велику кількість поранених, постраждалих від війни. І з кожним днем ти прокидаєшся з новою метою, ціллю. Я не можу сказати, що сильно психологічно був уражений, мабуть, справа в тому, що я з першого дня чудово розумів, куди я йду. Піти на фронт – це свідоме рішення, є розуміння, що це може бути в один кінець. Але часом дратували ганебні процедури, які треба було проходити щодо пільг чи певних документів. Дуже принизливо це все, але у ветерана можна забрати все окрім його гідності.

МАЙСТЕР-КЛАС У ТЕАТРІ

- Що було для тебе найважчим після повернення в мирний Київ? Які емоції вирували?

-  Спочатку це були одні емоції, а потім - інші. Коли мене виписали з лікарні, то я займався лікуванням і був повністю у цьому процесі з головою, а потім, коли ти починаєш повертатися до звичного життя для всіх довкола, то починаються труднощі. І тут мені дружина дуже допомогла. Наше знайомство, відносини...

- Це саме вона побачила в тобі одного з нескорених та зробила капітаном української команди на Іграх Нескорених?

-  Так. Саме дружина стала такою потужною силою щодо Invictus Games. Вона надихала дуже також щодо того, щоб я повертався до спорту, до життя, навіть у кар’єрі, і, мабуть, не дарма кажуть: якщо чоловік адекватний, то передусім це заслуга жінки. З класною дружиною можливо все.

- Як ви познайомилися?

- У театрі познайомилися. Я пішов у театральну студію. Після повернення з війни вирішив спробувати все, що раніше боявся чи стидався спробувати, зробити. Моя дружина Катя, вона акторка, і тоді проводила майстер-клас. І наступного разу я підійшов познайомитися і, власне, все... Актора з мене не вийшло, але дружину знайшов. І саме завдяки їй я також зробив операцію.

- Яку?

- Це була операція, яку я дуже довго вагався робити – заміна суглоба на протез. Я дуже кульгав. Добре, що на машині їздив і не дуже сильно навантажував ногу, але фактично жив на знеболюючих. Вона мене підтримала і я наважився. Реабілітацію я тоді досить швидко пройшов. На 14-й день після операції я вже почав ремонт в кімнаті робити. Потім пішов в спортзал. А після почався Invictus.

ЧИ ЇХАТИ В ГААГУ З ПОЗИЦІЙ

- Як ти став капітаном?

- Демократичним шляхом. У нас було голосування. Взагалі, хочу сказати, що дуже круті люди довкола. В нас неймовірно крута команда! Кожного бери – і така історія, що голлівудський фільм можна знімати.

- Ти так мріяв про Ігри Нескорених, але через коронавірус Ігри двічі переносили, потім повномасштабне вторгнення росії... Чи вірив ти взагалі, що українська збірна потрапить в Гаагу?

- Спочатку коронавірус все наламав. Ми мали летіти, нас запросили, до початку Ігор Нескорених ще на матч із баскетболу на візках у США. Вже були квитки, і потім повідомлення, що ніхто нікуди не летить, бо «корона».

Так, через коронавірус двічі переносили Ігри Нескорених.

Щодо війни, то про Ігри ніхто й не думав. Вже потім було рішення, що все ж таки треба збирати команду та їхати. Кожен для себе мав прийняти непросте рішення – їхати чи не їхати в Гаагу з позицій. І ось ми тут. Ми їхали з позицій, багато з нас – діючі військовослужбовці, які стоять на захисті нашої держави в силах тероборони, ЗСУ, Нацгвардії та інших структур сектору безпеки та оборони. Логістика була шалена. Це була крута організація, крута робота зі збору нашої збірної.

- Українська збірна на Іграх Нескорених здобула 16 медалей. Чи очікував ти на такий результат? Як це можливо, адже на відміну від інших учасників Ігор Нескорених ви не могли активно готуватися до змагань.

- На характері. Немає в мене іншого пояснення. Я певен, що це – морально-вольові якості людей. Залишилася м’язова пам’ять. Ми були гарно підготовлені на початку, збірна потужна. А зараз - саме на характері. Неможливо було інакше - без кількох місяців тренування, я вже не кажу про той емоційний стан, відсутність сну, спеціального харчування і т. і. І от я зараз перераховую тобі всі ці наші «бідоньки» і думаю про інших, які на війні, то мені соромно щось казати про підготовку. Розумієш, справа в тому, що зараз це не про спорт, а просто люди взяли й приїхали сюди, бо треба показати, що Україна жива і сильна, розповісти правду. Я певен, що ніхто не думав в першу чергу про медалі, коли їхав в Гаагу. Були інші завдання.

- Як тобі було їхати в Гаагу з позиції?

- У Гаагу їхати було дуже важко. Ти віддаляєшся від дому, тут - все інше. Важко було адаптуватися після приїзду. Коли літаки пролітали, то голови всі пригинали, бо ти ще не адаптувався. Емоційно важко, бо постійно думаєш, що в нас ще кілька місяців тому все було гаразд, а зараз від Маріуполя, нічого не залишилося. Як у контрастний душ сюди приїхали. Тут життя, мир, все добре. І почуття провини виникає за мирне небо над головою. Нормальні ліжка, білі простирадла, а побратими - там. Багатьом було дуже важко. Але захід неймовірно крутий, і він нам в цей час потрібен, щоб правду про війну в Україні почули від нас. З перших вуст.

ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНІ ПАЗЛИ ТА ПРИНЦ ГАРРІ

- Українська збірна в Гаазі – це потужний сигнал для всього світу. І зараз на всіх фронтах увага прикута до України. Чи відчув ти підтримку та щирість?

- Підтримка - неймовірна. Я був у захваті на церемонії відкриття – коли всі команди зайшли та прозвучало «Україна», весь зал встав і почав аплодувати. Всі дуже дружньо налаштовані. Для мене особисто спочатку було трошки навіть дивно, що так багато уваги до нас. Усі до тебе підходять, щоб підтримати, висловити співчуття, і, знаєш, це не просто слова, а дійсно щиро. І в цей момент ти розумієш, наскільки важливо для них почути правду – починають говорити про це, поширювати правдиву інформацію. І ти дійсно розумієш, що доносиш правду до них. І ті пазли, яких не вистачало, щоб зрозуміти та побачити повну картину того, що насправді відбувається в Україні, – військово-політичні пазли – склалися. Зокрема, і з прем’єр-міністром Нідерландів Марком Рютте наші колеги спілкувалися.

- Але тобі безпосередньо вдалося поспілкуватися з принцем Гаррі, який назвав емоційною та неймовірною участь українців в «Іграх нескорених». Про що ви говорили? Ти хвилювався в той момент?

- Я не можу сказати, що мені було мега-комфортно. Звичайно, що ми гарно поспілкувалися. Він розпитував про ситуацію в Україні, висловлював свою підтримку і захоплення нашою країною. Я, у свою чергу, подякував за його позицію та підтримку. Він сказав, що можна зробити більше. Я відповів: «Так давайте робити більше, було б круто». Мені здається, що він дуже людяний, такий правильний і сильний. Він приймав досить нелегкі рішення у своєму житті.

Дійсно сподіваюся, що від усіх, із ким нам вдалося зустрітися та поговорити, будуть активні дії та ініціативи. От Нідерланди вже готові постачати Україні важке озброєння, зокрем- бронетехніку. І це круто, і я дуже вдячний, і це дуже правильно. Адже по факту, давайте будемо зараз відверті, Україна стоїть на захисті всього демократичного світу. Важливо розуміти, якщо росія, ця пухлина, не дай Боже, розповзеться, то всі на собі відчують жахіття «русского мира». І не треба ховатися від рішучих дій, думати, що рік чи два перечекати і все. Ні, треба вже рішуче діяти. Дуже шкода генофонд. Одна справа, коли це чесна війна, коли солдат - на солдата, але тут просто- знищення українського народу, зґвалтування жінок та дітей. Я не можу про це спокійно говорити. Мене переповнює просто вагон емоцій від усіх цих звірств. І саме тому тут не можна чекати, не можна зволікати дорогоцінним часом. Адже це життя. Ми чітко знаємо за що ми воюємо – за нашу землю та майбутнє.

- Що зараз терміново потрібно Україні? Яка зброя?

- Передусім – закрити небо. Потрібно все потужне, і - багато. Але не лише зброя. Також потрібна фінансова допомога на відновлення країни, щоб після перемоги можна було відбудувати. Україна переможе та вистоїть.

Ірина Драбок, Гаага

Фото Ірина Драбок та Invictus Games: Team Ukraine