Олег Панфілов, автор книги "Розмова з "ватником"
"Ватник"? Хтозна, може, це психічне захворювання
- А «ватник» і придумав. Адже «ватником» може бути і водій, і інженер, і лікар, і генерал, і вчений, і законотворець.
У попередній книзі я нагадував, як Росія з'явилась, – як величезна держава, штучно утворена у результаті завоювань та окупацій.
- Ви тоді наводили низку історичних моментів, факти з цих завойовницьких воєн.
- А їх багато. Наприклад, 150-річна російсько-чукотська війна, коли чукчі, маленький народ, який під час тієї війни втратив біля 10 тис. осіб, разом із алеутами та ескімосами чинили російській армії опір упродовж 150 років. Це було у XVI-XVII століттях. А ще ж були інші війни з місцевими народностями упродовж десятиліть.
Завоювати-то вони завоювали територію, а потім почалося формуваня, виховання «ватника».
- А яке, якщо можна так сказати, «коріння» у «ватника», де його витоки?
- У певні історичні періоди їх називали «москалями», потім – «совками», йдеться не так про національність, як про стан інтелекту. Неосвічених людей, які не бажають знати свою історію, називають сьогодні саме «ватниками», оцей узагальнюючий образ людини, яка «хвора» патріотизмом без будь-якого обґрунтування і гордості за свою країну, залишився.
- Саме визначення поняття «ватник», воно не дуже заполітизоване?
- Ні. А як інакше пояснити всю ту ситуацію, у якій ми зараз живемо? А вам, українцям, це ще більш зрозуміле, ніж, скажімо нам, тим, хто живе у Грузії, які вже давно «відсунулись» від Росії, і нам зараз краще. А ви, на жаль, із цими «ватниками» зіштовхуєтеся щодня. І не тільки з тими, які воюють на Донбасі, але і з величезною сірою масою, що ніяк не може погодитися з тим фактом, що Україна відійшла від Російської імперії, Радянської, нинішньої імперії. Тому ці «ватники» будуть супроводжувати вас ще тривалий час. Бо «ватник» – це далеко не національність, це поняття, яке може підходити тій чи іншій нації, люди із «звихнутим» мозком.
- У своїй книзі ви кажете, що коли узагальнювати образ «ватника», то він складається з передовиць газети «Правда», репортажів радянського телебачення про те, як «в Америці негрів лінчують», численних портретів Сталіна і Леніна, бадьорих радянських пісень і маршів, постійних обіцянок близького приходу світлого майбутнього. Це – ознаки кожного «ватника»?
- Скажу, що однакових «ватників» не буває: одні хотіли би повернутися в 30-і роки, щоб «жодна гнида не могла пискнути» проти нашого дорогого і улюбленого товариша Путі..., тобто, Сталіна. Інші хотіли би знову потрапити до брежнєвських часів, коли можна було обійняти яку-небудь незначну посаду, а потім просуватися вперед – до тієї самої годівниці, що дозволяла безбідно жити…
- Чим же відрізняється, якщо можна так висловитися, «ватниківський генотип» від тверезого способу мислення?
- Мозок «ватників» – складна конструкція. Здається, у них там також мають бути звивини, що відповідають за пам'ять, логіку, за оцінку діяльності, вчинків, за знання врешті-решт. Але замість відсутніх звивин у «ватників» є незрозуміло чим заповнені пустоти.
- Чим же?
- Частина мозку відповідає за історичні «факти». Цю порожнечу заповнювали за радянських часів, заповнюють і досі. Там міститься антологія радянських міфів про всілякі війни, у яких Росія здобувала численні перемоги – від знищення китайської імперії у I тисячолітті до нашої ери до «непереможної» російської зброї нині. У цій порожнечі живуть численні герої, здебільшого, невідомі, але всі вони здійснювали неймовірні «подвиги». Найважливіша частина тут – «миротворча» місія російського народу, а всі країни, з якими воював СРСР, самі винні – вони нападали першими, починаючи з Польщі й Фінляндії і закінчуючи Афганістаном, Грузією, Україною…
- Є ще якісь сегменти у цій, як ви кажете, «порожнечі»?
- Так. Це – «велич» Росії. Оскільки особливої величі російські президенти за чверть століття не додали, то «ватники» користуються радянськими казками.
- Тобто?
- Ну, наприклад, про те, що більшість винаходів у всіх галузях належить росіянам, без уточнення відкриття або з посиланням на легенди, складені авторами радянських підручників. Перше радіо, перший паротяг, перший літак, трактор, електрика – хіба мало всього вигадали російські вчені, які незаслужено не отримали Нобелівської премії?
- Дійсно, ці міфи у наших сусідів живучі…
- Як і міф про «непереможну» російську зброю. Будь-які спроби пояснити, що автомат Калашникова створив Хуго Шмайсер, сприймаються в штики. Історія з публікацією документів прокурорських перевірок про «подвиг 28-х панфіловців» виявилася страшнішою за атомну бомбу – з'ясувалоcя, що цього «подвигу» насправді не було, його вигадав журналіст газети «Красная звезда». І подібних «подвигів» радянськими пропагандистами було придумано багато.
- А що ж кажуть у таких ситуаціях «ватники»?
- Ватники відповідають спочатку найпростіше, мовляв, брешеш. Потім починають вигадувати різноманітні відмовки. Розумієте, «ватник» – це та людина, яка, плекає, береже в собі упевненість і ще й намагається усіх переконати, що наприклад, Радянський Союз – це добре, що росіяни «добрі». І в них є «армія і флот», що захоплювали чужі території, але це не окупація, а «собирание земель русских». Ось він який, «ватник». Це людина, якій терпляче пояснюєш, що під час війни загинуло 40 мільйонів. За що? Кажуть, та ж фашисти напали! Але ж фашистів менше загинуло, ніж тих, хто захищав свою батьківщину? І коли їм наводиш документи, вони заходять у ступор. Вони не можуть нічого протиставити цьому. «Ватник» – це особа, яка завжди не згодна. Навіть коли йому показуєш документи, фотографії, він все одно стоїть на своєму. Хтозна, може це і психічне захворювання.
- Як же спілкуватися з «ватником», як змусити його слухати?
- Скажу, що опонувати «ватнику» – все одно, що в архіві КДБ розповідати Путіну про реальну історію радянських репресій – він буде смикатися, укриватися плямами, пітніти і шипіти. Якщо у вас є бажання щось обговорювати з «ватниками» і намагатися їм щось розтлумачити, то приготуйтеся до того, що вони швидко перейдуть на мат і на будь-який ваш випад і пропозицію ознайомитися з документом або переглянути відео, вони матюкатимуться все відчайдушніше. Це явна ознака того, що вони втрачають самовладання, але здаватися не збираються. У принципі, «ватник» невибагливий, всеїдний, готовий матом говорити хоч із доктором наук, хоч із жінкою, оскільки «ватник» народжений для того, щоб усі знали – він завжди у всьому правий, навіть якщо нічого ніколи не читав і не бачив. Хоча «ватник» не вимірюється кількістю прочитаних книг, це навіть не кількість поїздок за кордон Це – субстанція.
- А що є першопричиною виникнення та існування «ватника»?
- Розумієте, є така особливість, як «сприятливе середовище». Мікробам та іншій різній гидоті, яка переслідує кожну людину, усіляким хворобам, потрібне сприятливе середовище. От не можуть, скажімо, певні мікроби жити без м'ясного бульйону, а «ватник», наприклад, без війни. Бо війна – це те, що зберігає їхній стан агресії, тупизни і ненависті до всього світу. І Сирія – це теж одне зі сприятливих середовищ, у якому «ватники» знайшли для себе нове життя. Звичайно, у них немає великого майбутнього, але вони будуть ще певний час нам усім набридати і робити різні там пакості. Але дуже важливо їх розпізнавати. Розуміти, з ким ви маєте справу.
Російські соцмережі – це те, що підтримувало «ватну» культуру, «ватну» субстанцію в Україні
- Це добре видно у соціальних мережах…
- Справді. І ось те, що зробив Президент України щодо існування російських соцмереж, це дуже добре. Це те, що підтримувало «ватну» культуру, «ватну» субстанцію в Україні. А він зробив своєрідну «санітарну зачистку». Тож треба шукати можливість позбуватися отієї «ватної» культури та самих «ватників». А сперечатися з ними, боротися – марна справа. Просто потрібно відрубувати їх і все, «хірургічним» шляхом – і баста. «Ватники», повторюю, як і мікроби, коли забираєш від них сприятливе середовище, гинуть, зникають.
- Тобто, треба змінювати оточуюче середовище, і тоді «ватники» зникатимуть?
- От наведу приклад. Моя дружина-українка у старій частині Тбілісі мала арт-кафе. Туди часто заходили грузинські художники, там продавали їхні картини, можна було випити чашку кави, поспілкуватися. І там, до речі, був вивішений український прапор. Туди приходило багато туристів. І ось одного разу дружина каже, що були у неї «донецькі». І зауважила, що у приміщенні, над яким було вивішено стяг України, вони намагалися говорити українською мовою. Вони червоніли, блідли, пітніли, але намагалися говорити українською. І знаєте, саме в той момент вони вичавлювали з себе «ватника». Вони казали, що там, удома, цією мовою не розмовляють, але тут, в іншій країні, коли побачили певне середовище, то намагалися якось адаптуватися до цього всього.
- Ви торкнулися питання відвідин інших країн. Хоча тепер Європа для України стала нарешті «безвізовою», є скептики, які кажуть, мовляв, кому це потрібно, люди ж бідні, не зможуть поїхати за кордон...
- У нас так само, як і у вас в Україні, були такі, які казали: а що воно нам це дає, той безвіз? Так говорили ті ж «ватники». А безвіз, передусім, дає право на свободу, це ваш вибір, яким ви можете скористатися. Скажу, що у нас в Грузії є величезна кількість людей, які живуть бідніше, ніж ви в Україні, але й вони скористалися можливістю поїхати за кордон. Так, вони могли тих 300-400 доларів витратити за деякий час у хінкальнях, але вони зробили саме так – поїхали за кордон, побачили світ, розширили світогляд. Тому й кажу: якщо ця книга допоможе у такому процесі, дасть можливість зрозуміти людям, що вони собою являють, і як «ватна» культура впливає на них, якщо вони намагатимуться її позбутися, то це дуже важливо.
- Пане Олеже, з усього видно, що Тернопіль став містом, де ви реалізуєте свої видавничі проекти. Маєте ще щось у своєму письменницькому портфелі?
- Зараз у тернопільському видавництві «Мандрівець» готується до друку книга про історію українсько-грузинських стосунків.
Пишемо її разом із Вахтангом Кіпіані. Він – ту частину книги, що стосується грузинів, які жили і живуть в Україні, а я – про українців, які були і є в Грузії, починаючи з перших переселенців, із середини XIX століття, які заснували там навіть українське село Бакуріані. У книзі будуть викладені дуже цікаві факти з історії стосунків між двома народами. Зокрема, про грузинів, які воювали в УПА, українців, які рятували абхазьких біженців у 1992-1993-х роках і захищали Абхазію, та грузинів – учасників Майдану і АТО, тих, хто відстоював і відстоює незалежність України і, опосередковано, незалежність своєї країни, – сказав на завершення розмови Олег Панфілов, даруючи мені свою нову книгу з коротким написом-автографом на титульній сторінці – «Тезці Олегу!»
Олег Снітовський, Тернопіль
Фото - автора