Що відкрив Мирон Петровський у Києві, в Україні, в самих нас

У Києві на 89-му році життя помер хранитель його духу – Мирон Петровський. Сьогодні по ньому – 9 днів…

Він прожив довге життя, але з огляду на масштаб особистості, тільки зараз усвідомлюєш: наскільки він короткий, цей відрізок часу, відміряний людині на землі. Суха біографічна довідка розповість, що Мирон Семенович Петровський літературознавець і культуролог, що він не був офіційно «заслуженим» і «народним», що бувало, коли набір його книг – за «совітів» – розсипали, але його перу належать блискучі роботи про видатних письменників і поетів, про літературу для дітей і поетику Києва. Нарешті, він писав про те, до чого майже ніколи не доходять руки колег, але що люблять люди та їхні діти – про цирк, романси, анекдоти, навіть. І написано це все так, що книги Петровського не лише читали та читають, але й точно – читатимуть.

Втім, сказати про Мирона Петровського тільки те, що ви прочитали вище – це дуже мало сказати і, мабуть, без основного. Довгі роки його скромна квартира на вулиці Флоренції над Русанівським каналом була центром тяжіння для київської інтелігенції. А сам Мирон Семенович – був надчутливим камертоном, який безпомилково точно вловлював найслабші коливання і в художньому творі, і в суспільному житті – правду, брехню, талант, фальш. Він багато відкрив імен, багатьох підтримав. Він – мов Атлант – тримав на своїх плечах чудо культури та особливого духу української столиці.

Мирон Петровський помер 14 листопада 2020 року в один день з Романом Віктюком. Так сталося, що два гіганти культури саме українського Міста пішли одночасно. Це сумно і це символічно. Естафету треба підхоплювати – така вимога часу. Культура Міста в Україні завжди існувала в «затінку» культури Села. Це було таке завдання місцевим намісникам від імперського центру – всіма наявними засобами створювати враження, що все українське – то сільське, етнографічне, архаїчне і не більше того. Ми нічого поганого не хочемо сказати про українське село, але такому «залізобетонному» розкладу у підсвідомості багатьох, і передусім – наших співвітчизників – давно пора покласти край. Але підкріпити прорив до нового сприйняття українського можна лише культурними явищами відповідного рівня. Культура українського Міста має стати врівень з культурою українського Села.

Мирон Петровський все своє життя йшов до цієї мети.

Укрінформ підготував добірку, сказаного людьми, які близько знали Мирона Петровського, в чиїх житті та творчості він відіграв важливу, іноді – ключову роль.

Світла пам’ять.

Юрій Щербак, письменник, лікар, дипломат:

Ми мріяли про вільне суспільство вільних людей, в якому література, культура є життєво необхідною частиною існування народу

Мирон Петровський.

Померла геніальна й світла людина.

Великий син Києва й України, великий син єврейського народу.

Людина бездоганного почуття правди й справедливості, автор глибоких роздумів про долю культури в сучасному світі.

Наша 65-літня дружба з Мироном Петровським почалася із зустрічі з академіком О. І. Білецьким – людиною, яка знала Блока, Хлєбнікова, Тичину й Зерова. Олександр Іванович благословив нас, молодих письменників, визначивши нашу непросту долю в літературі.

Наші шляхи з Мироном перетиналися в Києві, Москві, Єрусалимі – ми сперечалися, інколи розходилися в оцінках, але в головному були єдині: ми мріяли про вільне суспільство вільних людей, в якому література, культура є життєво необхідною частиною існування народу, запорукою його процвітання.

Дійсність була інакшою. В умовах більшовицького режиму Мирон Петровський не зміг, на жаль, в повні реалізувати свій могутній потенціал. Совєтська Імперія Зла перетворилась на Російську Федерацію, що в рамках гібридної війни використовує культуру як пропагандистську зброю – це було глибоко ворожим для Мирона Петровського.

Нам ще належить оцініти й зрозуміти спадщину Мирона Петровського – дух і літеру його творів, його думку.

Є в Давидових псалмах такі слова:

“Блаженний чоловік, який не взяв участі в раді безбожних, не став на дорогу грішних, і не сів на престолі з губителями... хто не лукавив своїм язиком, не скоїв зла ближньому й не зневажив своїх ближніх”.

Це – про Мирона Петровського. Праведника. Мислителя. Сина землі української.

Михайло Кальницький, києвознавець, журналіст

Його інтелект був безвідмовним інструментом

При спілкуванні з Мироном Петровським щоразу вражала і захоплювала його винахідливість та гострота. Не лише в звичному розумінні «гумор» (хоча з гумором у нього все було в порядку), а саме в сенсі гостроти розуму. Його інтелект був безвідмовним інструментом, яким він оперував з безліччю текстів і явищ, захоплюючи слухача (читача)несподіваними висновками. Особливо мене радували київські контексти, які Мирон Семенович виявляв теж безліч.

Він ніколи не шукав титулів і звань, ставився до цього з поблажливою насмішкою. Його книги і статті, його виступи на представницьких конференціях без того залучали в колі знавців загальну шанобливу увагу. Здається, від нього я вперше почув фразу Олександра Вертинського, яку великий киянин,знаменитий артист і поет кинув при заповненні анкети: «Крім світового імені, у мене нічого немає!» Ці слова міг би в точності повторити Мирон Петровський.

Вадим Скуратівський, філософ, культуролог:

Мирон Петровський належить до найпомітніших постатей нашого інтелектуального ландшафту

Історик літератури, історик культури, блискучий лектор і не менш блискучий співрозмовник, він коментував безліч найцікавіших явищ світової, української та російської культур. Мирон Семенович розпочав свою просвітницьку діяльність чи не в найґротескнішу годину української історії, по смерті Сталіна, коли по всьому СРСР оголосили “відлигу”, а в Києві, по суті, цю “відлигу” було заборонено й перетворено на бюрократичну карикатуру. Але Мирон Семенович працював усупереч усьому. Він товариш – і саме товариш, а не учень – блискучого подружжя: професора Андрія Олександровича Білецького і Тетяни Миколаївни Чернишової. Він соратник Івана Дзюби, сподвижник Юрія Щербака і багатьох інших особистостей, які кинули пальчатку тій напівколоніальній, а то й просто колоніальній ситуації в Україні. Його найвищого класу праці присвячено великим діячам російської літератури від Олександра Блока до Корнія Чуковського і, слідом за цим, його багатющий булгаковський цикл, який прояснив нам своєрідність київської появи Булгакова, й необхідність автентичного розуміння цього явища – розуміння, позбавленого лжепатріотичної дурості всіх її кольорів.

Мирон Семенович, як ніхто, любив і вмів коментувати низові демократичні виміри культури, включно з естрадою й цирком. Йому, зокрема, належить найкраща книга про циркову естетику, на превеликий жаль так і не надрукована. Як сказав колись Шекспір: “гріх на тих, хто вкрали”.

Разом із тим, найцікавішим, найхарактернішим для нього є те, що попри свою безкінечно важку біографію, яка безперестанно складалася з конфліктів із дурною тутешньою бюрократією всіх її національних та інтернаціональних різновидів, Мирон Семенович спокійно, розважливо й переконливо пояснював сучасникам – чим є культурний феномен. Починаючи структурою будь якого художнього образу й закінчуючи видатними явищами світової культури. В певному розумінні ми не просто слухачі, читачі й шанувальники – ми всі його учні. Пам’ятаймо про це!

Дуже прикро, що жодна із тутешніх влад ніколи не зробила поважного жесту для справжнього вшанування нашого видатного співвітчизника.

Бела Біндер, психолог:

Він віртуозно володів словом і міг змагатися з будь-яким автором, про якого він писав

Спілкування з Мироном Петровським завжди було для мене подарунком, яким би коротким воно не було. Він гідно тримався в найважчі хвилини. Його книги вражають глибиною думки, неповторністю авторської інтонації. Талант дослідника поєднувався в ньому з унікальним літературним даром. Він віртуозно володів словом і міг змагатися з будь-яким автором, про якого він писав. А це не так часто трапляється в літературознавстві. Мирон Петровський дуже демократичний в своїх текстах: будь-який читач може знайти в них те, що шукає, будь він професіонал, чи людина далека від мистецтва. Такою була його повага до читача і авторська самоповага. Такий був його талант.

Володимир Каденко, письменник:

Щастя, що ми були його сучасниками

Пішов з життя Мирон Петровський, людина, яка стала для нашого міста символом стійкості, літературного натхнення, непохитної віри в слово, яке для майстра було також і ділом. Навіть важко уявити, як же тепер ми житимемо без нього, тому що він уособлював собою цілу епоху, де поряд співіснували правда і кривда, талант і наклеп, світло і пітьма. І він завжди йшов за світлом, слугуючи нам дороговказом.

Митець сам обирає долю і час, коли жити – сьогодні або завжди, у день нинішній, чи вічно. Яке щастя, що ми були його сучасниками. З ним навіки наша любов і вдячність, так само, як з нами його книги.

Сергій Черепанов, письменник, драматург, режисер:

Оптиміст, патріот України, громадянин Міста і Світу

В квітні 2014, незадовго після окупації Криму й початку агресії РФ на сході України, виникла ідея об'єднати зусилля інтелігенції проти війни. Підписуючи відритий лист, Мирон Семенович сказав мені так:

 – Здається, я знаю, чим відрізняються наші Майдани від актів непокори в Росії початка 90-х. Там людей об'єднувала рішучість і сила переконань, а тут, в Києві – і в 2004 і, особливо, зараз – нам була дана ще й любов. Братська любов, коли забуті відмінності – національні, соціальні, вікові, релігійні. Вражаючий сплеск людяності – теплоти, душевності, співчуття, взаємодопомоги. На Майдані обличчя світилися свободою і добром!

Помовчавши, Мирон Семенович додав: Київські революції… вже не можуть бути іншими.

Мирон Петровський вважав українські Майдани явищами соціального очищення, неминучими після 70-ти років радянського тоталітаризму. Розуміючи, глибше ніж будь-хто, всю складність і суперечливість процесу одужання, він – очевидець і мудрець – серед перших бачив паростки культурного відродження України і ділився своїм баченням зі світом.

 Він був преконаний, що учити й лікувати треба всіх, незалежно від міри отруєння російською пропагандою. Мирон Семенович врятував багатьох – і тут, і в діаспорі. Це була велика праця – протистояти брехні і переконувати – тяжка нервова місія, яка віднімала і сили, і здоров'я…

Леонід Фінберг, видавець, культуролог:

Це була інтелігентність в усьому – у ставленні до співрозмовника, у взаєминах з друзями, в неймовірно теплій гостинності дому

Є люди, які позначають час. Саме такою людиною був Мирон Петровський. Найперше, це пов’язано з текстами, які він залишив нам, попри те, що довгий час КГБісти різних рівнів та природи – не лише співробітники «контори», а ще й літературні, адміністративні тощо -робили все, щоби ці тексти не побачили світ. Тому його доробок не такий, може, великий за обсягом, проте неймовірно вартісний. А глибина його думки, володіння найсучаснішими методологіями дослідження, філігранність побудови текстів та блискучий стиль – відрізняли твори Мирона Петровського від абсолютної більшості текстів його сучасників.

Радянська влада боролася з незалежною думкою інтелектуалів із застосуванням усіх різновидів тиску. Включно з мовним. І здебільшого вона перемагала. Когось вбивала, когось ламала. Але були одиниці, які перемогли її. Це особливо яскраво видно сьогодні, коли людожерська радянська система сконала. Перемогли її Василь Стус, Олександр Солженіцин, Євген Сверстюк, Сергій Параджанов, Мирон Петровський…

Ми знаємо про внесок дисидентів в боротьбу з комуністичною системою та перемогу над нею. Проте, свій внесок був і в людей, які на пряму конфронтацію з владою не йшли, але в своєму «окопі» безкомпромісно відстоювали цінності гідності та правди. Мирон Петровський був одним із них.

І ще одне. Мирон Петровський у повсякденні – це теж було неймовірно. Це була інтелігентність в усьому – у ставленні до співрозмовника, у взаєминах з рідними та друзями, в якійсь неймовірно теплій гостинності дому Петровських (пана Мирона та пані Світлани). Гостей пригощали не лише високою культурою, але, обов’язково й родинним теплом. Інколи на столі був лише чай, хліб та варення, але завжди були.

Світла пам’ять.

Юлія Веретеннікова, журналіст, літератор:

Він писав про Київ, говорив про Київ, думав про Київ протягом всього свого життя

Київ попрощався з Мироном Петровським. Звісно, не тільки Київ… Петровського люблять, читають і згадують у багатьох містах,у різних країнах.

Мирон Семенович мав унікальний дар – його літературознавчі роботи читались легко, як хороший детектив чи пригодницький роман. Він майстерно та влучно обирав слова, вишукано писав російською і українською. Так, не всі задумані ним книжки побачили світ, але ті, що вийшли друком, перевидавалися багато разів, і попри те зараз їх неможливо знайти. У своїх статтях та книжках про дитячу літературу, про російський романс, культурні контексти Києва, Михайла Булгакова, Корнія Чуковського чи Володимира Маяковського, про кіно, цирк чи просто анекдот він робив настільки несподівані відкриття, що збентеженому читачеві залишалось дивуватися – як же це він сам до того не додумався!

Щасливці, хто хоча би раз спілкувалися з Мироном Петровським, назавжди зачаровувалися його сяючим розумом, тонким гумором і людською красою, такою рідкісною у наш час. Він ніколи не дозволяв називати себе письменником, погоджувався на «літературознавця» чи «літератора», однак без жодних сумнівів його можна назвати мислителем.

Він народився в Одесі, певний час працював у Москві, але доля його була пов’язана з Києвом. Мирон Семенович писав про Київ, говорив про Київ, думав про Київ протягом всього свого життя.

Багато років Петровський був головним редактором художньо-публіцистичного журналу «Єгупець» – «київського альманаху з легким єврейським акцентом», як жартома характеризував його Мирон Семенович.

Певною мірою він сам був утіленням духу цього Міста...

Андрій Пучков, мистецтвознавець (Україна, Київ):

Його письмо належить майбутньому, оскільки так писати вже майже нікому

Такої добросердної й уважної людини мені більше не зустрілося і про це говорити боляче.У характері, натурі Мирона Петровського дивували три якості.

Перше. Він писав чудові книги, але в спілкуванні відчувалося: знає набагато більше того, що впало на папір. У цих усвідомлених самообмеженнях – безодня смаку, мало кому з літераторів притаманна. Тепер його письмо належить майбутньому, оскільки так писати вже майже нікому.

Друге. Петровський краще за всіх умів робити три справи: читати, писати, думати. Прохання «глянути одним оком» на щось змайстроване тобою зустрічало сумний погляд втомленої людини: «не вмію одним оком, дорогий Андрію, мушу прочитати обома». І як кожний великий літератор, він ненавидів писати. Але уявити, що «Книга про Корнія Чуковського», «Містові й світові», «Книги нашого дитинства», «Майстер і місто» написані через силу, я не можу.

Третє: вільне володіння явищами світової літератури. Гейне і Маяковський, Керролл і Маршак, Бродський і Белінков, Лев Квітко і Леонід Кисельов, великі і малі поети, письменники – київські та некиївські, – з персонажами, сюжетами, афоризмами, анекдотами, мораллю, – все це, схоплене пам’яттю, було тут і відразу. Цьому всьому хотілося у Петровського навчитися. Але фальш Мирон Семенович відчував гостро, і це спонукало працювати над собою чесно. Тепер його немає, але звичка залишилася. Ось за цю звичку – вічно вдячний уклін.

Сергій Маслобойщиков, режисер:

Непорушна висота істини – Мирон Петровський

На відміну від безсмертного космосу, безсмертного світу і, можливо, безсмертного життя, культура ніби застигає у своїх найвищих проявах – в таких де вона вже рефлексує до самої себе, сягнувши найбільшої величі, -далі не йде. Переборюючи нові хвороби росту, нова культура знищує поле старої, боязко обходячи її висоти, просто тому, що маленьким ручкам новонародженого туди не дотягнутися. Ці висоти мають власні імена. Культура, що їх народила, поклала на них місію зберегти та заховати десь на своїх вершинах у недосяжному гнізді її скарби. Я стою під такою висотою, намагаючись дотягнутися до її верхівки. Це вона – непорушна висота ствердження істини – Мирон Петровський.

Наталія Нікішина, поет, сценарист:

Він показав відображення Києва у творах геніїв, немов бачив їхні сни

Мирон Семенович Петровський – літературознавець з великої літери. Він – той, хто відає, і той, хто веде. Веде потаємними стежками до витоків творчості. Відає в музиці слова її приховану мелодію. Його найточніші, філігранні співвідношення біографій і текстів дають не лише розуміння побудови цих текстів – вони дають розуміння душі – людської і душі літератури.

Якось я запитала Мирона Семеновича, чи любить він авторів, про яких пише, писав – більше за інших. Петровський засміявся: «Хірург копається в животі не тому, що любить живіт». Так, він з воістину хірургічною точністю, намацував у художньому вимислі – і зв'язок часів, і больові точки автора. Він був чесний по відношенню до тих, про кого писав, до самого себе, до оточуючих. Але при цьому Мирон Петровський мав чудовий дар: знаходити не утилітарний сенс – в текстах, в жанрах, в життях. Він явив простодушний жанр романсу, як притулок гнаної людської любові. Він показав відображення Києва у творах геніїв, немов бачив їхні сни. Він розгадував, що стоїть за тією чи іншою фразою великих, але його знахідки ніколи не спрощували, а тільки поглиблювали сказане ними. І ми – читачі – завжди тягнемося за Петровським туди, де зріють задуми. Піднімаємося, зростаємо, творимо разом з ним. Це і є – високе мистецтво, яким повною мірою володів Мирон Семенович Петровський.

Григорій Фалькович, поет:

Він був надзвичайно делікатною, проте, й виключно принциповою людиною, з тих небагатьох, кого називають неформальними лідерами

Відлетіла до інших світів душа Мирона Семеновича Петровського. Того, хто належав до когорти найталановитіших літераторів та дослідників літератури.

Він був надзвичайно делікатною і витонченою, проте, й виключно принциповою людиною. З тих небагатьох, кого называють неформальними лідерами покоління.

Учитель, порадник, соратник і друг цілої спільноти однодумців, незалежно від їхньої національності, місця проживання та віросповідання..

Мирон Петровський був більше, ніж сучасником – він об’єднував сучасне з минулим та майбутнім. Дивлюсь на його портрет. Це аматорське фото, у завжди гостинній оселі Петровських, я зробив давно. Книга в руках. Розкурена люлька. Настільна лампа. Добрі, розумні очі. На цій та на інших світлинах він дуже схожий на самого себе. Таким и запам’ятається. Теперь уже назавжди.

Ну, чому я так зрідка бував у них, на другому березі нашего спільного Русанівського каналу? Виправдовував себе то нездоров’м, то небажанням зайвий раз потурбувати, то просто уявним (як, зрештою, воно і буває) браком такого, начебто, дефіцитного часу… І непоспішних оповідей його я більше не почую. І книжки з його рук не отримаю. І запашним тютюнцем його не «побалуюся»…

Дорога моя Світлано Василівно! Довгі роки я шанував і любив Вашу родину. Все залишається в силі.

Давид Мирецький, художник

З листа Катерині Петровській, дочці Мирона Петровського.

Мені писати про тата нестерпно боляче. Це від того, що вся моя доля переплетена з вашим домом.

Про те, що в 60-му році ваш дім був свого роду культурним центром міста, відомо багатьом. Тут збиралися найцікавіші люди Києва. А я увійшов в ваш дім «сліпим немовлям», мені 20 років було. І напевно, хтось з боку, спостерігаючи моє перетворення в людину мислячу, дивувався магічному впливу вільних ідей, що звучали в вашому домі. Мирон Петровський був моїм просвітителем.

Я ношу образ твого батька в серці все своє життя. Принаймні, з того часу, як я почав вчитися. Адже якби не він, мого свідомого життя, просто б не трапилося.