Борис Херсонський, письменник, релігійний мислитель

Немає віруючого, який би не сумнівався, і немає атеїста, який би в глибині душі не вірив

Отже, Він народився у яслах, в печері, помежи бидлят,
із яких живописці обрали осла і вола.
Вічність позаду зяяла і попереду – теж.
І зірка сяяла і людей за собою вела.
З останньої поетичної збірки Б.Херсонського
«Роздруківка», зошит «Назустріч зірці»

Борис Херсонський займає в ряду віруючих учених-креаціоністів особливе місце. Він не астроном і не фізик-ядерник, він психіатр, з діда-прадіда психоневролог, людина енциклопедичних знань. Він звертає свій погляд не в міжзоряні далі й не в глибини матерії, він досконально знає людський мозок. Серед його ідентичностей: патріот, дисидент, християнин, творчий і креативний в своїх релігійних почуттях, котрий пише цікаву різдвяну поезію і біблійні перекази. Власне, широкому загалу він відомий саме цією своєю творчістю.

ЕВОЛЮЦІЙНА ТЕОРІЯ В ТОМУ ВИГЛЯДІ, У ЯКОМУ ЇЇ НАМ ВИКЛАДАЛИ, – ЦЕ ПРИМІТИВНЕ Й АБСОЛЮТНО НЕМОЖЛИВЕ ВЧЕННЯ

- Борисе Григоровичу, в Різдвяні дні хотілося б спочатку запитати про ваші стосунки з Богом. Ви лікар у третьому поколінні, родом з Одеси і атеїстичної епохи. Коли і як ви зрозуміли, що Бог існує?

- Напевно, на таке питання треба відповідати відверто. Я це зрозумів рано, ще навчаючись у школі. Але це розуміння мало характер відкидання чи заперечення. Я абсолютно не сприймав еволюційну теорію в тому вигляді, в якому вона викладалася в школі й в інституті, й у тому вигляді, в якому вона і зараз викладається в деяких західних вузах. Це коли показують восьминога, що змінює забарвлення, і пояснюється, мовляв, у восьминога було достатньо часу, щоб виробити цю здатність. Тобто за мільйони років восьминіг цього просто навчився. Це (якщо говорити в термінології еволюційних теорій) такий психоламаркізм, згідно з яким – джерелом еволюції тварин і рослинних організмів є їхні свідомі вольові акти. Я нічого не маю проти Ламарка (Ламарк перший біолог, який у 18 столітті спробував створити теорію еволюції живого світу, пізніше названу «ламаркізм» – ред.). Але як науковий світогляд, я цього прийняти не можу. Розуміння того, що еволюційна теорія в тому вигляді, в якому її нам викладали, – це примітивне й абсолютно неможливе вчення, склалося рано. Моє захоплення генетикою, яке у мене було в останніх класах середньої школи, теж мало протестний опозиційний характер, тому що я добре знав, як розправилися з генетиками в останні роки правління Сталіна.

І також у мене було відторгнення так званого наукового атеїзму. Тобто, оскільки більшовики говорять, що Бога немає, то значить Бог є. Це негативна, протестна частина мого навернення. І паралельно в мої руки потрапила Біблія, Євангеліє, і я був вражений красою й значимістю цих текстів. Але в якийсь момент я сказав собі: «Це ж, напевно, дуже добре як література, це добре як казка». Але потім я раптом зрозумів, що це зовсім не казка. Пам'ятаєте, як булгаківський Воланд сказав: «Майте на увазі, що Ісус існував». Тільки мені це не говорив Воланд, а мені це сказало Євангеліє, тому що деякі подробиці в цьому тексті показували мені, що мова не йде про міфи або вигадки. Ну, от уявіть собі – кінець Євангелія від Іоанна. Тоді Ісус відповідає на питання Петра «Господи, а він що?». Христос відповідає: Якщо я хочу, щоб він залишився, аж поки я прийду, що тобі до того. Ти йди за мною. І пронеслося це слово між братами, що той учень не вмре». Якщо це міф, для чого ця дискусія, для чого згадування про слова Христа? Чому слова про смерть апостола Іоанна, скажімо, спростовуються? І я раптом зрозумів, що, очевидно, це або пише старіючий Іоанн, який розуміє, що він помре, або це вже пише редактор. Є така версія, що фінал Євангелія від Іоанна писали вже після смерті Іоанна. І таким чином потрібно якось узгодити ці слова Христа зі справжньою долею Іоанна Богослова.

Є ще одна річ, але це вже психіатрична історія частково. Якщо ви знаєте, є така психіатрична теорія воскресіння Христа, що насправді бачення воскреслого Спасителя було ілюзіями або галюцинаціями. Чи бувають такі помилкові впізнавання або ілюзії? Звичайно, бувають. Але що цікаво, що в Євангелії учні не одразу впізнають Христа, що абсолютно суперечить ось цій концепції.

І по Святому Письму розсипано безліч деталей, які з психологічної точки зору не є вигадкою. Тому що вигадка зазвичай добре узгоджена, там усе чудово.

- З якою Церквою ви себе ідентифікуєте?

- Я хрестився в православній церкві й досі ідентифікую себе з православ'ям. Зараз я належу до Православної церкви України. Хоча якісь речі мені зараз складніше зрозуміти, ніж колись.

Але в той час приблизно я познайомився з протестантським пастором, дуже відомою людиною – Сергієм Санніковим. Ми належали до різних конфесій, але співпрацювали, писали спільні статті. Але це було все при глибокому совку. І він розповідав, що читав Євангеліє. Тоді він топив печі, опалювальні котли, як деякі люди дисидентства в той час. Оскільки з інших місць його просто вигнали або заарештували б. А робочу людину якось і заарештовувати не дуже зручно, згідно з тією ідеологією. І ось він каже, що, читаючи Євангеліє, раптом подумав, що якщо все це правда – що я роблю на цій Землі? Майже ті ж слова прийшли тоді й в мою ще зовсім несиву голову. Мені було, напевно, років вісімнадцять.

- Це фантастика.

- Нічого фантастичного. До цього йшли таким шляхом у той час досить багато людей. Тобто, це було таке підпільне релігійне відродження саме в умовах придушення. Я хочу сказати, що у мене ніколи не було проблем із церквою гнаною. А ось із церквою торжествуючою і войовничою деякі проблеми виникли. Тому я чесно мушу сказати, що я не впевнений у тому, що я б так активно воцерковився, якби приходив до віри сьогодні. Але тоді це було настільки природно і настільки гаряче, що жару тих років вистачає й понині.

- У вас бували ситуації, коли у вашому медичному або життєвому досвіді ви явно відчували руку Бога? Ви могли б цим поділитися?

- Я можу поділитися ось чим: віруючі люди, які хворіють психічно, можуть десятиліттями жити в цьому світі, не потрапляючи в психіатричні лікарні, розглядаючи свою симптоматику, в тому числі вербальні галюцинації або маячні ідеї, в духовному аспекті як випробування, які їм посилає Господь. Кількох таких людей я знаю понині.

Один із них, який навіть закінчив духовну академію, хоча й хворів усе життя – ніколи в лікарні не був. Його вже немає на білому світі, на жаль. Але ось цей чоловік, який, будучи хворим, який мав розлади і галюцинації, він прожив життя в світі так, як прожила практично здорова людина. Якийсь час він був завідувачем монастирською бібліотекою. Він був етнічний єврей, так само як і я, але з дуже такою типовою єврейською зовнішністю. І він не хотів висвячуватися (ставати священником - ред.), оскільки нікому не хотів стати спокусою.

БОГ ГОВОРИТЬ З ЛЮДЬМИ ЗРОЗУМІЛОЮ ЇМ МОВОЮ

- Він подумав, що це може стати спокусою, тому що за радянських часів були сильні антисемітські настрої?

- Звісно.

- Повертаючись до людей із психічними розладами. Вони жили церковним життям і навіть обходилися без медикаментозної терапії?

- Так. Був у мене ще один такий знайомий Михайло Потапов. Він був диякон і художник. Ось він розписав монастирську церкву в той час, тоді вона була ще маленькою. Це був Успенський чоловічий монастир (тоді Одеська єпархія РПЦ, зараз – УПЦ МП). Сьогодні величезний собор там побудований. І монахи були страшенно незадоволені, що він там «насадив жидів», як говорив мені Потапов.

- У сенсі «насадив жидів»?

- Тобто, він малював апостолів такими, якими вони зовні могли бути.

- Звичайно, вони могли бути єврейської зовнішності. Ну, очевидно, – сміюся, – це й обурило ченців? І сміх, і гріх.

- Розумієте, адже навіть апостол Андрій, який поставив хрест на Дніпровських пагорбах, безсумнівно, слов'янською зовнішністю не володів.

- Так дивно: семінарія – і раптом антисемітизм.

- Розумієте, в чому справа. Скільки разів я чув: я ненавиджу євреїв, тому що вони розіп'яли мого Бога. Ось це таке формулювання я чув від дружини одного зі священників, який служив там же, в Успенському соборі, й якого вже давно, на жаль, немає на білому світі. Та людина, про яку я розповідаю, він через національність вважав за краще мати скромну роботу монастирського бібліотекаря, від чого мені була велика користь, тому що він мені приносив книги. І першу свою повну Біблію я отримав з його рук, потім ця Біблія перейшла в руки батька, коли мені вдалося знайти іншу. До речі, мої батьки, звичайно, не були віруючими. Не були ані іудеями, ані християнами, але вони були дуже толерантними. І тут ніяких проблем у мене в зв'язку з цим не виникало.

І ще був такий епізод. У моєї першої вчительки була дочка. Дочка була перекладачкою. І не просто перекладачкою, як я вважаю, вона ще була й агентом, тому що супроводжувала іноземні делегації. І вона, стоячи на крилосі з якоюсь іноземною делегацією, помітила мене в церкві. Прийшла до батьків, щоб як би мене закликали до порядку. І було сказано, що якщо я цим захопився, як було сказано, то це краще, ніж що-небудь інше. Вона від нас пішла ось із таким формулюванням батьків.

- Зазвичай віруючим ученим я завжди ставлю це питання. Як учений мириться з Писанням? Є шість днів творіння Бога – і 14 мільярдів років «роботи природи»? Як ви вирішили для себе це питання?

- Тут я, напевно, недостатньо ортодоксальний. Я говорю про те, що 6 днів Творіння і 7-й день відпочинку – це метафора, яка дозволяла людям ще в стародавні часи зрозуміти і прийняти це вчення. Якби Біблія була написана з прямим згадуванням Великого вибуху, розбігання галактик і всього іншого, червоного зсуву, елементарних частинок, – ця книга повисла б у повітрі. Її б ніхто не прочитав.

А Бог говорить із людьми зрозумілою їм мовою. Іноді це мова землетрусів, епідемій. Теж зрозуміла мова. Але якщо це Слово Боже, то воно повинно бути зрозуміле людям і має бути ними прийняте. Бог став Людиною в тому числі й для того, щоб люди могли зрозуміти його волю. Тобто, Бог не мудрує, Бог говорить з нами так, як ми можемо зрозуміти. А зрозуміти ми можемо, я переконаний, зовсім небагато.

- У ваших різдвяних віршах дуже багато любові й імпровізації. Як ви їх писали? Взимку, влітку? Після прочитання Євангелія? На знак подяки за щось?

- Ви знаєте, перший мій вірш я ніколи не вивішував, ніколи не читав. Я його вважав слабким і дуже прямолінійним. Оскільки я розбирав архів і його знайшов, я все-таки вирішив його вивісити в ФБ. Це було ще в глибокому совку. Вірш – сновидіння. Зміст його: зіставлення різдвяної зірки і зірок Кремля. Сенс вірша був, що ця зірка повинна спалахнути, щоб померкли зірки Кремля. Ця думка могла прийти тільки в дисидентську єврейську голову. Вірш такий, дуже прямий. До речі, я свої вірші не пам'ятаю, як правило, напам'ять. Це при тому, що я, напевно, можу читати 10 годин поспіль чужі вірші напам'ять. А ось для своїх у моїй пам'яті, напевно, місця не залишилося.

Потужним джерелом віри для мене була релігійна поезія, до речі – 18-го століття. Я дуже любив оди Ломоносова. «Хвалу Всевишньому Владиці» ми з нашою компанією співали на мотив Інтернаціоналу.

- Ви неслабо хуліганили, не боялися в'язниці?

- Я якось був за два кроки від в'язниці. Але це було набагато пізніше, в 1982 році. В юні роки, у нашій компанії донощиків не було, а якщо хтось був завербований, він ішов з компанії. Потім мені в цьому зізнавався і говорив: нічого не говори мені такого в присутності іншої людини, а раптом він теж стукач і донесе, що я не доніс.

Якщо говорити про моє звернення до віри, то потужним стимулом завжди була музика.

Мені було 18 років, коли купив НДР-івську платівку, де відомий «Фоманер хор» співав різдвяну пісню. Це й понині дуже любима мною платівка. У НДР з релігією було вільніше, і навіть можна було випустити таку платівку. Я пам'ятаю, що перші «Страсті за Матвієм», які у мене з'явилися, мені прислав один друг з Америки. Ніяк інакше отримати і почути цю музику було неможливо. «Всеношну» Рахманінова видали мізерним тиражем. Вона була у професора консерваторії. Георгій Миколайович був сином мого вже покійного хрещеного батька, професором консерваторії. І він влаштував колективне прослуховування в консерваторії для обраних «Всеношної» Рахманінова. Історія з підпільним прослуховуванням офіційної платівки показує, як це тоді було. Деякі слова взагалі не можна було вимовити. От уявімо собі, співає хор під керівництвом Мініна. «Вокаліз Рахманінова». Це насправді «Тобі співаємо» з літургії, але без слів. І деякі слова хор замінює повторами. У «Нині відпускаєши” замість Ізраїлю повторювався «людей твоїх», оскільки слово Ізраїлю було абсолютно неможливо співати в ті роки. Або Іван Козловський, тенор, блискучий геніальний співак, любитель української народної пісні, він був віруючою людиною. Він співав у церкві, хоча у нього висів, по-моєму, орден Леніна на піджаку, ось із цим орденом він у церковному хорі й співав. У кінці сорокових років Козловський записав цілу програму різдвяних колядок. І ось іде концерт Козловського та оголошують номер: «Найдавніший кант «Ти є такий». Після цього виходить Козловський і співає «Ісполаєте Деспота». Це щоб не сказати, що «Многая років тобі, Владико».

- Ви не сказали, коли ви писали різдвяні вірші, але я зрозуміла – в різний час.

- Звісно. Деякі написані влітку, деякі написані взимку, але все-таки частіше я їх пишу в так званий різдвяний сезон. Різдвяним сезоном я називаю час від одного Різдва до іншого Різдва.

- З 25-го по 7-е?

- З Григоріанського календаря до Юліанського, це – долоньки, між якими можна святкувати Різдво. В одному з моїх віршів було написано так, що Христос народився завжди і він був усюди розіп'ятий.

- «Син – і в яслах, і на хресті, й на престолі – завжди». – Це і рядки вашої книги, і піснеспіви Страсної суботи.

- Абсолютно вірно.

- Багато вчених минулого, та й Римський клуб сьогодні бачить майбутнє планети у взаємодії науки і релігії. Чи вдасться нашій секуляризованій планеті з цим упоратися?

- Бачите, в чім справа, у нас поки навіть це не почалося по-справжньому: взаємодія віри і науки, в тому числі в питаннях допомоги планеті. І я боюся, що це той випадок, коли доки грім не вдарить, мужик не перехреститься. Тобто, тільки тоді, коли ми зіткнемося з реальною катастрофою, ми почнемо вибирати стратегії. А взагалі, порятунок планети – це про час, а не про вічність, тому що Сонце неминуче перетвориться на білого карлика, як ми знаємо, і вся вода випарується на Землі, тобто, апокаліпсис звичайно неминучий, і тільки з наукової точки зору він буде проходити інакше.

ТИЧИНА – ХОРОШИЙ ПОЕТ, АЛЕ ЙОГО СКАЛІЧИЛИ БІЛЬШОВИКИ

- Ви пишете поезію і російською, й українською. Що, в одеській школі можна було так добре вивчити українську?

- Я вчив мову ще в школі, але Одеса – це російськомовне місто. І хоч це ганьба, але в Одесі на українську мову дивилися, як на щось другого сорту, я б сказав. До того ж, нам викладали її не на найкращих літературних зразках, які й зараз пам'ятаю: «Всіх панів до ‘дної ями, буржуїв за буржуями. Будем-будем бить!». Це ж Тичина. Але мені прочинив двері до української мови мій учитель української мови (це був 8 клас) з таким цікавим ім'ям-по-батькові – Володимир Ілліч. Він був помітний чоловік, завжди ходив у вишиванці, з таким волоссям сивим, зачесаним назад, дуже справедливий. Колись я сміявся, читаючи вірш Тичини «Пісня трактористки», ну, не міг без сміху це читати – і він мені поставив трійку. Я йому кажу в перерві: я ж вивчив напам'ять. А він у відповідь: ви знущалися над цим віршем. А я кажу: а це поганий вірш, і Тичина поганий поет. Я в той час був у 8 класі, це був 1965 рік. І ось він мені каже так: Тичина хороший поет був, але його скалічили більшовики, спочатку йому було боляче, а потім йому сподобалося, ось тоді він і помер... Ось ці слова, як би для учня 8 класу, та ще єврейської національності, в той час – це була фантастика. Потім він мені приніс «Сонячні кларнети», я почав читати ці вірші (він мені дав їх, по-моєму, на тиждень, але я прочитав раніше, на наступний урок приніс). І мені дуже сподобалось. Єдине, що я в той час погано знав античну поезію та що таке строфа й антистрофа, ось ця структура, яку використовував Тичина, була мені незрозуміла. І мені Володимир Ілліч це пояснив, і сказав, що, взагалі, це дуже близько до поезії французького романтизму, про яку я теж тоді уявлення не мав, хоча поезією захоплювався дуже давно.

- Яким було ваше найпам’ятніше Різдво?

- Поки був живий мій хрещений батько Микола Георгійович Вірановський, ми широко святкували. Він був регент Одеського митрополичого хору, духовний композитор, надзвичайно світла людина, дуже емоційний. (Його, до речі, дуже любили свого часу і патріарх Філарет, і нині покійний Блаженніший Володимир). Йому належать найрізноманітніші церковні твори, які й по сьогодні звучать у храмах.

У нього вдома це були чудові свята: після всеношної різдвяної – традиційний різдвяний стіл, свят-вечір, всі співали колядок. Я знав їх багато, але зараз дещо забув. Не так давно я просто сів до свого маленького електрооргана «Ямаха» і почав згадувати те, що я пам'ятав, і згадав багато колядок наших та й не наших.

Мій хрещений говорив, що різниці між атеїстом і віруючим немає. Тому що немає віруючого, який би не мав сумніву, не страждав, і немає атеїста, який би в глибині душі не вірив.

Лана Самохвалова, Київ
Фото: Lotsia.com.ua